Чорний обеліск - Сторінка 8

Тому я сидів і не зводив із неї погляду, вона ніби ширяла в повітрі, як пушинка, а я насилу йшов, спотикаючись, за нею. Крім того, в її словах часто прозирала дивна мудрість, тільки якась зміщена: за нею несподівано відкривалася така далечінь, що аж серце завмирало, та не встигав погляд зупинитися на ній, як її знов затягало туманом, і Ізабелла була вже десь-інде.

Вона поцілувала мене першого ж дня, так просто, ніби не надавала поцілункові ніякого значення; але це не завадило мені відчути його. Я відчув поцілунок, він схвилював мене, та моє почуття розбилось, як хвиля об прибережний риф, — я зрозумів, що він призначений зовсім не мені, а комусь іншому, якомусь образові її уяви — Рольфові чи Рудольфові, а може, навіть не їм, може, то були тільки імена, які винесли на поверхню темні підземні джерела її свідомості, і вони не мали там коріння, не мали стосунку ні до неї, ні одне до одного.

Відтоді вона з'являлася в парку майже щонеділі, а коли йшов дощ, то приходила до церкви. Я мав дозвіл від старшої сестри після служби вправлятися на органі, коли захочу. В погану погоду я завжди залишався там. Насправді то були не вправи — для цього я надто погано грав; я робив те саме, що на піаніно: фантазував для себе, виливав, як міг, свою душу, свої мрії, свою тугу за невідомим, за майбутнім, за нездійсненним, за самим собою. А для цього не треба було особливого вміння. Ізабелла часом приходила зі мною й слухала мою гру. Вона сиділа внизу в мороці, в різнобарвні шибки стукотів дощ, звуки органа линули над її темноволосою головою, — я не знав, про що вона думає, мене охоплював якийсь дивний, трохи сентиментальний настрій, та потім раптом за всім цим поставав крик, страх і німота, поставало питання: "Чому?" Я все це відчував і відчував також незбагненну самотність земного створіння, коли ми отак сиділи в порожній церкві, заповненій присмерком і звуками органа, сиділи тільки вдвох, наче лишилися самі в цілому світі, з'єднані сутінками, акордами й дощем і, незважаючи на це, навіки чужі одне одному: між нами не існувало жодного містка, ми не мали змоги порозумітися, не мали й потрібних для цього слів — тільки десь на межі нашого життя блимали сторожові вогники, які ми бачили і кожне по-своєму не розуміли, наче глухонімі сліпці, що й говорили, і чули, і бачили, а тому були ще набагато нещасніші й безпорадніші. Що викликало в неї бажання прийти до мене? Я не знав цього й ніколи не знатиму — причина похована під лавинами і зсувами, — але я й не розумів, чому, незважаючи ні на що, ці дивні стосунки так хвилювали мене. Адже я знав її стан, знав, що вона має на увазі когось іншого, коли розмовляє зі мною, і все-таки ці зустрічі пробуджували в мене поривання до чогось незнаного, бентежили мене, робили інколи без будь-якої підстави щасливим або нещасним.

До мене підходить маленька на зріст сестра.

— Старша сестра хотіла б поговорити з вами.

Я підводжусь і йду слідом за нею. На серці в мене трохи неспокійно. Може, котрась із сестер підглядала за нами, і старша сестра хоче мені сказати, що я можу розмовляти тільки з хворими, яким понад шістдесят років, або вирішила взагалі відмовити мені, хоч головний лікар і заявив, що для Ізабелли корисно бути в товаристві.

Старша сестра приймає мене у своїй вітальні. Тут пахне воском для підлоги, доброчесністю й милом. Сюди не проникає подих весни. Старша сестра, худорлява енергійна жінка, вітається зі мною ласкаво: вона вважає мене бездоганним християнином, що любить бога й вірить у силу церкви.

— Скоро травень, — каже вона й дивиться мені просто у вічі.

— Так, — відповідаю я і розглядаю білі як сніг завіси та голу блискучу підлогу.

— Тому ми й подумали, чи не влаштувати нам травневі молебні.

Я мовчу, але в мене відлягає від серця.

— У міських церквах тепер щовечора о восьмій годині будуть молебні,— пояснює старша сестра.

Я киваю головою. Я знаю ті молебні. В присмерку струмує ладан, блищить дароносиця, а після відправи молодь ще довго гуляє на цвинтарях під старими деревами, де гудуть хрущі. Правда, я на них ніколи не ходжу, проте пам'ятаю їх ще з довоєнних часів. Тоді починалися мої перші пригоди з молодими дівчатами — дуже бентежні, таємничі й невинні. Але я не маю ніякого бажання цілий місяць приходити сюди щовечора о восьмій годині, щоб грати на органі.

— Ми хотіли б, щоб у нас такі молебні відбувалися хоч би щонеділі ввечері,— каже старша сестра. — Я маю на думці святковий молебень з органною музикою і "Те Оеит" [28]. Без музики в нас і так будуть щовечора молебні для сестер.

Я обмірковую пропозицію. В неділю в місті нудно, а молебень триває не більше, як годину.

— Платити ми зможемо небагато, — пояснює старша сестра. — Стільки, як за службу божу. На теперішні часи це мало, правда?

— Так, дуже мало, — відповідаю я. — Адже в нас там інфляція.

— Я знаю. — Сестра нерішуче дивиться на мене. — В церковному розпорядку, на жаль, інфляції не передбачено. Церква думає сторіччями. Доводиться з цим миритися. Зрештою, ми робимо це для бога, а не для грошей. Хіба ні?

— Можна робити це і для бога, й для грошей, — відповідаю я. — Так було б найкраще.

Вона зітхає.

— Ми зв'язані ухвалами церковної влади. А їх ми одержуємо раз на рік, не частіше.

— А щодо утримання священиків, каноніків і пана єпископа — теж раз на рік? — питаю я.

— Цього я не знаю, — каже старша сестра й ледь червоніє.— Але, мабуть, так.

Я вже надумав, що мені робити.

— Сьогодні ввечері мені нема коли, — кажу я. — У нас важлива ділова нарада.

— Сьогодні ж іще квітень. А от другої неділі… або, якщо ви не можете в неділю, то хоч би десь серед тижня… Так би хотілось інколи послухати справжній травневий молебень. Мати божа винагородить вас.

— Безперечно. От тільки як бути з вечерею. Вона припадає на цей час. Після відправи вечеряти вже пізно, а перед нею ніколи.

— О, щодо вечері, то ви, звичайно, можете їсти в нас, якщо хочете. Його велебність також завжди їсть тут. Може, це й вихід.

Це справді вихід — саме те, чого я хотів. їжа тут майже така, як і в Едуарда, а коли я вечерятиму зі священиком, то до столу напевне подаватимуть ще й пляшку вина. Оскільки ж Едуард у неділю на абонементи не годує, то це навіть чудовий вихід.

— Добре, — кажу я. — Я спробую. Про гроші більше не будемо говорити.

Старша сестра полегшено зітхає.

— Бог винагородить вас.

Я повертаюся в парк. На стежках уже нікого немає. Я ще трохи чекаю на жовте вітрило з китайського шовку, та потім дзигарі в місті починають вибивати полудень. Я знаю, що тепер для Ізабелли час спати, потім буде обхід лікаря, і до четвертої години мені тут робити нічого. Я виходжу крізь браму і спускаюся з пагорба. Внизу лежить місто з зеленкуватими вежами й димарями, з яких валує дим. Обабіч каштанової алеї розляглися поля, на яких протягом тижня працюють тихі божевільні. Лікарня частково на утриманні держави, а частково платна. Пацієнтам, що платять гроші, звичайно, працювати не обов'язково. За полями починається ліс зі струмочками, ставками й галявинами. Там я хлопцем ловив рибу, ящірок і метеликів. Відтоді минуло тільки десять років, а здається, що то було зовсім інше життя, прадавні часи, коли людське існування текло спокійно, органічно розвивалося й від самого дитинства складало якусь гармонію. Війна все змінила: від 1914 року ми живемо уривками одного життя, потім другого, далі третього, ці уривки не пов'язані між собою, та ми й не можемо їх пов'язати. Тому не важко зрозуміти Ізабеллу з її різними життями. їй, може, навіть легше, ніж нам: коли вона живе в одному житті, то забуває про решту. А в нас усе йде впереміш: дитинство, перерване війною, пора голоду й пора, коли нас дурили, пора окопів і пора жадоби до життя — від кожної щось залишилось і не дає спокою. Від усього цього не можна так просто відмахнутися. Воно знову й знову зринає в пам'яті і ятрить душу: чисте небо дитинства й пізнання вбивства, втрачена юність і цинізм завчасного досвіду.

IV

Ми сидимо в конторі й чекаємо на Різенфельда. На вечерю ми взяли собі горохової юшки, такої густої, що в ній стояв ополоник, потім їли ще м'ясо, виварене в тій юшці: свинячі ніжки та вуха й по шматку жирної підчеревини. Жир нам потрібний, щоб захистити свої шлунки від дії алкоголю — сьогодні ми нізащо не повинні сп'яніти швидше за Різенфельда. Тому стара пані Кроль сама зготувала нам вечерю та ще й примусила на десерт з'їсти по шматку жирного голландського сиру. На карту поставлено майбутнє фірми. Ми мусимо вирвати в Різенфельда партію граніту, навіть якщо б довелося задля цього стати перед ним на коліна. Мармур, черепашковий вапняк і пісковик у нас іще є, але граніту, цього делікатесу жалоби, нам катастрофічно бракує.

Генріха Кроля усунено зі шляху. Цю послугу зробив нам трунар Вільке. Ми дали йому дві пляшки горілки, і він запросив Генріха перед вечерею на партію ската й на чарку. Генріх спіймався на гачок: він не може встояти, коли йому пропонують щось задарма, і п'є тоді, доки стає сили; крім того, як кожен щирий німець, він вважає себе за дуже витривалого гуляку. Насправді ж він може витримати небагато й швидко п'яніє. Кілька хвилин тому він ще ладен був сам вигнати з рейхстагу соціал-демократичну партію, а ось уже хропе, роззявивши рота, і його тепер не збудиш навіть командою: "Встати! Кроком руш!" — особливо ж коли він нап'ється на голодний шлунок, як напився з нашою допомогою сьогодні. Він мирно спить собі в майстерні Вільке, у дубовій труні, вистеленій м'якими стружками. Ми не перенесли його в ліжко, побоялись, щоб він часом не прокинувся. Сам Вільке сидить унизу, в майстерні нашого скульптора Курта Баха, і грає з ним у доміно — цю гру вони обидва люблять, бо за нею можна думати про що завгодно. Граючи, вони допивають горілку, яка залишилась після поразки Генріха, і ще пляшку, що її Вільке зажадав як гонорар.

За партію граніту, яку ми хочемо вирвати у Різенфельда, ми, звичайно, не можемо заплатити наперед. У нас ніколи не набереться зразу стільки грошей, а тримати їх для цього в банку було б божевіллям — вони розтанули б, як сніг у червні. Тому ми хочемо дати Різенфельдові вексель терміном на три місяці. Іншими словами, ми хочемо купити граніт майже задарма.

Звичайно, Різенфельд не повинен мати на цьому збиток.