Чорний обеліск - Сторінка 10

Письменник Ганс Гунгерман розгорнув цю тему в ненадрукованій ще книжці на цілих шістдесят віршів. Ми можемо піти туди хоч і зараз: гурток засідає щонеділі ввечері, а кінчається засідання неофіційною частиною.

— А жінки там є?

— Звичайно, немає. Жінки, які пишуть вірші, це все одно що коні, які вміють рахувати. Певна річ, за винятком учениць Сафо.

— З чого ж тоді складається неофіційна частина? — цілком логічно питає Різенфельд.

— З того, що члени клубу лають інших письменників. А надто тих, хто має успіх.

Різенфельд щось зневажливо буркає під ніс. Я вже ладен здатися, коли раптом у будинку Вацека напроти спалахує вікно, ніби освітлена картина в темному музеї. Крізь завісу ми бачимо Лізу. Вона саме одягається і стоїть у самому бюстгальтері та коротеньких білих шовкових штанцях.

Різенфельд свистить носом, як ховрах. Його космічна меланхолія де й ділася. Я встаю, щоб увімкнути світло.

— Не треба, — сичить він. — Невже ви зовсім не відчуваєте поезії?

Він підкрадається до вікна. Ліза починає натягати через голову вузьку сукню. Вона звивається, як змія. Різенфельд голосно сопе.

— Ласий шматочок! Ох, чорт, який зад! Мрія, а не заді Хто це?

— Сусанна в купелі,— кажу я. Цим я хочу делікатно натякнути йому, що ми тепер скидаємося на старих цапів, які підглядають за нею.

— Дурниці! — Вояжер з ейнштейнівським комплексом не зводить погляду зі світлого, ніби залитого золотом вікна. — Мене цікавить, як її звати.

— Не уявляємо. Ми бачимо її вперше. Сьогодні опівдні вона ще там не жила.

— Справді?

Ліза вже одягла сукню й розгладжує її руками. Георг за спиною в Різенфельда наливає собі й мені по чарці. Ми тихенько випиваємо.

— Породиста жінка! — мовить Різенфельд. Він ніяк не може відлипнути від вікна. — Видно, що справжня дама! Напевне, француженка.

Ліза, наскільки нам відомо, чешка.

— Може, це мадемуазель де ла Тур, — кажу я, щоб ще більше розпалити Різенфельда. — Я вчора десь тут чув таке прізвище.

— От бачите! — Різенфельд на мить обертається до нас. — Я ж казав, що француженка! Відразу видно — це je ne sais quoi [29] Вам не здається, пане Кролю?

— Ви на цьому краще розумієтесь, пане Різенфельде.

Світло в Лізиній кімнаті гасне. Різенфельд виливає горілку в своє здавлене комірцем горло і знов припадає обличчям до шибки. За хвилину Ліза з'являється в дверях будинку і йде вулицею. Різенфельд дивиться їй услід.

— Чарівна хода! Вона не дріботить, а робить широкі кроки! Струнка пантера! Якщо жінка дріботить, у ній завжди розчаровуєшся. Але ця… за цю я ручуся!

При словах "струнка пантера" я швидко випиваю ще одну чарку. Георг, мовчки посміхаючись, опускається в крісло. Ми свого досягай! Тепер Різекфельд обертається. Обличчя в нього сяє в мороці, як блідий місяць.

— Вмикайте світло, панове! Чого ми ще чекаємо? Швидше у вир життя!

Ми виходимо слідом за ним у теплу ніч. Я дивлюся на його жаб'ячу спину. Якби я міг так легко переборювати свої сумніви і свій відчай, як оцей майстер міняти декорації, заздро думаю я.

"Червоний млин" повний-повнісінький. Ми знаходимо вільний столик тільки біля самого оркестру. Музика й так гучна, а біля нашого столика вона просто оглушлива. Спочатку ми, розмовляючи, кричимо один одному у вухо, потім переходимо на жести, як тріо глухонімих. Танцювальний майданчик такий переповнений, що люди на ньому ледве рухаються. Та Різенфельда це не турбує. Він набачив коло прилавка жінку в білому шовку, кидається до неї і ось уже гордо штовхає її своїм гострим черевцем по майданчику. Жінка на голову вища за Різенфельда і знуджено дивиться поверх його голови на залу, оздоблену повітряними кулями. А біля неї клекоче Різенфельд, наче Везувій. Він уже весь у владі свого демона.

— А що, як ми піділлємо йому у вино горілки, щоб він швидше сп'янів? — кажу я Георгові.— Він жлуктить, як віл! Це вже п'ята пляшка. Якщо так триватиме далі, то за дві години ми збанкрутуємо. Я прикинув, що ми пропили вже кілька надгробків. Аби хоч не притяг до столика оту білу примару, щоб ми ще й її напували.

Георг хитає головою:

— Це жінка з бару. Їй треба повертатися назад до прилавка.

Різенфельд виринає з натовпу. Він почервонів і спітнів.

— Що все це варте в порівнянні з чарами фантазії! — реве він, щоб заглушити галас. — Неприкрашена дійсність? Хай буде! Але де ж поезія? Оте вікно сьогодні ввечері на тлі темного неба — там було про що помріяти. Така жінка… Ви розумієте, що я маю на увазі?

— Цілком! — кричить у відповідь Георг. — Те, чого не можна дістати, завжди здається кращим за те, що в тебе є. В цьому полягає романтика й ідіотизм людського життя. За ваше здоров'я, Різенфельде!

— Я дивлюся на це не так грубо! — горлає Різенфельд, щоб перекричати фокстрот. — Я дивлюся на це поетичніше!

— Я теж! — реве у відповідь Георг.

— Я ще поетичніше!

— Гаразд, так поетично, як тільки хочете!

Музика переходить на могутнє крещендо. Танцювальний майданчик скидається на бляшанку з сардинами. Раптом я завмираю на місці. Праворуч у натовпі танцюристів я помічаю свою приятельку Ерну в лапах якоїсь вичепуреної мавпи. Вони поволі наближаються до нас. Ерна не бачить мене, але я ще здалеку пізнаю її руде волосся. Вона безсоромно висить на плечі в типового спекулянта. Я не рухаюся з місця, проте почуваю себе так, ніби проковтнув ручну гранату. Ось вона танцює тут, негідниця, якій я присвятив десять віршів зі своєї неопублікованої збірки "Пил і зорі", — а мені цілий тиждень брехала, що дістала легкий струс мозку і їй заборонено виходити з дому. Казала, що нібито впала в темряві. Так, упала, але на груди цьому молодикові в двобортному смокінгу і з перснем-печаткою на лапі, якою він обіймає Ерну. А я, йолоп, ще сьогодні по обіді послав їй рожеві тюльпани з нашого саду й вірша на три строфи під назвою "Травневий молебень Панові"… А що коли вона оце тепер прочитала його своєму спекулянтові? Я немов бачу, як вони обоє корчаться зі сміху.

— Що з вами? — горлає Різенфельд. — Вам погано?

— Парко! — кричу я і відчуваю, як піт дзюрком тече в мене по спині.

Я розлючений: Ерна може обернутися й побачити мене червоного й спітнілого, а я тепер понад усе хотів би мати вигляд світської людини — гордовитої, холодної і байдужої. Я швидко витираю хусточкою обличчя. Різенфельд безжально сміється. Георг помічає це.

— А ви й самі добре спітніли, пане Різенфельде, — каже він.

— У мене це зовсім не те! Це піт від жадоби життя! — кричить Різенфельд.

— Це пітніє час, що мчить, не знаючи впину, — ущипливо хриплю я, відчуваючи, як солона волога тече вже мені в рот.

Ерна вже зовсім близько. Вона дивиться на музикантів. Очі її сяють радістю. Я надаю своєму обличчю трохи здивованого вигляду й гордовито посміхаюся — а тим часом комірець у мене вже геть змокрів від поту.

— Та що з вами? — кричить Різенфельд. — Ви тепер скидаєтесь на кенгуру-сновиду!

Я не слухаю його. Ерна обертається. Я ще якусь мить холодно розглядаю тих, що танцюють, потім удаю, ніби випадково помітив її, і недбало підіймаю два пальці для привітання.

— Він з глузду з'їхав! — горлає Різенфельд крізь синкопи фокстроту "Отець небесний".

Я не відповідаю. Мені просто відібрало мову: Ерна навіть не глянула на мене.

Музика нарешті стихає. Танцювальний майданчик поволі порожніє. Ерна зникає в ніші.

— То скільки ж вам — сімнадцять чи сімдесят? — кричить Різенфельд.

Тому, що цієї миті оркестр замовк, голос його розлягається на цілу залу. До нас обертаються кілька десятків людей, і сам Різенфельд лякається. Я б залюбки сховався під стіл, та потім мені спадає на думку, що присутні можуть сприйняти запитання як звичайну пропозицію покупця, і тому байдужим тоном голосно відповідаю:

— Сімдесят один долар за штуку і ні на цент менше.

Моя відповідь відразу зацікавлює всіх.

— Про що йдеться? — питає з-за сусіднього столика якийсь чоловік з дитячим обличчям. — Я завжди цікавлюся вартісними речами. Звичайно, за готівку. Моє прізвище Ауфштайн.

— Фелікс Кокс, — відрекомендовуюсь я у відповідь, радий, що маю час оговтатись. — Ідеться про двадцять флаконів парфумів. На жаль, цей пан уже купив їх.

— Цитьте, — сичить якась блондинка з фарбованим волоссям.

Починається вечірня програма. Конферансьє верзе якусь нісенітницю й сердиться, що його жарти нікого не смішать. Я відсуваю стілець і ховаюся за Ауфштайна: конферансьє, що атакують публіку, завжди чомусь вибирають для своїх дотепів мене, а через Ерну мені не хочеться сьогодні бути посміховиськом.

Усе кінчається добре. Невдоволений конферансьє зникає за лаштунками, і хто раптом з'являється на естраді в білій весільній сукні зі шлейфом? Рене де ла Тур. У мене відлягає від серця, і я знов сідаю, як сидів до конферансьє.

Рене починає свій дует. Скромно і соромливо, як молода дівчина, вона співає кілька куплетів високим сопрано, потім раптом переходить на бас і відразу викликає сенсацію.

— Як вам подобається ця дама? — питаю я в Різенфельда.

— Дама непогана…

— Познайомити вас? Мадемуазель де ла Тур.

Різенфельд витріщає очі:

— Ла Тур? Невже ви хочете сказати, що ця безглузда гра природи і є тією чарівною істотою з вікна напроти вас?

Саме це я хочу сказати, щоб побачити, як він реагуватиме, та раптом помічаю навколо його велетенського, як слоновий хобот, носа ніби ангельське сяйво. Він показує пальцем на жінку біля входу:

— Он… он там вона! Та сама хода! Таку ходу відразу пізнаєш!

Різенфельд не помиляється. До зали й справді входить Ліза у супроводі двох старих шкарбанів. Тримається вона, як дама з вищого світу, принаймні за уявленнями Різенфельда. Ліва, здається, майже не дихає, а своїх супутників слухає неуважно й гордовито.

— Хіба я не правду кажу? — питає Різенфельд. — Хіба не можна впізнати жінок з їхньої ходи?

— Жінок і поліцаїв, — відповідає Георг і посміхається.

Проте на Лізу він також дивиться залюбки.

Починається другий номер програми. На танцювальний майданчик виходить акробатка — молода, з задерикуватим лицем, кирпатим носиком і гарними ногами. Вона виконує акробатичний танець із сальто, стоянням на руках і стрибками. Ми далі стежимо за Лізою. Вона вдає, що хотіла б повернутися й піти геть звідси, але це, звичайно, чистісінький обман: "Червоний млин" — єдиний нічний клуб у місті, а решта — просто кав'ярні, ресторани й пивниці.