Чорнильне серце

Корнелія Функе

Чорнильне серце

Присвячую Ані, яка, щоб прочитати цю книжку, відклала навіть "Володаря перснів" (чи ж можна вимагати від доньки чогось більшого?!), а також Елінор, яка позичила своє ім’я, хоча воно було потрібне мені не для королеви ельфів.

Линуло, линуло,

линуло слово,

крізь ніч, линуло,

засвітитись хотіло, засіяти хотіло.

Попіл.

Попіл, попіл,

Ніч.

Пауль Целан "Звуження"

Нічний незнайомець

Місяць зблиснув у оці коника гойдалки, а потім і в оці мишки, коли Толлі дістав її з під подушки, щоб роздивитися. Цокав годинник, і в тиші Толлі здалося, немовби підлогою пролопотіли невеличкі босі ніжки, згодом ніби хтось захихотів, щось зашепотів, а тоді почулося таке шарудіння, неначе хтось перегортав сторінки великої великої книжки.

Люсі М. Бостон. Діти з Ґрін Ноу

Тієї ночі мрячив дощ – дрібненький, шепітний дощик. Ще й багато років потому Меґі досить було просто заплющити очі, й вона вже чула його – так наче по шибці дудоніли малесенькі пальчики. У темряві десь загавкав собака, і Меґі вже не могла заснути, хоч скільки перекидалася з боку на бік.

Під подушкою в неї лежала книжка, яку вона почала читати. Книжка притискалася палітуркою до вуха, ніби знов намагаючись заманити дівчинку до своїх задрукованих сторінок.

– О, це ж, певно, так зручно – лежати головою на чомусь твердому?! – сказав батько, коли вперше знайшов у неї під подушкою книжку. – А правда ж, уночі вона сама нашіптує тобі свою історію?

– Іноді, – відповіла тоді Меґі. – Але так буває лише в дітей!

За це Мо вщипнув її за носа. Атож, Мо. Інакше Меґі й не називала батька.

А тієї ночі, коли стільки всього почалося й стільки всього назавжди змінилося, під подушкою в Меґі лежала одна з її улюблених книжок. І коли дощ так і не дав Меґі заснути, дівчинка сіла, протерла очі, проганяючи втому, дістала з під подушки книжку й розгорнула її. Сторінки загадково зашурхотіли. Меґі подумала, що кожна книжка, коли її розгортаєш, шепотить якось по своєму – залежно від того, знаєш ти, про що вона, чи ні. Але тепер треба було спершу запалити світло. У шухлядці нічного столика Меґі тримала коробку сірників. Мо не дозволяв їй запалювати вночі свічок. Вогню він не любив. "Вогонь пожирає книжки", – часто казав він. Але ж їй було вже, зрештою, дванадцять років, і наглянути за кількома свічками вона могла. Читати при свічках Меґі любила. На підвіконні в неї завжди стояло три свічки у свічниках. Тож вона саме піднесла запаленого сірника до одного з чорних ґнотиків, коли це за вікном почулися кроки. Меґі злякано дмухнула на сірника (як же виразно вона пригадувала цю мить багато років потому!), стала в ліжку навколішки, припала до мокрої від дощу шибки й виглянула надвір. Ось тоді вона його й побачила.

Через дощ темінь стояла якась бліда, і той незнайомець здавався в ній просто тінню. Лише його обличчя немовби світилося. Мокрий чуб прилип йому до чола. На чоловіка лив дощ, та він цього ніби й не помічав. Стояв нерухомо, обхопивши себе руками, неначе хотів хоч трохи зігрітися. Стояв і, задерши голову, дивився на їхній будинок.

"Треба збудити Мо!" – подумала Меґі, проте не зрушила з місця. Серце в неї калатало, і вона й далі вдивлялася в ніч, так мовби той незнайомець заразив її своєю закляклістю. Раптом він повернув голову, й Меґі здалося, ніби він зазирнув їй просто в очі. Вона зіскочила з ліжка так поквапно, що розгорнена книжка впала на підлогу. Дівчинка босоніж вибігла в темний коридор. У старому будинку було прохолодно, хоч уже закінчувався травень.

У кімнаті Мо ще горіло світло. Він часто читав до пізньої ночі. Це від нього Меґі успадкувала пристрасть до книжок. Коли іноді вона прокидалася з поганого сну й утікала спати до нього, то ніщо не присипляло її краще, ніж його спокійне дихання й шелестіння сторінок. Ніщо не проганяє страшних снів швидше, ніж шурхіт задрукованого літерами паперу.

Одначе постать за вікном – то не сон.

Книжка, яку Мо читав цієї ночі, була оправлена в блідо блакитну лляну палітурку. Згодом Меґі не раз згадувала й про це. Ох, скільки ж усіляких дрібниць затримується в пам’яті!

– Мо, надворі хтось стоїть!

Батько підвів голову й подивився на неї непритомним поглядом – як завжди, коли вона перебивала йому читати. І щоразу минало кілька секунд, перше ніж він повертався з якогось іншого світу – з лабіринту літер і слів – на землю.

– Хтось стоїть? А ти не помиляєшся?

– Ні. Стоїть і дивиться на наші вікна.

Мо відклав книжку.

– Що ти читала перед сном? "Доктор Джекіл і містер Гайд"?

Меґі поморщила чоло:

– Прошу тебе, Мо! Ходімо зі мною.

Батько не повірив, однак рушив за нею. Меґі тягла його за собою так нетерпляче, що в коридорі він наштовхнувся босою ногою на стос книжок. А на що ж іще?! Удома в них повсюди були стоси книжок. Книжки стояли не лише на полицях, як у решти людей, а й горами лежали під столами, на стільцях, у всіх кутках. Книжки були на кухні й у вбиральні, на телевізорі й у шафі з одягом; невисокі стосики й високі стоси, книжки грубі й тоненькі, старі й нові… Вони зустрічали Меґі спокусливо розгорненими сторінками за сніданком, проганяли нудьгу в похмурі дні… І часом просто потрапляли під ноги.

– Просто стовбичить і стовбичить! – шепотіла Меґі, тягнучи Мо до своєї кімнати.

– А обличчя в нього волохате? Тоді це, мабуть, перевертень.

– Та годі тобі! – Меґі невдоволено зиркнула на батька, хоч його жарти й проганяли страх. Їй уже й самій майже не вірилося в те, що під дощем там хтось стоїть… поки вона знову не стала навколішки біля вікна. – Оно! Бачиш? – прошепотіла.

Мо виглянув з вікна, по якому безперервно стікали дощові краплі, але нічого не відповів.

– Хіба ти не божився, що злодії до нас ніколи не прийдуть, бо тут немає чого красти? – прошепотіла Меґі.

– Це не злодій, – відказав Мо, і його обличчя, коли він відійшов од вікна, було дуже заклопотане.

Серце в Меґі закалатало дужче.

– Лягай спати, Меґі, – сказав батько. – Це гість до мене.

Меґі не встигла поцікавитися, що ж то, заради всього святого, за такий гість, який з’являється серед ночі, – не встигла, бо Мо поквапився з кімнати. Вона стривожено подалася за ним. Уже в коридорі почула, як батько скинув ланцюжка на вхідних дверях, а коли вискочила в передпокій, Мо стояв у відчинених дверях.

Ніч прохопилася до будинку темна й волога, а дощ зашумів загрозливо гучно.

– Вогнерукий! – гукнув у темряву Мо. – Це ти?

Вогнерукий? Що це за ім’я? Меґі не пригадувала, щоб коли небудь чула його, а проте воно все ж таки щось нагадувало – щось далеке далеке, таке, що ніяк не хотіло прибрати чітких обрисів.

Надворі – ані шелесь. Тільки дощ нашіптував щось, так ніби в ночі раптом прорізався голос. Та потім почулися кроки і з темряви виринув чоловік. Мокрі від дощу поли довгого пальта липли йому до колін, і коли незнайомець вийшов на світло з відчинених дверей, Меґі на мить здалося, ніби з за плеча в нього виткнулася невеличка хутряна голівка; принюхуючись, вона вистромилася з його заплічника й відразу сховалася назад.

Вогнерукий утер рукавом мокре обличчя й, подаючи Мо руку, промовив:

– Як ся маєш, Чарівновустий? Давненько ж ми з тобою не бачилися!

Мо, повагавшись, узяв простягнену руку.

– Дуже давненько, – відповів він, дивлячись одначе кудись повз гостя, так ніби очікував, що вслід за тим із темряви з’явиться ще хтось. – Заходь, а то ще, чого доброго, дуба вріжеш. Меґі каже, ти вже давно тут стовбичиш.

– Меґі? Ах так, ну звісно.

Вогнерукий дав Мо втягти себе до будинку. Незнайомець так пильно приглядався до Меґі, що збентежена дівчинка не знала, куди очі подіти. Зрештою вона й сама подивилася йому просто в обличчя.

– А вона виросла.

– Хіба ти її пам’ятаєш?

– Звичайно.

Меґі впало в око, що Мо, замикаючи двері, крутнув ключа в замку двічі.

– Скільки ж це вже їй? – Вогнерукий усміхнувся до дівчинки.

Дивна то була усмішка. Меґі не могла збагнути, чого в ній було більше – іронії, поблажливості чи просто збентеження. Отож вона й не всміхнулась у відповідь.

– Дванадцять, – сказав Мо.

– Дванадцять?! Лелечко!

Вогнерукий відгорнув із чола геть мокру чуприну. Вона сягала йому майже до плечей. Меґі спитала себе, якого ж та чуприна кольору, коли суха. Неголена щетина навколо тоненьких губів була руда, як ото хутро у бездомної кицьки, що їй Меґі іноді ставила за порогом блюдце з молоком. На щоках щетина в чоловіка була ріденька, мов перший пушок на підборідді у юнака. Отож рубців вона не закривала – трьох довгих блідих рубців, через які обличчя у Вогнерукого мало такий вигляд, немовби колись розбилося й тоді його зліпили наново.

– Дванадцять років! – знову проказав він. – Та вже ж… Тоді їй було… Три роки, чи не так?

Мо кивнув головою й сказав:

– Ходімо, я дам тобі що небудь перевдягтися. – І потяг гостя за собою – нетерпляче, так ніби йому раптом припекло сховати того від доньки. – А ти, Меґі, – кинув він через плече, – лягай спати. – І, не промовивши більше жодного слова, причинив за собою двері майстерні.

Меґі стояла й потирала одну об одну холодні ноги. "Лягай спати!" Іноді, коли вона вкотре засиджувалася допізна, Мо кидав її на ліжко, мов торбу з горіхами. Іноді після вечері він ганявся за нею по всьому будинку, поки вона, захекавшись од сміху, втікала до себе в кімнату. А іноді він так стомлювався, що випростувався на канапі, й тоді вона, перше ніж іти спати, запарювала йому каву. Але ніколи, жодного разу він не спроваджував її в ліжко так, як оце щойно.

В її серці прокльовувалося настирливе, мов страх, передчуття, нібито разом із цим незнайомцем, що мав таке дивне й водночас знайоме ім’я, в їхнє життя проникла якась небезпека. І раптом Меґі пошкодувала, – так глибоко, аж сама злякалася, – що пішла по Мо: краще б цей Вогнерукий лишився стояти надворі, поки його змив би дощ.

Цієї миті двері майстерні відчинились, і дівчинка здригнулася.

– Ти й досі тут? – здивувався Мо. – Іди спати, Меґі. Ну ж бо!

На батьковому переніссі дівчинка помітила оту невеличку зморщечку, яка залягала там лише тоді, коли його щось дуже тривожило; і дивився він кудись крізь Меґі, наче думками був десь далеко далеко. Лихе передчуття в її серці наростало, розправляючи чорні крила.

– Прожени його, Мо! – сказала вона, коли він повів її, підштовхуючи перед собою, до кімнати.