Чорнильне серце - Сторінка 5

- Корнелія Функе -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

– Я ж бо не відкриваю твоїх таємниць, тож і ти не вибовкуй моїх. До того ж для цього треба, щоби спершу стемніло.

Меґі ще добру годину сушила собі мозок тим, що могла б означати ця відповідь. Та ще дужче непокоїло її інше.

– Мо, – нарешті озвалася вона, коли Вогнерукий у неї за спиною захропів, – а що потрібно від тебе… отому Каприкорнові? – Вимовляючи це ім’я, вона стишила голос, немовби не хотіла, щоб воно пролунало так лиховісно.

– Книжку, – відповів батько, не відриваючи погляду від дороги.

– Книжку? То чом же ти її не віддаси?

– Бо не можна. Скоро я тобі це поясню, але не тепер. Гаразд?

Меґі поглянула у вікно. Світ, що пропливав за ним, був уже чужий – чужі будинки, чужі дороги, чужі поля. Навіть дерева й небо мали якийсь чужий вигляд. Але до цього Меґі вже звикла. Ще ніде й ніколи Меґі не почувалася по справжньому вдома. Її домівкою був Мо, її книжки та ще оцей автобусик, що перевозив їх з одного чужого місця до іншого.

– А ота тітка, до якої ми їдемо… – знов озвалася Меґі, коли вони в’їхали в безкінечно довгий тунель. – Чи має вона дітей?

– Ні, – відповів Мо. – І, боюся, вона їх не дуже й любить. Але, як я вже й казав, ви з нею знайдете спільну мову.

Меґі зітхнула. Вона саме згадала кількох своїх тіток, з якими так і не знайшла спільної мови.

Пагорби переходили в гори, схили обабіч дороги ставали чимдалі крутіші, а будинки згодом почали здаватися не просто чужими, а якимись дивними. Щоб збавити час, Меґі заходилася лічити тунелі, та коли дев’ятий проковтнув їхнього автобусика, а світло попереду все не з’являлося й не з’являлося, дівчинка заснула. Їй снилися куниці в чорних куртках і книжка, загорнена в бурий папір.

Будинок, повен книжок

– Мій парк – це мій парк, – промовив Велет. – Нехай це затямлять усі. І ніхто, крім мене, тут не гратиметься.

Оскар Вайлд. Самозакоханий велет

Прокинулася Меґі через те, що довкола запала тиша.

Монотонне гудіння двигуна, яке заколисало її, змовкло, а місце водія було порожнє. Меґі не відразу пригадала, чому спить не в своєму ліжку. Вітрова шибка була всіяна слідами від мошки. Мікроавтобус стояв перед залізними ворітьми, численні шпичаки яких, тьмяно поблискуючи, навіювали страх. Здавалося, ці ворота були суціль із таких шпичаків, і вони тільки й чекали на те, що хтось спробує перелізти через них, зачепиться й зависне, дригаючи руками й ногами. Дивлячись на них, Меґі згадала про одну зі своїх улюблених книжок про самозакоханого Велета, який не пускав до свого парку дітей. Саме такими вона й уявляла собі його ворота.

Мо з Вогнеруким стояли на дорозі. Меґі вийшла з мікроавтобуса й рушила до них. Праворуч від дороги густо порослий деревами схил круто спускався до великого озера. Пагорби на його протилежному березі здіймалися просто з води – наче гори, що потонули в озері. Вода була майже чорна: у небі вже розливався вечір, і його темрява відбивалась у хвилях. У будинках над озером спалахували перші вогні, нагадуючи світлячків або зорі падалиці.

– Гарно, правда ж? – Мо обійняв Меґі за плечі. – Ти ж бо любиш історії про розбійників. Бачиш он там руїни замку? Колись у тому замку хазяйнувала горезвісна ватага розбійників. Треба буде розпитати про них в Елінор. Вона про це озеро знає все.

Меґі лише кивнула головою й прихилилася до батькового плеча. Від стоми у голові в неї паморочилось, але на обличчі Мо вперше, відколи вони виїхали з дому, не було й тіні тривоги.

– А де ж вона живе? – спитала Меґі, ледве стримуючи позіхи. – Сподіваюся, не за цими шпичастими воротами?

– Саме за ними. Це вхід до її садиби. Враження справляє не вельми гостинне, чи не так? – Мо засміявся й потяг Меґі за собою через дорогу. – Елінор цими ворітьми так пишається! Побачила такі на картинці в якійсь книжці й замовила і собі.

– У книжці про парк самозакоханого Велета? – промурмотіла Меґі, зазираючи за химерно вигнуте пруття воріт.

– Самозакоханого Велета? – засміявся Мо. – Ні, гадаю, то була інша книжка. Хоч Елінор ще й як припала б до вподоби й та.

З одного й другого боку до воріт підступав високий живопліт, колюче віття якого затуляло все, що було за ними. Та й крізь пруття не було видно нічого цікавого, крім крислатих кущів рододендрону й широкої, висипаної гравієм алеї, що за кілька кроків губилася в них.

– Скидається на те, що родичка в тебе багатенька, еге ж? – шепнув Вогнерукий на вухо Меґі.

– Так, Елінор досить багата, – відказав Мо й відтяг Меґі від воріт. – Та, схоже, колись вона стане бідною, як церковна миша, бо всі свої гроші викидає на книжки. Боюся, за путящу книжку вона, не довго думаючи, й душу дияволу віддасть. – І він рвучко відчинив важкі ворота.

– Що ти робиш?! – стривожено вигукнула Меґі. – Так просто входити сюди не можна!

Біля воріт висіла табличка з написом, і хоча кілька літер уже сховалися за віттям живоплоту, на ній можна було прочитати:

ПРИВАТНА ВЛАСНІСТЬ.

ЧУЖИМ ВХОДИТИ ЗАБОРОНЕНО!

Для Меґі це застереження звучало й справді не дуже привітно.

Але Мо тільки всміхнувся.

– Не бійся, – сказав він і штовхнув ворота ще раз. – На сигналізації в Елінор лише бібліотека. Елінор однаково, хто входить у ворота. Страхополохом її не назвеш, ні. Та до неї рідко хто й навідується.

– А собаки? – Вогнерукий заклопотано вдивлявся в чужий парк. – Такі ворота зазвичай стережуть штук три, не менше, здоровенних, як телята, й злих собацюр.

Та Мо лише похитав головою.

– Елінор собак ненавидить, – мовив він і рушив назад до мікроавтобуса. – Сідайте.

Тітчина садиба нагадувала скоріше ліс, аніж парк. Одразу за ворітьми алея завертала вбік, так наче хотіла взяти розгін, щоб вискочити на узвіз, а далі губилася серед темних ялин та каштанів. Вони росли обабіч неї так густо, що їхні крони утворювали своєрідний тунель. Меґі вже здавалося, що йому не буде кінця краю, коли це дерева несподівано розступилися й автобусик виїхав на майданчик, висипаний гравієм і оточений дбайливо доглянутими трояндовими клумбами.

Перед будинком, більшим, аніж та школа, до якої Меґі ходила останнього року, на гравії стояв сірий "комбі". Дівчинка спробувала полічити вікна, але невдовзі від свого наміру відмовилася. Будинок був чудовий, хоча враження справляв досить непривітне, як і залізні ворота на в’їзді. Мабуть, через те, що вохристо жовтий тиньк у вечірній сутінках здавався просто брудним. А зелені віконниці були зачинені, мабуть, тільки тому, що за сусідніми пагорбами вже причаїлася ніч. Мабуть. Але Меґі ладна була побитись об заклад, що ці віконниці рідко відчинялися й удень. Темні дерев’яні двері, що вели до будинку, нагадували дивно перекривлений рот, і Меґі, коли вони підійшли ближче, мимоволі схопила Мо за руку.

Вогнерукий закинув за спину потертого заплічника, де, певно, все ще спав Ґвін, і нерішуче рушив за ними. Коли Мо з Меґі ступили до порога, Вогнерукий спинився за кілька кроків позаду, насторожено переводячи погляд з одних віконниць на інші, ніби побоювався, що з котрогось із зачинених вікон за ними стежить господиня.

Біля вхідних дверей було невеличке заґратоване віконце – єдине, не затулене зеленими віконницями. Під ним висіла ще одна табличка:

ЯКЩО ВИ НАДУМАЛИ МАРНУВАТИ МІЙ ЧАС

УСІЛЯКИМИ ДРІБНИЦЯМИ,

ТО ЛІПШЕ ВІДРАЗУ ВЕРТАЙТЕ НАЗАД.

Меґі стурбовано звела погляд на батька, але той лише підбадьорливо всміхнувся до неї й натис кнопку.

Меґі почула, як у великому будинку розлігся деренчливий дзвінок. Потім надовго запала тиша. Тільки з одного з рододендронових кущів, що росли навколо будинку, злетіла, невдоволено каркнувши, сорока, а кілька жирних горобців заходилися ще завзятіше клювати гравій, вишукуючи в ньому комах. Меґі саме кинула їм кілька крихт, що лишилися в кишені її куртки після якогось уже давно забутого пікніка, коли це двері різко відчинилися.

На порозі стояла жінка – старша, багато старша за Мо, хоча визначати вік дорослих Меґі не дуже й уміла. Її обличчя нагадало Меґі бульдожу морду, та, може, цієї хвилини в жінки просто був такий настрій. Вона була в світло сірому светрі й попелясто сірій спідниці, на короткій шиї – перлове намисто, а на ногах – повстяні пантофлі (якось Меґі довелося взути такі в одному замку, куди вони з Мо їздили на екскурсію). Уже сиві коси Елінор зібрала у високий вузол, але з нього на всі боки вибивалися пасма, так наче вона зачісувалася похапки й нетерпляче. Одне слово, Елінор не була схожа на жінку, яка надто часто заглядає на себе в дзеркало.

– Боженьку, Мортимере! Оце то сюрприз! – вигукнула вона замість того, щоб привітатися. – Звідки ти тут узявся? – Голос у неї лунав досить грубо, хоча з її обличчя було видно, що вона цьому гостеві рада.

– Вітаю, Елінор! – сказав Мо й поклав руку на плече доньки. – А ти пригадуєш Меґі? Як бачиш, вона вже виросла.

Елінор спантеличено кинула погляд на дівчинку й промовила:

– Та бачу. Але ж на те вони й діти, щоб рости, чи не так? Якщо не помиляюся, в останні роки ні тебе, ні твоєї доньки бачити мені не випадало. І ось така несподівана честь – ти приїхав! Кому ж чи чому я маю за це дякувати? Невже ти нарешті надумав зглянутися над моїми бідолашними книжками?

– Угадала, – кивнув головою Мо. – Одна бібліотека скасувала замовлення – ти ж бо знаєш, у бібліотек завше катма грошей.

Меґі занепокоєно глянула на батька. Вона й не здогадувалася, що він уміє так переконливо брехати.

– Я так поспішав, – провадив Мо, – що не встиг знайти, де лишити Меґі, тож узяв її з собою. Я знаю, ти дітей не любиш, але Меґі не вимащує книжки повидлом і не вириває з них сторінок, щоб загортати дохлих жаб.

Елінор щось невдоволено буркнула й зміряла Меґі таким поглядом, немовби сподівалася від дівчинки будь якої капості, незалежно від того, що сказав про неї батько.

– Коли ти привозив її востаннє, в мене так і свербіли руки зачинити її у хліві, – крижаним голосом проказала Елінор. – Сподіваюся, цього разу так уже не буде. – Вона ще раз зміряла Меґі поглядом з голови до ніг, мов небезпечного звіра, якого мала впустити в дім.

Меґі відчула, як від люті в неї спалахнуло обличчя. Їй захотілося додому або назад в їхній автобусик – байдуже куди, аби лиш не переступати поріг цієї огидної тітки, яка своїми крижаними баньками просто таки наскрізь просвердлювала її.

Нарешті Елінор відпустила поглядом Меґі й подивилася на Вогнерукого, який усе ще збентежено стояв позаду.

– А оцей? – звернулася Елінор до Мо.