Чорнильне серце - Сторінка 4

Вогнерукий розтяг вуста в своїй дивній усмішці й прихилився до муру.

– І куди це ти зібрався, Чарівновустий? – спитав він. – Хіба ми не домовлялися? Колись ти мене так уже пошив був у дурні, пригадуєш?

– Сам знаєш, чому я так кваплюся, – відповів Мо. – 3 тієї самої причини, що й минулого разу. – Він усе ще не відходив від дверцят автобусика, ніби ніяк не міг дочекатися, коли ж Вогнерукий нарешті дасть дорогу.

Але той удавав, ніби нетерплячки Мо зовсім не помічає.

– То дозволь бодай тепер поцікавитись: куди це ти зібрався? – знову спитав Вогнерукий. – Бо того разу мені довелося розшукувати тебе чотири роки. І якби мені трохи не пощастило, то люди Каприкорна знайшли б тебе раніше.

Він звів очі на Меґі, й дівчинка відповіла йому ворожим поглядом.

Мо хвилю помовчав і нарешті відповів:

– Каприкорн на півночі. Тож ми їдемо на південь. Чи, може, він тим часом отаборився десь інде?

Вогнерукий перевів погляд на дорогу. У вибоїнах поблискувала вода після дощу минулої ночі.

– Та ні, – промовив він. – Ні, Каприкорн і досі на півночі. Принаймні так кажуть. І якщо ти, як я бачу, надумав усе ж таки не віддавати йому те, що він шукає, то я, мабуть, теж швиденько вшиюся на південь. Бог свідок, не хочеться мені бути тим, від кого Каприкорнові люди почують кепську новину. Одне слово, якщо ви мене трохи підкинете… то я в дорогу готовий!

Дві сумки, які він виволік із за муру, мали такий вигляд, немовби вже разів десять об’їхали разом з ним навколо земної кулі. Крім них, Вогнерукий мав із собою лише заплічника.

Меґі міцно зціпила губи.

"Ні, Мо! – вирішила вона. – Ні, ми не візьмемо його з собою!" Та досить було їй лише поглянути на батька, і вона зрозуміла: його відповідь буде інша.

– То як – поїдемо? – перепитав Вогнерукий. – А то що я скажу Каприкорновим людям, коли попадуся до їхніх лап?

Він нагадував собаку, якого вигнали з дому. І хоч як у блідому вранішньому світлі Меґі намагалася розгледіти в ньому що небудь лиховісне, відразливе, їй не вдавалося. Та брати Вогнерукого з собою вона все одно не хотіла. Це було, звісно ж, виразно написано на її обличчі, тільки жоден із цих двох чоловіків не звертав на неї уваги.

– Повір, я не зможу довго приховувати від них, що бачив тебе, – провадив Вогнерукий. – А крім того… – Він повагався, нарешті повів далі: – Крім того, ти мені й досі щось винен, чи не так?

Мо похнюпив голову. Меґі помітила, як його рука ще міцніше вхопилася за відчинені дверцята автобусика.

– Ну, якщо ти вважаєш… – проказав він. – Так, не заперечую, я тобі дещо винен.

На порубцьованому обличчі Вогнерукого відбилася полегкість. Він хутко закинув за спину заплічника, взяв сумки й рушив до автобусика.

– Стривайте! – вигукнула Меґі, коли Мо пішов йому назустріч, щоб допомогти донести сумки. – Якщо він їде з нами, то я хочу спершу довідатись, чому ми втікаємо. Хто цей Каприкорн?

Мо обернувся до неї.

– Меґі… – почав він добре знайомим їй тоном, яким звичайно казав: "Меґі, не будь такою дурненькою!" – або: "Меґі, ну годі вже тобі…"

Вона відчинила дверцята й вистрибнула з автобусика.

– Меґі, чорт забирай! Залізь назад! Нам пора їхати!

– Не залізу, поки не скажеш!

Мо підійшов до неї, але Меґі прослизнула повз нього, вибігла з воріт на вулицю й крикнула:

– Чому ти не хочеш сказати?

Вулиця була така безлюдна, немовби вони лишилися на світі самі. Війнув легенький вітрець, торкнувся обличчя Меґі, зашелестів у липовому листі на узбіччі. Небо все ще було блякле, сіре й світлішати, схоже, не збиралося.

– Я хочу знати, що сталося! – знову крикнула Меґі. – Хочу знати, чому нам довелося вставати о п’ятій ранку, чому мені не треба йти до школи! Хочу знати, чи ми сюди повернемось і хто такий отой Каприкорн!

Мо, почувши це ім’я, хутко озирнувся, так наче той, кого обидва чоловіки вочевидь так боялися, міг ось ось вискочити з порожньої повітки – так само зненацька, як напередодні з’явився Вогнерукий. Але у дворі нікого не було, а Меґі надто розлютилася, щоб боятись того, про кого тільки й знала, що ім’я.

– Ти ж бо завжди мені все казав! – крикнула вона до батька. – Завжди!

Але батько мовчав.

– Кожен має свої таємниці, Меґі. – нарешті озвався він. – А тепер сідай, час рушати.

Вогнерукий, нічого не розуміючи, поглянув на Мо, потім на дівчинку і, стишивши голос, промовив:

– То ти нічого їй не сказав?

Мо похитав головою.

– Але ж бодай що небудь ти маєш їй сказати! Це небезпечно, якщо вона нічого не знатиме. Зрештою, вона вже не маленька.

– Якщо вона знатиме, це буде теж небезпечно, – відказав Мо. – Та й нічого це не змінить.

Меґі все ще стояла на вулиці.

– Я чула, про що ви там балакали! – крикнула вона. – Небезпечно – що? Я не сяду, поки не дізнаюсь!

Але Мо й далі мовчав.

Вогнерукий хвилю нерішуче дивився на нього, потім знов поставив сумки на землю.

– Ну, гаразд, – мовив він. – Тоді я сам розкажу їй про Каприкорна.

І повільно рушив до Меґі. Дівчинка мимоволі ступила крок назад.

– Ти його вже бачила, – сказав Вогнерукий. – Колись давно, ти вже, либонь, і не пригадуєш, бо була ще зовсім маленька. Отака. – І показав рукою на висоті своїх колін. – Як би це тобі пояснити, хто він такий? Коли ти побачиш, як кішка жере голопузе пташеня, то, мабуть, заплачеш, чи не так? Або спробуєш його врятувати. А Каприкорн може зумисне кинути голопуцька кішці, аби лиш побачити, як вона роздирає його кігтями, а жалібне цвірінькання й тріпання того пташеняти для Каприкорна солодше за мед.

Меґі поточилася ще на крок назад, але Вогнерукий знову ступив до неї.

– Не думаю, що тобі до вподоби наганяти на людей страх, щоб у них аж жижки трусилися, щоб вони аж падали з ніг, – провадив Вогнерукий. – А Каприкорнові лише того й треба. І, гадаю, ти ж не тягтимеш собі до рук усе підряд – просто так, тільки через те, що тобі так хочеться. А Каприкорн саме це й робить. На превеликий жаль, твій батько має одну річ, яку Каприкорнові страшенно кортить мати.

Меґі звела очі на батька, але той лише стояв і мовчки дивився на неї.

– Каприкорн не вміє оправляти книжок, як твій батько, – вів далі Вогнерукий. – Він узагалі не вміє нічого робити до пуття. Але на одному він розуміється добре: наганяти на людей страх. Тут Каприкорн мастак. Це його ремесло. Хоча сам він, гадаю, навіть не здогадується, що в людини на душі, коли страх сковує їй руки й ноги і згинає її до самої землі. Зате він добре знає, як такий страх викликати, як примусити його проникати в домівки, в ліжка, в серця й голови людей. Його поплічники розносять той страх, мов чорні звістки, підсовують його під двері й укидають до поштових скриньок, вимащують ним стіни будинків і брами стаєнь, поки страх починає вже розповзатися сам – нечутно, зі смородом, як чума. – Вогнерукий стояв уже перед самісінькою Меґі. – А людей у Каприкорна багато, – стиха додав він. – Більшість із них служать у нього змалечку, і якщо Каприкорн накаже котромусь із них відтяти тобі вухо чи носа, той зробить це, й оком не змигнувши. Каприкорнові люди полюбляють вдягатися в усе чорне, як оте гайвороння, тільки їхній ватажок носить білу сорочку під чорною, як сажа, курткою. І якщо тобі коли небудь трапиться котрийсь із них, то спробуй стати маленькою маленькою, щоб він тебе й не помітив. Зрозуміла?

Меґі кивнула головою. Серце в неї калатало так, що їй аж дух перехопило.

– Я розумію, чому батько ніколи не розповідав тобі про Каприкорна, – зітхнув Вогнерукий і перевів погляд на Мо. – Я теж краще розповідав би своїм дітям про людей приємніших.

– Я знаю, що на світі живуть люди не лише приємні! – Голос у Меґі тремтів від люті (а може, й від страху?), і вона не могла з собою нічого вдіяти.

– Та невже?! І звідки ж ти про це знаєш? – На обличчі у Вогнерукого знову промайнула ота загадкова усмішка, сумна й гордовита воднораз. – Тобі вже доводилося мати діло зі справжнім харцизякою?

– Я про них читала.

– Ну звісно! – засміявся Вогнерукий. – Адже це майже те саме.

Його глузування обпекло дівчинку, мов жалка кропива. Він нахилився до Меґі, зазирнув їй в очі й стиха додав:

– Хотів би я, щоб ти знала про них тільки з книжок.

Мо поставив сумки Вогнерукого в самому кінці мікроавтобуса і, поки той умощувався на сидінні позаду Меґі, мовив:

– Сподіваюся, в тебе там немає нічого такого, що літатиме в нас над головою? З твоїм ремеслом у цьому не було б нічого дивного.

Та не встигла Меґі поцікавитися, що ж то за таке ремесло, як Вогнерукий розв’язав заплічника, обережно дістав з нього якусь заспану тваринку і, звертаючись до Мо, сказав:

– Їхати нам разом доведеться, схоже, довгенько, тому я хотів би твою доньку де з ким познайомити.

Завбільшки тваринка була майже як кролик, тільки багато, сказати б, стрункіша, а пухнастого, мов хутряний комірець, хвостика вона притискала до грудей Вогнерукого. Тваринка вчепилася невеличкими кігтиками в його рукав і позирала на Меґі блискучими чорними оченятами ґудзиками, а коли позіхнула, то оголила низку гострих, як голки, зубенят.

– Це Ґвін, – пояснив Вогнерукий. – Як хочеш, можеш почухати йому за вушками. Він поки що дуже сонний, не вкусить.

– А взагалі він кусається? – поцікавилась Меґі.

– Принаймні на твоєму місці, – озвався Мо, знов сідаючи за кермо, – я тримався б від цієї малої бестії якнайдалі.

Але Меґі, коли бачила будь яку тварину, не могла втриматися, щоб її не погладити, навіть якщо в тієї були отакі гострі зуби.

– Це куниця чи щось таке, еге ж? – спитала вона, обережно погладжуючи пучками заокруглене вушко тваринки.

– Та щось із тієї породи. – Вогнерукий дістав з кишені штанів сухарика й стромив його в рот тваринці.

Поки вона хрумкала сухарика, Меґі покуйовдила їй шовковисте хутро на голівці й раптом відчула під ним, просто за вушками, щось тверде – малесенькі ріжки. Дівчинка вражено відсмикнула руку.

– Хіба куниці мають ріжки?

Вогнерукий підморгнув їй, запустив Ґвіна знов до заплічника й відповів:

– Ця має.

Меґі збентежено спостерігала, як він затягує ремінця на заплічнику. Здавалося, вона все ще відчувала під пальцями маленькі Ґвінові ріжки.

– Мо, а ти знав, що куниці мають ріжки? – нарешті спитала вона.

– Ет, то Вогнерукий приліпив їх тому малому кусючому чортеняті сам. Для своїх фокусів.

– Яких фокусів? – Меґі, нічого не розуміючи, звела очі на батька, потім на Вогнерукого.

Але Мо лише мовчки запустив двигуна, а Вогнерукий поскидав чоботи, які, схоже, побачили світу не менше, ніж його сумки, а тоді, глибоко зітхнувши, випростався на ліжку Меґі.

– Годі балачок, Чарівновустий, – промовив він, перше ніж заплющити очі.