Чума - Сторінка 5

- Альбер Камю -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Літня спека здавалася легшою, ніж волога задуха тієї весни. В місті, що лежало в формі равлика на плато і ледь відкритому на море, панувало понуре заціпеніння. Люди, затиснуті між нескінченними рядами ветхих стін, у лабіринті вулиць із припорошеними вітринами, у брудно-жовтих трамваях почували себе бранцями цього неба. Тільки старий пацієнт лікаря Ріє тріумфував — у таку погоду ядуха йому не дошкуляла.

— Пече,— казав він,— для бронхів це найкорисніше.

І справді пекло, але не просто пекло, пекло і палило, як у лихоманці. Все місто лихоманило, принаймні таке враження переслідувало Ріє того ранку, коли він подався на вулицю Федерб, щоб бути присутнім на розслідуванні Коттарового замаху на своє здоров'я. Одначе власне враження здавалося йому безглуздим. Він подумав, що то через хвилювання і клопоти, які його обсіли, і вирішив опанувати себе й дати лад своїм думкам.

До вулиці Федерб він дістався раніше за поліцейського комісара. На сходах очікував Гран, і обидва вирішили посидіти поки в нього, а двері на майданчик залишити відчиненими. Службовець мерії жив у двокімнатній, досить убого обставленій квартирі. В очі впадала лише дерев'яна нефарбована поличка з двома чи трьома словниками, та грифельна таблиця на стіні, де можна було ще розібрати напівстерті слова "квітучі алеї". Як запевнив Гран, Коттар провів ніч спокійно. Але вранці прокинувся з головним болем, до всього байдужий. Сам Гран мав вигляд замучений і знервований, снував по кімнаті туди й сюди, підходив до столу, розгортаючи та згортаючи грубеньку течку, повну списаних аркушів.

Ходячи по кімнаті, він розповідав лікареві, що, власне, Коттара майже не знає, але гадає, що той при грошах. Взагалі Коттар якийсь дивак. Живуть вони поряд давно, але, зустрічаючись на сходах, тільки кивають один одному.

— Та й розмовляв я з ним усього двічі. Кілька днів тому я впустив на майданчику коробку з крейдою. Була там червона і синя крейда. Якраз вийшов Коттар і допоміг мені її зібрати. Він спитав, навіщо мені різноколірна крейда.

Гран йому й пояснив, що хоче пригадати трохи латину. Його знання зі шкільних часів вивітрились.

— До речі, мене запевняли,— додав він, звертаючись до лікаря,— що латина корисна для глибшого розуміння французьких слів.

На таблиці він пише кілька латинських слів. Синьою крейдою ту частину слова, що змінюється за відмінками та особами, а червоною ту частину, яка не змінюється.

— Не знаю, зрозумів мене Коттар чи ні, у кожному разі, він зацікавився і попросив у мене червоної крейди. Я, звичайно, здивувався, але врешті... Хто ж його знав, що крейда йому знадобиться на здійснення такого наміру.

Ріє спитав, про що була друга розмова. Але прийшов поліційний комісар у супроводі секретаря і побажав спершу вислухати свідчення Грана. Лікар завважив нишком, що Гран, говорячи про Коттара, називає його "сіромахою". Він ужив навіть слова "фатальний крок". Ішлося про причину самогубства, і Гран ретельно добирав слова. Нарешті обидва зійшлися на формулюванні: "Прикрощі інтимного характеру". Комісар поцікавився, чи з Коттарової поведінки можна було передбачити те, що він назвав "його відчайдушним кроком".

— Учора він постукався до мене,— промовив Гран,— і попрохав сірничка. Я дав йому пачку. Він перепросив, що потурбував мене, але якщо ми вже сусіди... Потім почав запевняти, що одразу ж поверне сірники. Я сказав, хай лишить собі.

Комісар спитав у службовця, чи не здалося йому дивним поводження Коттара.

— Одне мені здалося дивним, те, що він ніби хотів почати зі мною розмову. А мені саме треба було працювати.

Гран обернувся до Ріє і ніяково пояснив:

— Праця особиста.

Комісар захотів побачити хворого, але Ріє вважав, що годилося б спершу підготувати Коттара до цих відвідин. Коли він зайшов до його помешкання, Коттар у сірій фланелевій піжамі звівся з постелі і злякано позирнув на двері.

— Поліція, так?

— Так,— підтвердив Ріє,— але не хвилюйтеся. Всього дві-три формальності — і вам дадуть спокій.

Але Коттар заперечив, що все це ні до чого, а головне — він бачити не може поліцію. Ріє не стримав нетерпеливого жесту.

— Я теж з нею не цілуюся. Але цю справу треба залагодити якнайскоріше, тому відповідайте на питання швидко й точно.

Коттар замовк, і лікар рушив до дверей. Хворий гукнув його знову і, коли Ріє підійшов, схопив його за руку.

— Скажіть, докторе, правда, не можна забирати хворого чи того, хто хотів повіситися, га?

З хвилину Ріє дивився на Коттара, а потім запевнив його, що про таке навіть не йшлося, та й він сам прийшов сюди, аби захищати інтереси свого пацієнта. Хворий, очевидно, заспокоївся, і Ріє покликав комісара.

Коттарові зачитали свідчення Грана і спитали, чи може він уточнити мотиви свого вчинку. Не дивлячись на комісара, він підтвердив лише, що "прикрощі інтимного характеру — дуже добре сказано". Комісар не вгавав і спитав, чи не здумає Коттар знову зазіхнути на своє здоров'я. Коттар з піднесенням запевнив, що не здумає і прагне тільки одного, щоб йому дали спокій.

— Дозвольте зауважити,— мовив із серцем комісар,— що в даному випадку саме ви й не даєте спокою іншим.

Ріє непомітно махнув йому рукою, і комісар замовк.

— Ні, ви тільки подумайте,— зітхнув комісар, коли вони вийшли на сходовий майданчик,— у нас і так турбот по саму зав'язку, а надто зараз із цією лихоманкою...

Він спитав у лікаря, чи заноситься серйозно на щось, і Ріє відповів, що сам не знає.

— Тут головне — погода, все лихо в ній,— скінчив комісар.

Безперечно, в усьому винна була погода. День ставав усе жаркіший і жаркіший, речі ніби липли до рук, і Ріє з кожним новим візитом знаходив підстави своїм побоюванням. Надвечір того самого дня він, потрапивши в передмістя, завітав до сусіда свого старого пацієнта-ядушника і побачив, що той лежить і марить, ухопившись за хворі пахви, і раз у раз блює. Лімфатичні вузли набрякли в нього ще дужче, ніж у їхнього воротаря. Одна виразка вже визріла і перед очима лікаря луснула, наче зогнилий плід. Повернувшись додому, Ріє зателефонував на аптекарську базу департаменту. В його лікарському записникові під цією датою стоїть один запис: "Відповідь негативна". А його вже викликали до нових пацієнтів з тим самим захворюванням. Ясно було одне — болячки треба розрізати. Два розтини скальпелем навхрест — і гудзі викидали гній упереміж з пасокою. Хворі кривавіли, лежали, як розп'яті. На животі й на ногах виступали плями, виразки переставали ятритися, а потім знову набрякали. Найчастіше хворий помирав серед страшного смороду.

Преса, така балакуча під час пригоди з щурами, тепер німувала. Воно й зрозуміло — щури конали на вулиці, а люди в себе вдома. А газети цікавляться тільки вулицею. Одначе префектура і муніципалітет сушили собі голову. Поки кожен лікар стикався у своїй практиці з двома-трьома випадками незрозумілого захворювання, ніхто й пальцем не ворухнув. Проте комусь спало на думку зробити простий підрахунок, і підсумок вразив усіх. За кілька днів смертних випадків почастішало, і тим, хто стикався з цією особливою неміччю, стало ясно, що йдеться про сущу пошесть. Саме на той час до Ріє завітав Кастель, його старший колега.

— Сподіваюся, Ріє, ви вже знаєте, що це таке? — спитав він.

— Хочу дочекатися наслідку аналізів.

— А я й так знаю. І аналізів мені не потрібно. Я багато років пропрацював у Китаї, та, крім того, років двадцять тому спостерігав кілька випадків у Парижі. Тільки тоді не зважилися назвати недугу своїм іменем. Громадська думка — це свята святих: жодної паніки... головне — без паніки. А потім один колега мені сказав: "Це річ незбагненна, всім відомо, що на Заході вона зовсім щезла". Знати всі знали, крім тих, хто від неї загинув. Та й ви, Ріє, знаєте це не гірше за мене.

Ріє замислився. З вікна кабінету було видно кам'янистий відріг скелі, що обіймав удалині затоку. І хоча небо було голубе, крізь блакить пробивався якийсь тьмяний блиск, що меркнув у міру того, як вечоріло.

— Атож, Кастель,— мовив він,— а все-таки не віриться. Але здається, це таки чума.

Кастель підвівся і рушив до дверей.

— Ви самі знаєте, яку відповідь нам дадуть,— промовив старий лікар.— "Уже давно вона щезла в країнах помірного клімату".

— А що, власне, означає — "щезла"? — відповів Ріє, стискаючи плечима.

— Атож, уявіть, щезла. І не забудьте: в самому Парижі майже двадцять років тому...

— Гаразд, сподіваймося, що в нас обійдеться так само щасливо, як і там. Але просто не віриться.

Слово "чума" прозвучало вперше. Залишимо на якийсь час доктора Ріє біля вікна його кабінету і дозвольмо собі відступ, аби виправдати в очах читача вагання й подив лікаря, тим більше що перша його реакція була достоту такою самою, як у більшості наших співгромадян, правда, з деякими відтінками. Стихійне лихо і справді річ досить звична, але поки це лихо не впаде саме на вашу голову, важко в нього повірити. У світі було що чум, що воєн. І все ж таки і чума, і війна завжди захоплюють людей зненацька. Доктора Ріє, як і наших співгромадян, чума теж заскочила зненацька, і тому спробуймо зрозуміти його вагання. Спробуймо також зрозуміти, чому він мовчав, перебуваючи між неспокоєм і надією. Коли вибухає війна, люди звичайно кажуть: "Ну, це не може тривати довго, таке безглуздя". І справді війна — це таки безглуздя, що, до речі, не заважає їй тривати довго. Взагалі дурість — річ дуже стійка, це неважко помітити, якщо не думати весь час лише про себе. З цього погляду наші співгромадяни поводилися, як і всі люди, вони думали про себе, інакше кажучи, були гуманісти: вони не вірили в мор. Стихійне лихо непомірне з людиною, тим-то і вважається, що лихо — це щось нереальне, що це лихий сон, який скоро минеться. Проте сон не кінчається, а від одного лихого сну до другого конають люди, і в першу чергу гуманісти, бо вони нехтують запобіжними заходами. З цього погляду наші співгромадяни завинили не більше, ніж інші люди; просто вони забули про скромність і гадали, що все це для них можливе, тим самим вважаючи, що стихійні лиха неможливі. Вони, як і раніше, порали свої справи, готувалися до поїздок і мали свої власні погляди. Як же вони могли повірити в чуму, що одразу перекреслює майбутнє, всі поїздки і суперечки? Вони мали себе за вільних, але ніхто ніколи не буде вільний, поки існують лиха.

І навіть коли сам доктор Ріє признався своєму приятелеві Кастелю, що в різних кінцях міста з десяток хворих без будь-якого попередження узяли та й померли від чуми, небезпека і далі здавалася йому нереальною.