Чума - Сторінка 7

А втім, не марнославство керувало Жозефом Граном, як він і доводив з меланхолійною усмішкою. Перспектива забезпеченого і чесного життя вельми його надила, тим більше, що тоді він міг би з чистим сумлінням поринути в улюблену справу. Коли він погодився на це місце, то з найшляхетніших міркувань і, якщо можна так висловитися, в ім'я вірності певному ідеалові.

Вже довгі роки тривало це невизначене становище, життя подорожчало непомірно, а Гранова платня, незважаючи на всі підвищення, й досі мізерна. Він вилив свою кривду Ріє, адже ніхто ніби й не помічає його становища. У тому, власне, і полягала своєрідність Грана або принаймні одна з її прикмет. Він і справді міг би послатися якщо не на свої права, в яких не був упевнений, то принаймні на дані йому на початку обіцянки. Але, по-перше, начальник канцелярії, котрий запросив його на роботу, давно помер,та й сам Гран не пам'ятав, в яких саме висловах йому пообіцяли підвищення. А головне, і, мабуть, найголовніше, було те, що Жозеф Гран не вмів знаходити потрібних слів.

Ось ця характерна риса, наскільки міг помітити Ріє, особливо яскраво вирізняла нашого Грана. Саме це й заважало йому щоразу написати давно задуману доповідну або зробити інші, як до обставин, кроки. Якщо вірити йому, він відчував себе геть нездатним ужити як слово "право", бо й сам не був певен значення цього поняття, так і слово "обіцянка", бо воно пролунало б прямою вимогою віддати йому належне і, отже, межувало б з зухвальством, не дуже доречним як на його скромне службове становище. З другого боку, він навідріз відмовився вживати такі слова, як "ласка", "клопотання", "вдячність", бо вважав, що це принижує людську гідність. Ось так через незмогу знайти точний вислів наш Гран виконував і далі найскромніші функції аж до сивого волосу. Зрештою, як він знов-таки сам признався докторові Ріє, він поступово став помічати, що якось зводить кінці з кінцями завдяки тому, що навчився узгоджувати свої потреби зі своїми коштами. Тим-то він визнавав слушність одного улюбленого вислову нашого мера, великого оранського промисловця, який наполегливо переконував усіх, що зрештою (при цьому мер особливо натискав на слово "зрештою", бо на ньому фактично трималося все його міркування), отже, зрештою, де це бачено, щоб хтось колись та помер від голоду. В кожному разі, мало не аскетичне життя, яке провадив Жозеф Гран, і справді зрештою позбавило його всіляких таких клопотів. Він усе добирав слова.

Сказати б, Гранове життя в певному розумінні було взірцеве. Він належав до людей, однаково рідкісних у нашому місті, як і деінде, які мають відвагу віддаватися своїм добрим почуттям. Те мале, що він сказав про себе лікареві, і справді свідчило про наявність доброти і щирої прихильності, про що в наші дні не кожен наважиться сказати вголос. Не соромився сказати, що любить своїх небожів і сестру, єдину родичку, ще живу, і кожні два роки їздить до Франції побачитися з нею. Він не приховував, що й досі на згадку про батьків, померлих тоді, як він був іще малим, його бере живий жаль. Признавався, що над усе любить один дзвін у їхньому кварталі — щодня рівно о п'ятій годині він бамкає якось особливо приємно. Але щоб висловити навіть такі прості почуття, він з превеликою мукою добирав потрібні слова. Отож-бо зрештою саме ця праця по добору слів стала головним його клопотом. "Ох, докторе,— казав він,— як би мені хотілося навчитись висловлювати свої думки!" І при кожній зустрічі з Ріє він повторював цю фразу.

Того вечора, дивлячись услід службовцеві, лікар раптом збагнув, що Гран мав на увазі: безперечно, він пише книгу абощо. Всю дорогу до лабораторії, куди він зрештою дістався, ця думка тішила Ріє. Він знав, що його припущення нерозумне, але не міг повірити, що чума і справді може розгоститися в місті, де здибаються скромні чиновники, які плекають якусь гідну поваги манію. Коротко кажучи, він не знав, яке місце відвести таким маніям в умовах чуми, і виснував звідси, що чумі аж ніяк не розгулятися тут серед наших співвітчизників.

Наступного дня завдяки наполегливості, яка багатьом видалася недоречною, Ріє домігся від префектури згоди на скликання санітарної комісії.

— Справді, населення непокоїться,— визнав Рішар.— А ще це базікання, всі ці перебільшення. Префект мені особисто казав: "Як вам завгодно, то діймо швидко, але без галасу". А втім, він переконаний, що ми даремно б'ємо на сполох.

Бернар Ріє довіз Кастеля своєю машиною до префектури.

— Вам відомо, що в департаменті немає сироватки? — спитав старий.

— Відомо. Я телефонував на базу. Директор ніби з неба впав. Доведеться виписувати сироватку з Парижа.

— Сподіваюся — хоч тяганини не буде.

— Я вже вдарив телеграму,— одказав Ріє.

Префект зустрів членів комісії люб'язно, але не без нервозності.

— Почнімо, панове,— сказав він.— Чи маю я підсумовувати нинішню ситуацію?

Рішар вважав, що це зайве. Лікарям і так ситуація відома. Головне, пора з'ясувати собі, яких заходів треба вжити.

— Головне,— брутально урвав Рішара старий Кастель,— головне, з'ясувати собі — чума це чи ні.

Дехто з лікарів здивовано скрикнув. Інші начебто вагались. А префект навіть підскочив на стільці і мимоволі озирнувся на двері, ніби хотів переконатися, що це неймовірне повідомлення не вилетіло в коридор. Рішар заявив, що, на його думку, не слід піддаватися паніці: йдеться про лихоманку, правда, ускладнену запаленням пахвинних залоз, та й годі; а домисли в науці, як і в житті, завжди небезпечні. Старий Кастель, котрий спокійно жував собі пожовклий вус, звів ясні очі на Ріє. Потім благодушним поглядом обвів присутніх і зауважив, що, на його тверде переконання, якраз це чума і є. Але якщо визнати цей факт офіційно, то доведеться вживати драконівських заходів. Власне, він переконаний, що саме це і лякає його шановних колег, а якщо так, то заради їхнього спокою він ладен погодитися, що це не чума. Префект нервово засовався на стільці і заявив, що за будь-яких умов такі міркування не слушні.

— Важливо не те,— сказав Кастель,— слушні чи не слушні, важливо, щоб вони змусили задуматись.

Оскільки Ріє мовчав, спитали про його думку.

— Йдеться про лихоманку тифозного типу, яка супроводжується утворенням жовниці і ускладнена блювотою. Я розтинав жовна, отож зміг провести аналізи; лабораторія гадає, що виявлений мікроб, очевидно, чумний. Але задля цілковитої об'єктивності слід додати, що знайдений мікроб трохи відрізняється від класичного опису чумного мікроба.

Рішар підкреслив, що саме ця обставина і повинна стурбувати лікарів, а тому слід дочекатися наслідків цілої низки аналізів, добре що вони проводяться уже кілька днів.

— Якщо від мікроба протягом трьох діб учетверо збільшується селезінка,— озвався Ріє після короткої мовчанки,— починається запалення лімфатичних залоз брижі, причому вони робляться завбільшки з помаранчу і наповнені кашоподібною речовиною, то тут, по-моєму, нічого й вагатися. Вогнища інфекції поширюються і множаться. Коли пошесть піде з такою швидкістю далі, її не спинити, вона цілком здатна за якихось два місяці вигубити половину міста. Отож байдуже, як ви її назвете, цю хворобу,— чумою чи лихоманкою. Важливо одне — не дати їй вигубити половину міста.

Рішар заперечив, що не треба перебільшувати, що заразність хвороби, крім того, ще не доведено, бо ж родичі хворих живі й здорові.

— Але ж хворі вмирають,— зауважив Ріє.— Очевидно, ризик зараження — величина не абсолютна, інакше хвороба поширювалася б з загрозливою прогресією і призвела б до швидкої загибелі всього населення. Правильно, не слід перебільшувати. А вжити запобіжних заходів треба.

Рішар дозволив собі підсумувати дебати, нагадуючи присутнім, що, коли пошесть сама не перестане ширитись, доведеться спинити її розповзання, вживаючи суворих заходів профілактики, передбачених законом, а щоб зробити це, треба офіційно визнати, що йдеться про чуму; а що цілковитої певності поки що немає, то слід іще гарненько усе обміркувати.

— Річ не в тім,— заперечив Ріє,— які заходи, передбачені законом, суворі вони чи ні, а в тім, чи треба вдатися до них, щоб запобігти загибелі половини міста. Все інше — справа адміністрації і не випадково в нашому законодавстві передбачені префекти, які мають розв'язувати такі питання.

— Безперечно,— підтвердив префект,— але для цього необхідно, щоб ви офіційно визнали, що йдеться про чумну пошесть.

— Якщо ми й не визнаємо,— промовив Ріє,— вона все одно вигубить половину міста.

Тут озвався знервований Рішар.

— Вся річ у тім, що наш колега вірить, нібито в місті чума. Це видно хоча б з його опису синдрому захворювання.

Ріє заперечив, що він описував зовсім не синдром, а лише те, що бачив на власні очі. А бачив він жовницю, плями на тілі, високу температуру, марення, летальний кінець за сорок вісім годин. Чи наважиться пан Рішар з усією відповідальністю стверджувати, що пошесть припиниться сама собою без гострих профілактичних заходів?

Рішар завагавсь і глянув на Ріє.

— Скажіть мені по-щирості, ви певні, що це чума?

— Ви не так ставите питання. Справа не в термінах, справа в строках.

— Отже, на вашу думку,— мовив префект,.— чума це чи ні, однаково слід удатися до профілактичних заходів, рекомендованих на випадок чумної пошесті.

— Коли вам необхідно знати мою думку, то вона саме така.

Лікарі порадились, і Рішар наостанку заявив:

— Отож доведеться нам узяти на себе відповідальність і діяти так, ніби недуга ця і є чума.

Це формулювання одностайно підтримано присутніми.

— А ваша думка, любий колего? — спитав Рішар.

— До формулювання мені байдуже,— відповів Ріє.— Скажімо простіше, ми не маємо права діяти так, нібито половині жителів міста не загрожує загибель, бо тоді вони справді загинуть.

Ріє поїхав, залишивши своїх колег роздратованими. І скоро десь у передмісті, пропахлому салом і сечею, дико виючи, жінка з кривавими бубонами в пахвині повернула до нього своє змарніле від хвороби обличчя.

Назавтра по нараді хвороба зробила ще один невеличкий стрибок. Вісті про неї просочилися навіть у газети, правда, поки що у вигляді цілком невинних натяків. А ще через день Ріє прочитав одну з маленьких сіреньких об'яв, які префектура мерщій розклеїла по найскромніших закутках міста.