Цікавий випадок Бенджаміна Баттона - Сторінка 2

- Френсіс Скотт Фіцджеральд -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Купи мені тростину.

Двері з гуркотом захлопнулися.

Розділ 2

— Доброго ранку,— привітався пан Баттон до крамаря універсального магазину Чізпіка.— Мені потрібен дитячий одяг.

— Кіко вашому пуцьоронку років, пане?

— Ось вже шосту годину тішить нас своєю появою,— нерозважливо відповів пан Баттон.

— Одежина для мацьоньких продається оно, через вулицю.

— Ні, мені здається... здається, що це не дуже підійде. Бачте... дитинка в мене досить дебелою уродилась. Неймовірно... е-м... дебелою.

— Там має бути одяг і для більшечких карапузів.

— А де можна придбати одяг для підлітка? — запитав пан Баттон, змінюючи тактику.

Йому так муляло те, що його страшну таємницю, либонь, знає вже весь світ.

— Тута.

— Тоді...

Він збентежився. Думка про те, що сина доведеться вдягати, як дорослого пекла його. Давай прикинемо: якби ж знайти йому одежину для досить дебелого підлітка, зістригти цю жахливу бороду, пофарбувати волосся в брунатний колір, і таким чином приховати цей сором, зберігши хоч краплю гідності... про свою репутацію й згадувати не хотілося.

Погляд Баттона бігав вітринами, наче сонячний зайчик, та коли йому довелося переконатися, що підходящого розміру для синочка не знайти, він почав крамницю проклинати. А що ж ви порадите робити в таких обставинах, як не клясти крамницю?

— То кіко, ви кажете, вашому карапузу? — поцікавився крамар.

— Йому... шістнадцять років.

— Перехреститься треба, бо щось здалось мені, наче ви казали про шість годин. Одяг для парубків можете знайти в сусідній залі.

Пан Баттон збирався було піти геть, але раптом він спинився і радісно тицьнув пальцем на манекен.

— Ось! — скрикнув він.— Хочу забрати отой костюм, що на манекені.

Крамар заціпився у подиві.

— Але ж, батечко, це не дитячий костюм,— сказав він.— От на вас він був би як раз...

— Загорніть,— скомандував Баттон.— Саме за цим я сюди й прийшов.

Заціпенілий крамар підкорився.

Повернувшись в клініку, Баттон ввійшов до палати і з порогу жбурнув у сина згортком.

— На тобі! Здоровий зноси — на краще зароби! — саркастично гримнув він.

— Та це ж смішно,— жалівся він.— Я не бажаю, аби з мене робили мавпу...

— Це ти, чорт забирай, з мене мавпу зробив! — огризнувся Баттон.— Нікого не цікавить, як ти виглядатимеш. Швидко вдягайся або... або я зніму ремінця і буде тобі на горіхи.

На своїй погрозі пан Баттон аж схлипнув, хоча й відчував, що сказав все правильно.

— Гаразд, татку,— почав син з награною ввічливістю.— Ти в нас доросліше, значить, досвідченіше. Я скидаю перед вами капелюха.

На зверненні "татку" пана Баттона аж перетрусило.

— І поквапся.

— Я кваплюся, татку.

Коли син одягся, пан Баттон оглянув його і цілковито занепав духом. На ньому були панчішки в цяточку, рожеві панталони і кофтинка з білим комірцем. А поверх неї тяглася майже до поясу свинцево-сіра борода. Таке видовище викликало не найкращі враження.

— Зажди-но!

Пан Баттон вхопив хірургічні ножиці і трьома швидким рухами обскубав бороду. Але й це не допомогло — вигляд новонародженого м’яко кажучи відрізнявся від стандартного вигляду немовляти. Жорстка щетина на підборідді, безбарвні очі, жовті старечі зуби виглядали безглуздо на тлі вбрання. Та все ж Баттон, наїжачившись, вхопився за руку сина.

— Ходи! — прогримів він.

Стариган недовірливо поглянув на нього.

— А як ти назвеш мене, татку? — з острахом запитав старенький, коли вони виходили з палати.— Просто "малюк", доки не придумаєш щось краще?

Пан Баттон хмикнув.

— Не знаю,— обірвав він.— Мабуть, назвемо тебе Мафусаілом.4

Розділ 3

Навіть коли нащадка Баттонів коротко обкарнали, пофарбували те, що лишилось в неприродно-чорний колір, щоки і підборіддя виголили до блиску, а потім вирядили в дитячий костюмчик, зшитий на замовлення кравцем, котрий довго не міг оговтатися від шоку, пану Баттону все ж довелося визнати, що такий первенець на вік зганьбить його рід.

Бенджамін Баттон — так його назвали, відмовившись від цілком підходящого, хоч і красномовного імені Мафусаіл,— попри те, що горбився по-старечому, мав зріст 172 см. Цього ніяк не могла приховати одежа, нова зачіска, як і фарбовані брови не ховали тьмяних, безбарвних очей. Нянька, заздалегідь запрошена до дитини, лиш вгледівши його, вилетіла з дому, мов ядро з гармати.

Тоді пан Батон вирішив: Бенджамін — немовля і поводити себе має відповідно. Перше він постановив, що якщо Бенджамін відмовиться пити тепле молоко, то взагалі лишиться ні з чим, та згодом його вмовили змиритись з раціоном у вигляді вівсяної каші та хліба з маслом. Одного разу він приніс додому брязкальце, дав його Бенджаміну, і наполіг на тім, щоб той грався, після чого старий з апатичним виглядом раз по разу покірно ним стріпував.

Однак брязкальце, звісно ж, дратувало його, тому він, залишаючись на одинці, знаходив інші, більш цікаві розваги. До прикладу, одного разу пан Баттон виявив, що за минувший тиждень викурив значно більше сигар; правда сплила через кілька днів, коли, увійшовши ненароком в дитячу кімнату, він побачив як гуляє легкий сивий туман, а Бенджамін з винуватим виразом обличчя намагається сховати недопалок гаванської сигари. Звісно, не завадило б дати "малому" на горіхи, але пан Баттон відчув, що не спроможний на це. Він тільки пригрозив синові, що куріння затримає його ріст.

Та попри те, пан Баттон продовжував свою пісню. Накупив синові олов’яних солдатиків, іграшковий потяг, приніс великих, м’яких звірів, напханих ватою, і задовольняючи голод власних ілюзій, настирливо допитувався у крамаря, "чи не злізе фарба з качечки, якщо дитина запхне іграшку до рота". Бенджамін в свою чергу не оцінив батькових старань, він спускався вниз по черговий том Британської енциклопедії, над яким сидів потім цілий день, а корови, набиті ватою, і решта іграшок його не обходили. Такій впертості пан Баттон не міг зарадити.

Народження Бенджаміна спочатку стало сенсацією в Балтиморі. І зараз вже й не скажеш, як це нещастя могло б вплинути на статус Баттонів серед громади, якби не почалась Громадянська війна, котра перетягла на себе всю увагу. Деякі найповажніші особи ламали голову на тим, як би то його чемніше осяяти компліментом Бенджаміна, щоб бува лишнього не бовтнути і нещасним батькам вгодити. Нарешті второпали таке: оголосили, що новонароджений, як дві краплі води з його дідусем. Пан та пані Баттон аж ніяк не втішились такому нахабному порівнянню, а дід Бенджаміна образився до глибини душі.

Годі й казати, що вийшовши з клініки, Бенджамін втягував у себе навколишній світ. Одного разу до нього привели кілька малюків погратися, то він на силу дотягнув до вечора, намагаючись вичавити з себе хоч краплю інтересу до дзиґи і кульок. Хоча йому вдалося потішити себе, абсолютно випадково, поціливши з рогатки у вікно. Пан Баттон цьому подвигу навіть зрадів, щоправда глибоко в душі.

З тих пір в хаті Баттонів щодня щось розліталося в друзки, та робив це Бенджамін суто заради втіхи батьків, позаяк мав досить чуйний та поступливий характер.

Коли дід перестав бачити у ньому конкурента, вони з Бенджаміном почали дедалі частіше спілкуватися. Старий і малий годинами просиджували, немов би то колеги по нещастю, теревенячи про всякі старечі дрібниці.

З дідом Бенджамін відчував певну волю, на відміну від спілкування з батьками, котрі щоразу здригалися при зустрічі з ним, і нерідко зверталися "пане".

Він сам не менше інших дивувався тому, що явився на світ старим і досвідченим. Він шукав пояснень в медичних часописах, та виявив лиш, що подібні випадки науці не зустрічалися. Йому нічого не лишалося окрім як догоджати батькові, граючись з іншими дітьми, переважно в спокійні ігри,— футбол, до прикладу, жахав його: він боявся, що, якщо йому зламають старечі кістки, то вони більш не зростуться.

На п’ятому році життя його віддали в дитячий садочок, де він осяг глибокі вчення приклеювання зелених папірців на жовті, плетення кольорових візерунків та вирізання сніжинок. Нерідко траплялось що він засинав посеред виконання уроку,— ця згубна звичка роздратувала його юну наставницю. На щастя, вона поскаржилась батькам, і ті забрали його звідти. Баттони пояснили своїм друзям, що хлопчина, вочевидь, не доріс до дитячого садочку.

На дванадцятому році життя батьки Бенджаміна все ж призвичаїлися. Яка ж то потужна сила звички, коли пан та пані Баттон навіть вже не вирізняли сина серед інших дітей — за винятком хіба що кількох зморшкуватих відмінностей. Згодом Бенджамін відкрив для себе цікаву річ, ретельно розглядаючи себе в дзеркалі: крізь пофарбоване волосся пробивалися не сиві, а темно-сірі пасма. І це у тринадцять років. Начебто й борона зморшок розгладжувались. Начебто й шкіра свіжішала, а на щічках, буцімто від морозцю, вигравав червінець. Сум’яття оселилося в його грудях. Він помітив, що більше не горбиться, та й здоров’я помітно покращилось.

— А може то?..— подумав, вірніше, ледь наважився подумати Бенджамін.

І пішов він до батька.

— Татку, я виріс,— впевнено заявив він.— Купи мені довші штанці.

Батько почухав потилицю.

— Ну, я й не знаю,— ледь чутно сказав батько.— Воно ж той-го, довші брюки в чотирнадцять слід купляти, а тобі тільки-но тринадцять.

— Але ж погодься,— зауважив Бенджамін,— що я доволі не маленький для свого віку.

Батько оглянув малого, наче кравець перед заміром.

— Ну, я б так не сказав,— резюмував він.— В свої тринадцять я був не менше за тебе.

Звісно він брехав і найперше — самому собі. Роджер Баттон багатів думкою, начебто його син — цілком нормальна дитина.

Зрештою компроміс був досягнутий. Бенджаміну, як і раніше доводилося фарбувати волосся, намагатися гратись зі своїми ровесниками, а ще він пообіцяв не гуляти вулицями в окулярах і з палицею. Натомість йому обіцяли купити довші брюки.

Розділ 4

Мені не охота розписувати життя Бенджаміна Баттона по днях в період від тринадцяти до двадцяти одного року. Зауважу лиш, що за ці роки він добряче помолодшав. До вісімнадцяти він перестав горбитися і мав вигляд п’ятдесятирічного чоловіка; його волосся ставало дедалі густішим і набирало кольору; він впевнено тримався на ногах, а ледь живий, тремтячий голос мутував у змужнілий баритон. І тоді батько відправив його в Йельський коледж здавати іспити, котрі Бенджамі врешті здав і був зарахований на перший курс.

Через три дні він отримав сповіщення з канцелярії коледжу від пана Харта; його запросили до складання навчального плану.