Цікавий випадок Бенджаміна Баттона - Сторінка 3

- Френсіс Скотт Фіцджеральд -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Бенджамін, розглядаючи себе в дзеркалі, вирішив підфарбувати чуба, проте, обшукавши всю кімнату, не знайшов склянки з фарбою. Тоді він згадав, що фарба закінчилась на тому тижні. Вибору не лишалось. За кілька хвилин йому слід було з’явитися в канцелярії. Нічого вже не вдієш — доведеться йти як є. І він пішов.

— Доброго ранку,— люб’язно всміхнувся пан Харт.— Певно, ви прийшли довідатись про успішність своєї дитини?

— Моє прізвище Баттон...— почав Бенджамін, але Харт його перебив:

— Дуже радий знайомству, пане Баттон. Я саме чекаю вашого сина.

— То ось він я! — сказав Бенджамін.— Мене зарахували на перший курс.

— Що-о?

— Мене зарахували на перший курс.

— То ви, либонь, жартуєте!

— Аж ніяк.

Харт насупив брови і поглянув у картку, що лежала перед ним.

— Але ж в мене тут зазначається, що Бенджаміну Баттону вісімнадцять років.

— Все вірно, мені вісімнадцять,— підтвердив Бенджамін, трохи зашарівшись.

Харт з-під брови поглянув на нього.

— Невже ви думаєте, пане Баттон, що я вам повірю.

Бенджамін здійняв брову не менш саркастично.

— Мені вісімнадцять,— повторив він.

Харт піднявся з-за столу і вказав пальцем на двері.

— Ану геть,— заверещав він.— Геть з кабінету, з коледжу, з міста! Ви підступний маніяк!

— Мені вісімнадцять.

Пан Харт роздратовано відчинив двері.

— Ви тільки погляньте на нього! — крикнув він.— Мали б вже совість... Дорослий чоловік... Кажете вісімнадцять? Даю вам рівно, чорт забирай, вісімнадцять хвилин, аби й духу вашого в місті не було!

Бенджамін Баттон з награною гордівливістю вийшов з канцелярії. В коридорі на нього вирячились близько десяти старшокурсників. Трохи відійшовши, він оглянувся на роздратованого Харта, котрий супроводжував його очманіли поглядом, і мало не вронивши сльози, повторив:

— Мені вісімнадцять років.

Під дружнє гоготіння старшокурсників Бенджамін пішов.

Та на тому пригода з коледжем не закінчилась. Він блукав долілиць коло вокзалу і раптом помітив, що за ним слідує зграйка, потім рій, і, врешті, цілісінький натовп студентів. Чутка про те, що якийсь маніяк пройшов вступні іспити і намагався було видати себе за вісімнадцятирічного, швидко розлетілась містом. Весь коледж перевернувся догори дриґом. Студенти вибігали на вулиці, залишивши свої капелюхи, футбольна команда перервала тренування і долучилась до юрби, професорки, з дрібними, набокуватими капелюшками, гучними викликами супроводжували процесію. Звідусіль так і сипались насмішки та знущання, котрі цілили Бенджаміну Баттону прямісінько в серце.

— Він, напевно, Вічний Жид!

— В його віці слід готуватися до будинку пристарілих!

— Ви тільки погляньте на цього вундеркінда!

— Він, певно, сплутав коледж з бюро ритуальних послуг!

— Гей, чоловіче, їдь-но у Гарвард!

Бенджамін пришвидшив ходу. Він їм ще покаже! Так, він поїде в Гарвард, і вони ще шкодуватимуть про свої дурнуваті кепкування!

Благополучно сховавшись у вагоні балтиморського поїзду, він висунувся з вікна.

— Ви ще пошкодуєте! — крикнув він.

— Ха-ха! — реготали студенти.— Ха-ха-ха!

В той день Єльський коледж припустився жахливої помилки...

Розділ 5

У 1880 році Бенджаміну Баттону виповнилось двадцять, і свій день народження він ознаменував тим, що став компаньйоном батька на "Роджер Баттон і Ко, гуртовий продаж залізяччя". Того ж року він почав "виходити в світ", точніше, батько мало не силоміць тягнув його на світські прийоми. Роджеру Баттону було вже п’ятдесят, і батько з сином тепер набагато більше підходили один одному — щоправда, з тих пір як Бенджамін перестав фарбувати волосся (в яких досі де-не-де пробивалась сивина), вони виглядали, наче ровесники і можна було вважати, що вони брати.

Одного серпневого вечору вони одягли фраки і відправились на кареті до Шевлінів, в їх заміську садибу неподалік від Балтимору.

Вечір видався прекрасним. Місяць у повній осяював довкілля м’яким сріблястим світлом, в’янучі осінні квіти наповнювали повітря пахощами, наскрізь просікаючи, немовбито ледь-чутним сміхом. Широкі поля, вкриті пшеничною ковдрою, виблискували, неначе на сонці.

Здавалося начебто, ніхто не міг би лишитися байдужим до краси вечірнього неба, але то лише так здавалось...

— Так, у торгівлі залізяччям велике майбутнє,— казав Роджер Баттон. Він не був людиною високих ідеалів — його естетичне виховання здавалося збитковим у порівнянні з іншими.

— У моєму віці вже пізно вивчати нинішні новації,— зауважив він, занурюючись в свої думи.— А от у вас, підростаючого покоління, повно сил та енергії, велике майбутнє.

Далеко попереду, на горизонті, миготіли вогні садиби, а потім стало чутно ледь вловимий гомін — мабуть, то тягнули своєї скрипки, або ж пшениця дзвеніла місячним сріблом.

Вони зупинились коло розкішного екіпажу, з якого виходили гості. Спочатку вийшла панна, за нею літній вельможа і ще одна молода панянка, краса якої сліпила всіх довкола. Бенджамін аж здригнувся, в ньому начебто завирувала хімічна реакція і все його єство раптом змінилось. Його здушив озноб, щоки зашарілись, а вуха позакладало. Це було перше кохання.

Це була струнка та ніжна особа. Під місячним сяйвом її волосся набувало сріблястого відтінку, а біля під’їзду, у світлі гасових ламп, воно відбивало золотом. На її тендітних плечах ніжилась золотава, підшита чорним шовком, іспанська мантилья, а зворушливі, тонкі ніжки виглядали з-під краю сукні.

Роджер Баттон прошепотів сину:

— Це юна Хільдеґарда Монкріф, донька генерала Монкріфа.

Бенджамін стримано кивнув.

— Миловидна,— байдужо відзначив він. А коли прислужник повів коней в біг, добавив: — Тато, а ти не міг би мене з нею познайомити?

Вони підійшли до гостей, що оточили пані Монкріф. За гарною старою традицією вона зробила Бенджаміну низький реверанс, після якого він цілком може розраховувати на танець. Він вклонився і відійшов. Ноги його зрадливо трусилися. Час спливав невблаганно довго, доки він дочекався своєї черги. Бенджамін безмовно стояв коло сцени, убивчо споглядаючи на самозакохані мармизи аристократичних виродків Балтимору, котрі звивалися навколо Хільдеґарди Монкріф. До чого ж вони були огидні Бенджаміну, до чого нестерпно молоді! А їхні завихрені, брунатні бакенбарди викликали в його шлунку нудотні спазми.

Та коли настала його черга і він закружляв із нею блискучим паркетом під звуки новомодного паризького вальсу, його ревнощі та тривога розвіялися у пахощах її парфумів. Зачарований і осліплений жаданням, він відчув, як сповнюється його тіло життям.

— Ви з вашим братом під’їхали одразу за нами, чи не так? — запитала Хільдеґарда, здіймаючи на нього свій лазурний погляд.

Бенджамін оторопів. Коли вже вона прийняла його за брата його батька, то чи варто казати їй правду? Йому згадався прикрий випадок у Йелі, і він вирішив промовчати. Куди ж то годиться сперечатися з прекрасною панянкою; до того ж псувати перше враження непотрібною розповіддю про його дивне народження. Краще вже якось згодом. Він лиш кивав, посміхався, і ніде правди діти, був на вершині блаженства.

— Мені подобаються чоловіки вашого віку, сказала Хільдеґарда.— Ці хлопчиська такі нікчемні. Паношаться тим, скільки можуть всмоктати шампанського в коледжі і які суми програють в карти. А от чоловіки вашого віку вже знають як догодити жінці.

Бенджамін раптом відчув, що готовий отак одразу освідчитися їй, та все ж зумів приборкати цей порив.

— Ви зараз у вельми романтичному віці,— продовжувала вона своєї.— Вам п’ятдесят. В двадцять п’ять чоловіки вдають, наче знають все на світі; в тридцять вони нерідко виснажені роботою; в сорок — розповідають нескінченні історії, слухаючи які можна встигнути викурити цілий ящик сигар, та ще й напитися горілки; в шістдесят... ох, в шістдесят... там вже й сімдесят не за горами; а п’ятдесят — це пора, коли чоловік стає по-справжньому чоловіком. Оце мені до смаку.

От тоді Бенджамін усвідомив, що краще віку для мужчини, ніж п’ятдесят, годі й шукати. Ох, як же він жадав бути п’ятдесятирічним!

— Я завжди казала,— продовжувала між іншим Хільдеґарда,— що волію вийти заміж за п’ятдесятирічного, котрий би плекав мене, аніж за тридцятирічного, якого була б змушена плекати сама.

Весь вечір Бенджамін купався в золоті її волосся. Хільдеґарда ощасливила його ще двома танцями, і вони виявили, що їх бачення багатьох суттєвих проблем, вражаюче збігаються. Вона погодилась з ним на прогулянку, аби продовжити цю надважливу розмову.

Повертаючись додому на світанні, коли дзижчали вранішні бджоли і сонливий місяць розтавав в холодних крапельках роси, Бенджамін, наче крізь сон, слухав батькові балачки про перспективність торгівлі залізяччям.

— ...а як ти думаєш, окрім молотків та ухналів, що ще заслуговує на увагу?

— Кохання,— зачаровано відкликнувся Бенджамін.

— Хана?! — скрикнув Роджер Баттон.— Ти думаєш, такий бізнес не має права на життя? Думаєш, моя фірма скоро розориться?

Бенджамін глядів на спохмурнілого батька закоханим поглядом, а небо на сході раптом заллялося світлом, і в чагарниках вільхи застрекотіла горихвістка.

Розділ 6

Через півроку, чутка про заручини пані Хільдеґарди Монкріф та пана Бенджаміна Баттона (я кажу "чутка", бо генерал Монкріф заявив, що радше піде втопиться, аніж офіційно оголосить про ці заручини), розсіялась усією балтиморською громадою. Історію народження Бенджаміна, яку начебто всі забули, знову показалася з нори суспільної пам’яті. А в купі з плітками недоброзичливців, набула неймовірно-страхітливої форми. Подейкували, що насправді Бенджамін — батько Роджера Баттона; що він — його брат, який сорок років пробув у засланні; що насправді Бенджамін — не Бенджамін, а замаскований Джон Вілкс Бут, нема чого й сумніватися, надто вже його очі блискають передсмертною гримасою Лінкольна. Скажете збіг? — Не думаю...

Нью-йоркські газети лякали карикатурами Бенджаміна довірливий народ. Його малювали у вигляді підступного пацюка, осатанілої видри, плазуючого гада і навіть мідної шпульки. В газетах про нього писали як про Таємничого Незнайомця з Меріленду. Справдішньої історії, як це завжди буває в часи всезагальної очманілості, не знав майже ніхто.

Натомість громада погоджувалась з генералом Монкріфом, що такий афронт — просто знущання молодої, недосвідченої дівулі, котра могла б цілком успішно знайти своє щастя в будь-якому балтиморському юнакові.