Цусіма - Сторінка 113

На ньому лишилися тільки троє: командир Коломейцев, лейтенант Вурм і кондуктор Тюлькін. Вони повинні були приготувати його до висадження в повітря. Крейсер спустив катер, щоб потім забрати цих людей назад до себе на борт, і відійшов на деяку відстань. Але висадження в повітря не вдалося. Тоді, щоб не гаяти часу, вирішили потопити міноносець снарядами.

Командир із своїми помічниками перебрався на "Донской". Комендори зарядили шестидюймову гармату. Обидва кораблі стояли нерухомо, на відстані один від одного в півтора кабельтових. Пролунав перший постріл. Не влучив! Другий і третій раз рявкнула гармата. "Буйный" лишався цілим і неушкодженим.

Серед команди чувся гомін:

— Ех, горе-коменлори!

— Адже плювком можна дістати, а з гармати не влучають!

— Так, ніби хтось заворожив міноносець.

— Чи, може, очі косі у комендорів?

Командир Лебедев, що стежив з містка за стрільбою, почував себе ніяково, нервував, і, нарешті, коли промахнулися в четвертий і п'ятий раз, сердито вигукнув:

— Неподобство! Ганьба! Якесь прокляття висить над нашим флотом! Все це — результат того, що ми займалися не тим, чим треба.

Старший офіцер Блохін пояснив:

— Я не один раз сперечався з нашими спеціалістами, доводив їм, що вони неправильно навчають свою команду...

Командир перебив його:

— Справа не в окремих спеціалістах. Треба дивитися глибше. Вся організація служби в нашому флоті ні к чорту не годиться.

Шостим і сьомим пострілами зачепили міноносець і тільки восьмим влучили в його носову частину. "Буйный" повільно став занурюватися носом, а потім раптом став на "попа", гвинтами догори, і з піднятими кормовим та стеньговим прапорами швидко пішов під воду. Склалось таке враження, наче він, не бажаючи більше мучитися, навмисно пір? нув на дно34.

Після генерального бою ця стрільба по міноносцю якось зразу відкрила багатьом очі. Незначний випадок розкривав усю суть нашого відсталого флоту, де люди займались більше парадами, ніж бойовою підготовкою. Серед білого дня ми не могли влучити з одного пострілу в предмет, який був на такій близькій відстані і стояв нерухомо. Такі були артилеристи з школи, створеної Рожественським, з школи, на якій цей адмірал зробив собі блискучу кар'єру. Як же можна було вночі розбивати й топити японські міноносці, що розвивали хід до двадцяти п'яти вузлів, або завдавати шкоди їхнім великим кораблям, що проходили на відстані в сорок кабельтових? Ми даремно розкидали снаряди.

"Дмитрий Донской", що залишився сам, знову рушив на північ. Якби він не провозився так довго з "Бедовым" і "Буйным", потративши на них за дві зупинки близько п'яти годин, то, може, йому і пощастило б утекти від ворога. Але ця змушена затримка вирішила його долю інакше.

Ще зранку на горизонті показались ворожі міноносці, які, однак, скоро зникли. Треба було думати, що вони викличуть погоню за російським крейсером. Але "Донскому" нічого не лишалось, як продовжувати своє плавання. Сонце спускалося з полуденної висоти. Давно на крейсері всі пообідали й відпочили. Кінчалося й чаювання. В судновий дзвін пробили чотири склянки. Попереду, на два румби лівіше курсу, відкрився гористий і майже неприступний для суден острів Дажелет, від якого до Владивостока близько чотирьохсот миль. Навкруги нічого підозрілого не було. На кораблі встановилась та втихомиреність, яку нікому не хотілось порушувати. Навіть накази від начальства цромов-

лялись тихим і лагідним голосом. Здавалось, люди на деякий час забули про колишні свої незгоди і тепер являли собою одну дружну сім'ю, об'єднану спільним бажанням — скоріше пристати до рідного берега. Серед матросів потаємна мрія прохоплювалася в окремих фразах:

— Якщо до ночі не зустрінемося з японцями, то можна буде сказати — зостались живі і здорові.

— Ех, тільки б попасти на батьківщину! Впаду на землю, обійму її і розцілую, як матір рідну!

А через дві години у багатьох занило серце.

Праворуч помітили кілька димків. Зараз же мічман Вількен поліз на фор-стеньгу, де була прикріплена бочка для спостерігача.

Невідомі судна наближались. На "Донском" вся верхня палуба заповнилася людьми. Офіцери з містка нетерпляче зверталися до спостерігача, підводячи обличчя догори і питаючи:

— Ну, як там! що видно?

— Схоже на наші кораблі.

— Може, це загін Енквіста?

— Нічого певного не можна сказати.

" На дальші питання ще якийсь час діставали плутані відповіді, поки, нарешті, почули з фор-стеньги вигук, тривожно-квапливий.

— Японські, японські судна!..

Ці слова промовив мічман Вількен по-хлоп'ячому пискляво, але вони відгукнулись на кораблі моторошним передгроззям. По всій палубі заворушились люди, глухо загудів стриманий гомін. Дехто з матросів розгублено переглядався, немов питаючи самими очима, чия доля вирішиться в першу чергу. Ослябська команда, яка побувала вже в воді, мерзлякувато здригалася.

Командир Лебедев, відійшовши на крило містка, закинув голову і, витягнувши худу шию, крикнув спостерігачеві хрипким, наче з перепою, голосом:

— Мічман Вількен! Невже це японські судна? А ви в цьому певні?

— Так, так, певний! Точно можу сказати: чотири крейсери і три міноносці.

З розпорядження командира змінили курс вліво, але ворожі судна вже помітили "Донского" і, повернувши "всі враз", погналися за ним. Скоро на лівій раковині помітили ще два тритрубні крейсери. Дали знати в машину, щоб розвинули найбільший хід. Машинна команда й механіки, розуміючи всю серйозність становища, старались без всякого підганяння. В топки підливали мастило, посилюючи цим горіння і краще тримаючи пару на належній висоті. На жаль, подвійний котел № 5, що зіпсувався ще перед вчорашнім боєм, не діяв. "Донской" лише на короткий час міг збільшити хід, але скоро почав здавати. Відстань між ним і ворожими суднами хоч повільно, але все ж зменшувалася. Неминучість бою була для всіх очевидна.

На містку ще раз була скликана рада. Треба було квапитися, тому присутніх на ній було небагато: сам командир Лебедев, капітан 2-го рангу Блохін, лейтенанти Старк, Гірс, Дурново і врятований з "Осляби" флагманський штурман, підполковник Осипов. Було поставлено питання: що при даних умовах повинен буде зробити "Донской"? Деякі офіцери відповідали на це невиразно.

— Навряд чи зможемо ми заподіяти хоч яку-небудь шкоду противникові, у якого шість крейсерів і декілька міноносців.

— Доведеться битися, коли не можемо зробити інакше.

І похмуро поглядали на командира, сподіваючись від нього порятунку. Найодвертішим був підполковник Осипов. Велика сива борода його скуйовдилась, на лобі, як довгі гусениці, заворушились глибокі зморшки. Він заметався по містку, округлюючи голубі очі і з запалом викрикуючи:

— Я гадаю, нам не можна битися з такими переважаючими силами противника! Своїм безумством це було б рівнозначне тому, як коли б ми надумали зубами перегризти якірний канат. Справді, чого нам сподіватися? Сьогодні, щоб потопити свій міноносець, довелося випустити в нього вісім снарядів на такій близькій відстані. Хіба це не показовий факт нашої безпомічності? Вчора всі бачили, як японці громили нашу ескадру, що була в значно кращих умовах. Невже зношений і кволий "Донской" зможе чинити ворогові серйозний опір? Нас потоплять за які-небудь десять хвилин. Хто ж має право взяти на себе страшну відповідальність за тих вісімсот чоловік, які є на борту крейсера?..

Командир не дослухав його до кінця і, підійшовши до старшого офіцера, прошепотів на вухо:

— На мою думку, раду треба розпустити. Блохін зараз же суворо розпорядився:

— Прошу панів офіцерів зайвих з містка зійти і приготуватися зайняти свої місця, коли буде пробита бойова тривога.

Лебедев, наказавши спрямувати судно на Дажелет, повідомив інших про своє рішення:

— Якщо кінець нерівного бою буде для нас фатальним, то я розіб'ю крейсер об прибережні скелі.

ФЛАГМАН НЕ ВИПРАВДАВ ЦАРСЬКИХ СПОДІВАНЬ

"Бедовый" і "Грозный", не збільшуючи ходу, продовжували свій шлях тим же курсом. Невідомі судна, що гналися за ними, йшли набагато швидше за них. Праворуч попереду окреслився острів Дажелет. На містку "Бедового" офіцери, розмовляючи, обмінювались думками:

— Це доганяють нас які-небудь наші крейсери, що відстали.

— Так-так! Відбилися вчора від ескадри і тепер поспішають.

— Ніякого сумніву в цьому нема. На користь такого припущення говорить той факт, що вони йдуть з нами одним курсом.

Лейтенант Вечеслов похмуро зауважив:

— А що, коли це японські?

Але йому зараз же заперечив полковник Філіпповський:

— Японські парами не ходять, а завжди вчотирьох. Лейтенант Вечеслов не вгамовувався:

— Треба б про всякий випадок розвести пару і в інших двох котлах. Але проти цього заперечив командир:

— Навіщо ж це робити передчасно? Заждемо, з'ясуємо, чиї це судна. Коли це наші крейсери, тим краще буде для нас. А розвести пару ми завжди встигнемо.

До адмірала спускались Клап'є де Колонг і Баранов і про щось з ним радилися.

За кормою вирисувались однощоглові корпуси двох суден. Трохи згодом можна було точно сказати, що гоняться міноносці. Передній з них був тритрубний, а задній — чотиритрубний.

З "Грозного" було передано семафором: "Міноносці ворожі".

На "Бедовом" і цього разу машина працювала тільки під двома котлами. Інженер-механік із власної ініціативи збільшив хід.

Наближався відповідальний момент. Чини штабу і командир міноносця захвилювалися. Як їм замаскувати перед іншими свій намір? І почалась якась безглузда гра.

Викликали на* місток інженер-механіка Ільютовича і наказали йому:

— Розводьте пару в інших котлах!

Але через дві хвилини флаг-капітан Клап'є де Колонг це розпорядження скасував.

Командир Баранов викликав кочегарного старшину Воробйова і почав допитувати його:

— Через який час можна буде розвести пару в інших двох котлах?

— Хвилин через сорок, ваше високоблагородіє.

— Чому так довго? Адже вода в них гаряча?

— Нікак нет. Встигла охолонути. Командир придумав нове запитання:

— А скільки у нас вугілля?

— Вугілля у нас ще багато, ваше високоблагородіє. Вистачить нам цілком.

— А ти сходи у вугільні ями і довідайся. Та гарненько зміркуй. Потім доповіси мені. Чуєш?

— ЄстьГ—відповів Воробйов і, спантеличений таким розпорядженням командира, пішов до вугільних ям. На палубі, перед тим, як спуститися в люк,, він побачив машиніста Попова і, кивнувши головою на місток, забурмотів.

— Вони там наводять тінь на ясний день.