Цусіма - Сторінка 23

Я їх читав раніше, але знову не признався йому. Мене весь час мучило питання: чому він для мене підбирає таку літературу? А коли він дав мені Гра "Марсельці", де описується життя з епохи Французької революції, я сказав:

— Я вже читав її, ваше благородіє.

Він спокійно відповів, уперше звертаючись до мене на "ви":

— Хорошу річ не завадить вам ще раз проглянути. А втім, можете товаришам своїм дати почитати.

Для мене стало ясно, що Васильєв має особливу систему підходу до нашого брата — систему, практиковану й іншими революціонерами. Але все-таки срібні погони, що блищали на його плечах, не переставали бентежити мене. Десь в глибині душі все ще лишалася тінь недовір'я до нього.

Раптом він приголомшив мене запитанням:

— Ви в тюрмі сиділи?

Я засопів носом і неохоче відповів:

— Так точно.

— За політику?

— Так точно.

Васильєв ласкаво усміхнувся до мене, а тоді й я, осмілівши і дивлячись йому просто в очі, спитав:

— Від старшого офіцера дізналися про це, ваше благородіє? Він кивнув головою.

— Якої ж думки про мене старший?

— Прекрасної. Насамперед він не з запеклих консерваторів. А потім, він цілком певен, що ви потрапили в якусь історію через непорозуміння.

Я признався:

— Одне тільки мене турбує: не знаю, кого приставлено з матросів за мною стежити.

— Так, довідатись, де поставлена западня, це значить ніколи не потрапити в неї.

Я пішов від Васильєва з радісним почуттям, що й серед офіцерів є в мене близька людина.

Кожного свята правили на кораблі обідню. Для цього всі сходились в жилій палубі, де опоряджали похідну церкву з іконостасом, з олтарем, з свічниками. І на цей раз зранку, після підняття прапора, вахтовий начальник розпорядився:

— Команді на службу божу!

Засвистали дудки капралів, і по всіх палубах, повторюючи на різні лади розпорядження вахтового начальника, полетіли владні слова фельдфебелів і вартових. Для матросів найнуднішим ділом було — це стояти в церкві. Вони почали шарахатись в різні боки, ховатись по закутках і відділеннях, наче в щілини таргани, коли їх раптом освітять вогнем. А унтери гнали їх з криком і шумом, з зуботичинами й найдо-бірнішою лайкою—в Христа, в богородицю, в олтар, в хрест воздви-женський. Офіцери це чули і нічого не відповідали. Виходило таке безглуздя, така насмішка над релігією, гіршої від якої не придумає жоден безбожник.

Нарешті половину команди так-сяк зігнали до церкви. Начальство стояло попереду, очолюване командиром і старшим офіцером. Почалась обідня. Ролі дячка і півчих виконували матроси.

Службу правив судновий священик отець ПаТсій.

Жалюгідну й комічну фігуру являв собою наш духовний отець. Ієромонах Олександро-Невської лаври, він попав у похід і на війну з вибору ігумена та монашеської братії. Корпус у нього був сутулий, зі скошеними плечима, з круглим випнутим животом, ніби він носив під рясою буханку хліба. Обличчя брезкле, поросле рудою скуйовдженою бородою; мутні очі дивилися на все по-риб'ячому нерухомо. Він, мабуть, рідко мив голову, але зате часто мазав густе руде волосся оливою або вершковим маслом, а тому від нього несло чимсь протухлим. Не можна було не дивуватись, як це офіцери могли терпіти його присутність в кают-компанії і їсти разом з ним за одним спільним столом. Зовсім неосвічений, сірий, він до того ж був від природи дурний безнадійно. Говорив він нечленороздільною мовою, що уривчасто вилітала з його горла, ніби він силоміць виштовхував кожне слово. Здавалось, призначили його на корабель не для церковної служби, а для посміховиська і кают-компанійській молоді, і всій команді. Найгірші хвилини у нього були, коли матроси звертались до нього з яким-небудь запитанням:

— Батюшко, за що це Льва Толстого відлучили од церкви? Отець Паїсій починав силкуватися, ніби навалили на нього віз:

— Тому що... ну, як це... він... як це — єретик.

— А що значить — єретик?

— Це... ну, як це... значить... взагалі..

— Батюшко, а що значить "алілуя"?

— Батюшко, а що значить "паки, паки"?

Священик кривив тремтячі губи і, щось бурмочучи, ішов геть під регіт матросів.

Найбільше дошкуляв йому кочегар Бакланов. Одного разу вони зустрілися на шкафуті. Кочегар, вдавши на своєму забрудненому вугільним пилом обличчі християнську покору, удавано лагідно заговорив:

— Ось, батюшко, як нам доводиться у пеклі працювати. Став я схожий на африканця.

— Так, так, справді,— погоджувався священик.— 3 волі божої кожна людина повинна добували хліб собі в поті чола.

— Це, батюшко, не до всіх стосується. Одні потіють лише від спеки, інші — від роботи. Але я не про це хочу сказати. Ви бачили негрів?

— Ну аякже—надивився я на них. Страшний народ. Чорні всі. Справжні дикуни.

— А можуть вони після смерті ввійти в царство небесне?

— Ніяк не можуть. Вони ідолопоклонники. А в святому письмі сказано... ну, як це... тільки православні наслідують царство небесне.

— Але якби ви народилися в сім'ї негрів, то й вам довелося б бути дикуном. І поклонялися б ви їхнім богам. Значить, замість раю ви потрапили б у геєну вогненну. Хіба не так?

Священик почухав руду бороду і напружено наморщив лоба.

— Ти щось мудре говориш.

— Хіба негри винні, що вони народились в Африці? І хіба можна звинувачувати їх у тому, що вони поклоняються своїм богам? Може, вони ніколи навіть і не чули про православну релігію? За що ж бог каратиме їх? Виходить, що він зовсім не милосердний, а, навпаки, лютий кат.

— Молодець, Бакланові Добре підсумував! — засміялись матроси. Отець Паїсій нарешті зрозумів, до чого веде мову його співрозмовник, і наїжився:

— Як твоє прізвище, богохульнику?

— Свистун з притулом, батюшко.

Священик побіг до старшого офіцера з доносом. Бакланов, не поспішаючи, спустився трапом в низ корабля. Начальство чомусь не вжило ніяких заходів для розшуку винуватця.

Як і в інші свята, так і тепер я стояв у церкві, слухав обідню і багато з чого дивувався. Щось безглузде діялося передо мною. Священик церковної служби не знав, часто збивався, і тоді на виручку йому виступав матрос-дячок, жвавий чорноокий хлопець. Не чекаючи поки священик розплутається і виголосить потрібні слова, він разом з хором починав співати. А в цей час сам отець Паїсій, бажаючи догодити начальству, ревно чадив кадилом прямо в ніс командирові і старшому офіцерові, так що ті не знали, куди подітись від їдкого диму ладану, відвертались, морщились, іноді чхали.

В церкві було жарко.

Я слухав обідню і думав: кому і для кого потрібна ця комедія? Офіцери як освічені люди не вірили в усі ці дурниці. Мені відомо було, що вони поважно стояли перед олтарем і хрестились тільки для того, щоб показати приклад команді. Не могли і ми вірити в те, що нібито через цю брудну, вошиву, протухлу і дурну людину, одягнену в блискучу ризу, сходить на нас божа благодать. Нас загнали в церкву силоміць, з биттям, з матірщиною, як заганяють у хлів неслухняну худобу. А коли вже треба було заморочити голову команді і підтримати серед неї дух релігійності, то невже вища влада не могла придумати чогось розумнішого?

Обідня закінчилася. Матроси юрбою підіймалися на верхню палубу. Церква швидко спорожніла.

Зустрівшись з боцманом Воєводіним, я спитав його:

— Ну, як тобі подобається наш батюшка? Він шепнув мені на вухо:

— Не піп, а якась протоплазма.

Увечері ті самі матроси, зібравшись на баку, будуть з задоволенням слухати найбрудніші анекдоти про попів, попадей та попових дочок.

Ескадра наша посувалася вперед, до екватора, в палаючу далечінь океану. Шостий день минув, як ми вийшли з Танжера. Між іншим, там ми залишили по собі недобру пам'ять: транспорт "Анадырь", знімаючись з якоря, зачепив лапою телеграфний кабель. Адмірал Рожествен-ський, нічого не придумавши іншого, наказав розрубати кабель. Мешканці Танжера і всього краю залишились без телеграфного сполучення. За кого вони тепер вважають нас?

По небу розсипались ріденькі хмари і, ронячи тіні на водну поверхню, пливли в одному з нами напрямі, ніби проводили ескадру. Натиск пасату трохи ослаб. Повітря, насичене випарами, втрачало попередню прозорість, линяло і пишне вбрання океану. На кораблі ставало все гарячіше.

Вночі зменшили число оборотів у машині, щоб увійти в незнайомий порт при денному світлі. Ми з боцманом Воєводіним стояли на баку, на самому носі корабля, і дивились за борт, милуючись, як виблискує вода, переорювана форштевнем. Біля нас опинився стройовий унтер-офіцер Синельников.

— Ніченька ж яка темна,— сказав він зірваним від постійної лайки голосом.

— Авжеж, ти точно визначив,— насмішкувато відповів я.

Цей здоровенний унтер, довголиций, витрішкуватий, з рідкими, наче у кота, вусами, давно вже був у мене на підозрі. Скільки разів він підкочувався до мене і запобігливо починав розмову зі мною. Його цікавило, за що ми воюємо і хто переможе в майбутній морській битві. Часом просив у мене книжку почитати. Найбільше мене насторожувало, що він при мені починав лаяти начальство за його несправедливість і жорстокість, тоді як мені відомо було, що саме від його кулаків найбільше діставалося молодим матросам.

Кораблі замигали червоними й білими ліхтарями Степанова.

— Цікаво б дізнатися, про що вони розмовляють,— сказав Синельников, звертаючись до мене.

— А ти спитай у вахтового начальника.

— Та це я тільки до слова сказав. А насправді на чорта мені здались усі вогні — і червоні, і білі. Нудно чогось.

Він постояв трохи і пішов. Боцман Воєводін промовив:

— Недобра він людина, цей Синельников.

— Чому?

— Язик довгий. Вислужується, щоб швидше боцманом його зробили. Я хотів розпитати про Синельникова докладніше, але Воєводін

сказав:

— Однак спати пора. На добраніч.

У мене залишилось враження, що боцман щось знає про мене і хотів мене застерегти шодо унтера.

Вранці зліва показались невисокі береги. Як завжди після плавання, всі дивились на землю з радістю, хоч нічого й не бачили, крім сірої і вузької смуги. Потім попереду почав вимальовуватись Зелений мис — крайня західна частина Африки. Ескадра обігнула мис, і перед нами на південній стороні півострова відкрилося невеличке місто Дакар, чистеньке, з білими будівлями, в зелені пальм і олеандрів. Кинули якір на рейді, вірніше — в протоці між материком і островом Горе,

Тут на нас чекали одинадцять німецьких пароплавів з вугіллям, па-роплав-рефрижератор "Espérance", що випередив ескадру, і буксир "Русь" (колишній "Роланд), що прибув з Бреста,

На броненосцях типу "Орел" залишилось палива по чотириста тонн.