Цусіма - Сторінка 35

Під лоб закотились круглі фіолетові очі. Коли його опустили на палубу, він не міг стояти і, як паралізований, бухнув на неї животом. З кожним подихом в його легенях щось клекотіло. Хвилин десять він лежав, вилискуючи мокрою шерстю, нерухомо, з натуженим поглядом. Потім раптом підскочив і, сповнюючи рейд утробно-погрозливим ревом, збунтувався. Але на його рогах була вже друга петля з конопляного кінця, який матроси встигли закрутити за шлюпбалку. Бик, намагаючись обірвати кінець, весь напружився, вперто нахилив голову, спружинив, згинаючи довгий, з китицею на кінці, хвіст, схожий на в'юнку гадюку. В цей час великі потемнілі очі велетня криваво скосились на людей.

ТРОПІЧНІ ЧУДЕСА

Нас відпустили на берег, в місто Хелльвіль, зранку, і ми могли там гуляти до вечора. Серед відпущених матросів різних спеціальностей були мої друзі: мінер Вася Дрозд, старший гальванер Голубєв і боцман Воєводін. Білі штани, форменка з синім коміром, кашкет у білому чохлі— от і вся наша одежа. До нас у шлюпку спустилися ще старший судновий лікар Макаров з трьома видужуючими пацієнтами і мій приятель інженер Васильєв. Обидва офіцери були в білій одежі, в тропічних коркових шоломах і скидались на іноземних туристів.

Під команду боцмана Воєводіна шлюпка відштовхнулась од трапа, запрацювали весла, розрізаючи прозоро-зелену, як пляшкове скло, водяну гладінь. Вся поверхня рейду, здавалось, застигла, як суцільний злиток, і сяяла вдалині синявою. Від бортів, тремтячи сонячним блиском, котились навскоси хвилясті струмені. В бухті плавали в великій кількості медузи. Ці драглисті істоти нагадували лампові абажури, прикрашені химерною різьбою, мереживними малюнками і хитливими, наче від вітру, стеклярусами. Палюче проміння тропіків прибрало їх в яскраві кольори — оранжеві, голубі, бордові, фіолетові. Під ударами весел густа, як масло, вода сонячно дзвеніла, деякі медузи перевертались, інші розлітались на частини, блиснувши останнім спалахом розбитої райдуги.

Потрібно було небагато часу, щоб добратись до довгого кам'яного молу. Ми пішли по суші неквапно, часто оглядаючись. Біля самого берега розташувались сараї з вугільними брикетами, митниця, поліцейська управа, льодоробний завод і пошта з маленьким віконцем, через яке чиновники приймають кореспонденцію. Трохи оддалік, оточена просторим палісадником, на фоні тропічної зелені, виблискуючи дзеркальними вікнами, біліла губернаторська вілла з горизонтальним дахом, з колонами, що підтримували балкон. Серед палісадника, поділена на дві рівні половини висячою сіткою, розкинулась чотирикутна площадка для гри в лаун-теніс, а від неї, сяючи золотом просіяного піску, розбігались в усі боки доріжки повз квіткові клумби, кактуси і чагарники, підстрижені так акуратно, наче вони побували в парикмахерській Рівні, без єдиного сучка, стовбури пальм високо підняли свої пір'ясто звихрені крони, ронячи на демлю мережані тіні. Очолювані лікарем, худорлявою, витягнутою смаглявою людиною з вузенькою шовковистою борідкою, ми поминули католицьку церкву, галантерейний магаяин. кабачок "Кафе де Парі" і кілька європейських будівель, захованих в тіні велетенських дерев. Хотілось завернути під покрівлю ринку, звідки солодко пахло гвоздикою, ваніллю та іншими дарами тропіків, але інженер Васильєв, повернувшись до нас, сказав:

— Спочатку давайте подивимось, як живуть тубільці. Потім погуляємо в лісі. Треба ж помилуватись місцевою природою. Вистачить у нас часу і для міста.

З такою пропозицією всі згодились.

Через кілька хвилин ми вже блукали вузькими провулками тубільного селища серед бамбукових хатинок, побудованих на палях заввишки в один-два метри. Очеретяний дах, значно ширший від стін, спирався на тонкі стовпчики, утворюючи навколо будиночка піддашшя або веранду. До будиночка прилягав двір, обгороджений тином. Для хатинок деякі хазяї вибирали місце під пальмою так, що вона своїм стовбуром пробивалася через центр даху. Всі ці будівлі справляли враження тимчасового житла, наче люди спинилися тут лише на кілька днів. Нас супроводили групи голих чорношкірих дітей. Вони, щось гукаючи, сміялись і бавились. Ми зустрічали мало мужчин: вони працювали на плантаціях або ловили рибу. То були сакалави. темно-бурі, середнього зросту, меткі і дужі, з кущуватим волоссям, з широкими ніздрями. Ще не так давно вони жили з морського розбою, спустошуючи сусідні острови, але потім, підкорені гавасами, зайнялися скотарством. Крислатий капелюх, сплетений з трави, і клітчастий соронг прикривали тіло сака-лава. Коли ми зустрічали старика, то не вірилось, що він має сиву бороду,— здавалось, що це вата, яка випадково прилипла до його чорного підборіддя. Тут переважали жінки. Незважаючи на темний колір шкіри, вони були непогані собою. Під барвистою ламбою, накинутою на плечі, почувалась струнка фігура з високими грудьми, з тонкою талією. Сережками вони прикрашали не тільки вуха, але й ніздрі, а на босих ногах виблискували дешеві металеві браслети. Волосся на відкритій голові, заплетене в тоненькі косички, стирчало в різні боки, і від нього пахло згірклим кокосовим маслом. Майже біля кожного будиночка під наметом можна було побачити жінку за роботою; виробляли тканини з волокон рафії, плели корзини, рогожки, сумки, капелюхи з трави. Деякі від колодязя несли на голові воду в розмальованих глиняних посудинах, схожих на грецькі амфори. Тут же походжали кури, качки і невеликі, чорні, китайської породи, свині з поросятами.

Васильєв розповідав нам пр^ життя населення Мадагаскару й сусідніх островів:

— Тут іноді народом правлять королеви. За кого вона виходить заміж, той стає першим міністром. Потім він починає орудувати всіма державними справами. Але коли він поводиться з своїми найближчими помічниками дуже погано, то підсипати йому в їжу отрути — тут звичайна річ. Придворні інтриги у тубільців відіграють, як, і в європейців, велику роль.

Хтось із матросів спитав у інженера про їхню релігію.

— А хіба ви не бачили католицьку церкву? Значить, і релігія така. Колонії утворюються так: спочатку захоплюють ту або іншу місцевість війська, а слідом за ними прибувають туди купці та попи. Наче близькі родичі, попи і купці завжди уживаються вкупі. А всі ці три категорії взяті разом, являють собою кишку, яка простяглася від метрополії до далекої колонії і висмоктує з останньої багатства. В результаті у тубільців— страшенна бідність, а в європейців — кам'яні будинки. До речі, тут усім мешканцям наказано стати християнами. Вони повинні строго додержувати всіх свят і християнських обрядів. За порушення цих правил загрожує безчестя. Для покарання можуть змусити носити каміння з місця на місце або ходити по вулиці рачки...

Інженер Васильєв говорив тільки про життя тубільців, але у нього, очевидно, була мета, щоб взагалі збудити в нас протест проти релігії та капіталізму.

— Найцікавіше за все,— продовжував він,— як тут виконується смертна кара. Бідняків просто прибивають де-небудь в темному кутку, і кінець. Зовсім інших заходів вживають щодо багатих або знатних людей, засуджених на смерть. Таку людину спочатку запрошують на бенкет. Вона їсть і п'є разом з усіма. А потім їй пропонують фатальну чашу з отрутою. Перед тим як спорожнити її, вона повинна вітати короля або королеву. Декого змушують утопитись в болоті або спалюють на вогнищі. Іноді засудженого із знатних людей підводять до залізної палі і пропонують йому добровільно сісти на вістря. Одним словом, проливати насильно кров благородних не можна. Така милість щодо них говорить тільки про великодушність головного представника влади...

— От так великодушність королівська! — вигукнув боцман Воеводін.

— В усіх державах вони однакові,— крізь зуби промовив гальванер Голубев.

— Хто однакові? — запитав доктор.

— Королі та королеви, ваше високоблагородіє. Всі вони милостиві і великодушні.

Доктор, усміхаючись, мовчки поляскав Голубєва по плечу.

Ми зупинилися біля одного будиночка, який був багатший за інші. Він належав індусам. Під широколистим деревом в голубуватому затінку молода жінка товкла в дерев'яній ступі рис. Весь одяг її складався з одного великого, як простиня, платка, розмальованого в червоні і жовті кольори. Цей платок заміняв їй спідницю, облягаючи нижню частину тіла, а потім, перекинутий навскоси через одне плече і прикріплений ззаду на стегнах, прикривав груди і частину спини. Босі ноги, оголені трохи вище колін, були красивої форми. Маленька голова з смоляним волоссям, закрученим у грецький вузол, трималась гордо на круглій тонкій шиї, яку облягало червоне, як краплі свіжої крові, коралове намисто. Звідки вона взялася тут, ця жінка, з таким правильно окресленим лицем, з рівним тонким носом, з ніжною шкірою кофейного кольору? Очі її в густих віях, як два чорні блискучі озерця в очеретах, дивились на нас таємниче, ніби з іншого світу. На наше здивування, вона почала усміхатися надто сміливо і, продовжуючи роботу, дражливо вигинала свій стан. Це не від неба, а від неї дихнуло на нас жаром, і ми остовпіли. Боцман Воєводін, ситий і дужий, підкручуючи вуса, вп'явся в неї очима з такою пожадливістю, що в нього на висках набрякли вузли вен. Гальванер Голубєв визнав за потрібне попередити його:

— Зажмурся, боцмане, а то зомлієш.

— Ходімо далі,— наче отямившись від забуття, пробурмотів здавленим голосом Воєводін.

Вася Дрозд, людина поривчаста і гаряча, навпаки, зблід, дихав шумно, роздуваючи ніздрі, і в нього за вухами, на шиї, судорожно засіпалась шкіра.

Ми пішли від Хелльвіля в північно-західному напрямі, туди, де є озеро, в якому водяться крокодили. В міру того, як ми заходили в ліс, халупи тубільців зустрічалися рідше. Нас супроводили три підлітки, що знали кілька слів по-французьки. Вони вели нас прямою просікою серед лісу. Кожне дерево притягало до себе нашу увагу. Тепер пояснював нам більше доктор. Збоку від нас, у низині, виринув цілий гай штучно насаджених кокосових пальм. Ми звернули туди. Тут не було ні чагарника, ні підліска. Височіли лише, як у нас у сосновому бору, стрілчасті стовбури, вершини яких, розсипаючись гіллям, схожим на страусове пір'я, нагадували зелені фонтани. Біля сотні горіхів обтяжували кожне дерево, звисаючи гронами в десять-п'ятнадцять штук.