Цусіма - Сторінка 34

Зовні уже й тепер ескадра здавалась значною силою. Це фальшиве враження складалося через те, що при ескадрі, був великий обоз, до якого входили усякі транспорти, правда, дуже потрібні у нашому бездомному становищі, але без жодного бойового значення.

А що лишилось ще у нас в Балтійському морі? Нічого, крім застарілого мотлоху. Лише тепер, через два роки після того, як відбулася зустріч двох імператорів у Ревелі, політика Вільгельма стала зрозумілою для багатьох. Недарма він підбиває недалекоглядного Миколу II розширювати свій вплив на Далекому Сході. Кайзерові хотілося спровадити подалі від себе російський флот, щоб у майбутньому вільніше хазяйнувати на Балтиці. Саме з таких міркувань він став для нас єдиним благодійником у світі, наказавши німецьким транспортам постачати вугілля 2-й ескадрі, що вирушила в далеке плавання. Його потаємна мета була цілком досягнута: прикордонний вододіл між нашою країною та Німеччиною був очищений від російських військово-морських сил. За порадою Вільгельма, весь наш Балтійський флот було кинуто на Далекий Схід здобувати цареві високе звання адмірала Тихого океану.

В Носсі-Бе ескадра вживала суворіших заходів охорони, ніж в Сан-Марі. Щодня який-небудь крейсер, знявшись з якоря, йшов у дозор стежити за горизонтом. Крім того, посилали два міноносці сторожити вхід на рейд. З заходом сонця ставили сіткові загородження і припинялось сполучення з берегом і між суднами. Шлюпка могла піти куди-небудь не інакше, як тільки з дозволу самого Рожественського. Вночі з усіх бойових суден ескадри виходили в море мінні катери, озброєні прожекторами, малокаліберними гарматами і мінами. На кораблях, як тільки сіткові загородження були поставлені, били бойову тривогу, перевіряли гарматну прислугу, заряджали чергові гармати і готували до дії бойові ліхтарі. Темно-синя безкрайність неба іскрилась самоцвітами. Ескадра стояла без вогнів, занурена в морок і безмовність. Іноді лише окрики вартових порушували спокій. В далечині, не загородженій островами, турбуючи ніч, повзали над сонним океаном, як хвости комет, відблиски прожекторів із сторожових суден.

В такі моменти здавалося, що все гаразд. Хотілося вірити в організаційні здібності і неабиякий розум командуючого ескадрою. Він не дасть противникові заскочити нас зненацька, він знає, що треба робити, куди і як вести доручені йому кораблі.

Ранок починали з того, що пускали в роботу стріли Темперлея і лебідки, звільняючи комерційні пароплави від вантажу вугілля.

Настав новий рік, такий же нудний і безрадісний, як і старий. В майбутньому доля, напевне, ще дужче й безжальніше буде нівечити наше життя. Ми майже щодня кого-небудь ховаємо. На допоміжному крейсері "Урал" зірвалась стріла, що тяжко поранила лейтенанта Єв-докимова і вбила на смерть прапорщика механічної частини Попова. Там же помер від сонячного удару матрос. З команди "Бородино" не стало двох: вони спустилися в боковий коридор трюму і, хоч горловини були відкриті, обидва задихнулись від отруйних газів. Умирали ще від туберкульозу й інших хвороб. Сумну картину являли собою похоронні процесії. До того судна, де був мертвяк, наближався впритул міноносець, брав покійника до себе на борт і йшов до виходу в море. В цей час лунав гарматний постріл, схилялись прапори, музика грала "Коль славен...", офіцери й команда всіх кораблів стояли на палубі у фронт. На океанському просторі, відійшовши від берегів, покійника, зашитого в брезент, з баластом на ногах, викидали за борт. Тільки сплеск води супроводив раптове зникнення людини.

Так непомітні герої знаходили собі могилу в чужих краях, в глибоких безоднях, ніким не оплакані. Потім з'являвся короткий стереотипний наказ командуючого ескадрою: такий-то помер там-то і тому "виключається з списку нижніх чинів (або офіцерів) згаданого судна".

Два транспорти було призначено до повернення в Росію: "Князь Горчаков" і "Малайя". Рожественський був невдоволений з того, що на них раз у раз траплялись поломки в машинах. На "Малайю" тепер списували офіцерів і матросів, непридатних до дальшої служби: злочинців, хворих, покалічених, божевільних. Хоч яке тяжке було їхнє становище, багато хто з нас хотів би опинитись на їхньому місці: вони скоро будуть дома. Правда, не всі вони доберуться до батьківщини,— деякі, слабші, не витримають далекої дороги і будуть викинуті за борт. Але яке наше майбутнє? Краще не думати про це, не тривожити— серце, роз'ятрене сумнівами.

На Мадагаскарі і на інших сусідніх островах багато було фруктів. Банани й ананаси ми їли, як ріпу. Але тут не було овочів. Могли роздобувати тільки картоплю, та й то з труднощами і за велику ціну. Матроси скучали за свіжим борщем, а в нас була в запасі лише квашена капуста, але вона так зіпсувалась, що від кожної бочки несло, як з вигрібної ями. Доводилось задовольнятися супом або юшкою. Зате свіжого м'яса можна було добути тут скільки завгодно.

Ми придбали шістнадцять биків і дві корови. Бики були великі, ситі, з великими, в аршин завдовжки, розмашистими рогами, з волохатим горбом на спині, як у верблюда. їх доставили нам місцеві тубільці, сакалави, на своїх пірогах. Ці оригінальні суденця були видовбані із стовбура товстого дерева. Щоб такий човен не перекинувся, до нього прибудована, паралельно до борту, на двох поперечних жердинах противага, своєрідний полоз з загнутим кінцем. Він завжди з правого борту, а з лівого кінці жердин скріплені для міцності бруском. Під час вітру, поставивши величезні паруси, сакалави сміливо управляють своїми пірогами і літають по гребенях хвиль, як альбатроси, іноді залишаючи позаду парові катери. Я уявляв собі, який жах пережили бики, перш ніж їх підтягли до лівого борту нашого броненосця. Але ще жахливіше було, коли їх починали підіймати на шкафут. Робилося це так: під черево бика підводили подвійний строп, розгалужений до паху

і до підгруддя; потім строп підхоплювався гаком, Інакше кажучи, залізним крючком спущеного з нок-реї горденя, і зразу ж лунав наказ:

— Слабину вибратиі

Потім чулася гучніша команда:

— Пішов гордень!

І тварина повільно злітала в повітря. Приголомшений бик, тремтячи, надувався, напружував мускули, витягав ноги і вирячував, округляючи, великі фіолетові очі. Він не розумів, що смерть прийде пізніше, коли вдарять кувалдою по лобі та встромлять у горло ніж, але всім своїм єством відчував її вже зараз. Треба було підняти його значно вище борту, щоб потім відтяжкою підтягнути його на судно, в той же час травлячи гордень. Опинившись на палубі лівого шкафута, бик ще довго не міг отямитись і безглуздо оглядався.

Тихий вітер морщив блискотливу рейдову поверхню. Про щось задумались зелені висоти островів. Навколо судна плавали голі чорномазі дітлахи. Вони цілими днями держались на воді, випрохуючи гроші, і, коли їм кидали з борту монету, пірнали за нею в глибину, як чорні каченята. Але тепер, милуючись видовищем вантаження биків, вони щось кричали і дзвінко сміялись. На баку біля борту зібрались матроси, здебільшого унтер-офіцери, ділились враженнями:

— Яловичина буде на славу.

— Скотина нагульна.

— Я таких великих рогів зроду не бачив.

— Не дай боже, коли такий буцне! Судновий фельдшер пояснив:

— Ці бики, треба думати, з породи санга. З такими величезними рогами вони водяться тільки в Африці. Більше ніде нема. Вважають, що їхнім родоначальником є буйвол...

Залишився на пірозі один тільки бик, бугай димчастої масті, наймо-гутніший, з обвисаючим м'ясистим підгруддям, з кучерями на широкому пласкому лобі, з надзвичайно товстою шиєю. Шерсть на ньому лисніла і мінилася, як дорогий оксамит. Це був богатир і красень серед своїх. родичів. Коли його почали підіймати, він раптом завовтузився, замотав головою, весь вигинаючись і розмахуючи ногами. Незважаючи на опір, гордень тягнув його вгору. В цей час мічман Воробейчик, блискаючи скельцями пенсне, щось крикнув по-французькому сакалавським хлоп'ятам, показав їм срібний франк і кинув його за борт. Монета упала в воду якраз під биком, якого повільно підіймали в повітря. Чорношкірий хлопчик, років дванадцяти, з роздутими, наче опухлими, щоками, за які він закладав піймані мідяки, пірнув за монетою. Відстань до неї була досить велика, і вона встигла зануритись глибоко, перш ніж попала йому в руки.

Бик був піднятий вище борту, коли передня частина стропа несподі: вано з'їхала до задніх ніг. Втративши рівновагу, він повис вниз головою, але через секунду-дві, вислизнувши з стропу, шубовснув у море і одразу ж зник в глибині. Чорношкірий хазяїн його, сакалав, весь голий, коли не брати до уваги пов'язку навколо стегон, стоячи на пірозі, злякано сплеснув руками. Щось кричали плаваючі дітлахи. На палубі броненосця, дивлячись за борт, всі мовчки витягли шиї.

Очевидно, бик пролетів повз хлопчика, і в той самий момент, коли сакалав уже підіймався вгору. Що здалося йому, коли поруч з ним на великій глибині, в зеленкуватій безодні, неясно позначилась рогата потвора? А він не міг не бачити її,— він пірнав з відкритими очима. На загальну нашу радість хлопчик виплив цілий і неушкоджений, але тут же, закинувши чубату голову, загорлав несамовитим голосом. Руки його безладно заляпали по воді, наче були надломлені. Він очманіло кидався то в один, то в другий бік, поки його не витягли на пірогу.

Команда на борту загаласувала, а хтось голосно сказав:

— От, підлий гад, що наробив.

Мічман Воробейчик наче не дочув цих слів, заклавши руки за спину, стояв коло борту з удаваною байдужістю на зблідлому обличчі.

Після хлопчика через кілька секунд показалась на поверхні рогата голова. Тепер увага всіх була зосереджена на ній. Один з матросів зауважив:

— Пірнати вміє.

Одфоркуючись гірко-солоною водою, бик мотав головою і, немов очманіла людина, моргав виряченими очима. Він сам поплив до піроги, наче шукав у ній порятунку. Але з нок-реї уже спускався гордень із стропом. Сакалав, схопивши строп, швидко зробив з нього петлю і накинув її на розмашисті роги тварини. Одразу ж за цим з білозубого оскалу чорношкірого вирвався не крик, а якийсь радісний виск, супроводжуваний енергійними жестами рук. Це значило, що треба вибрати гордень. Бика піднімали за роги, він згорбив спину, зігнув передні ноги в колінах, а задні витяг.