Цусіма - Сторінка 68

І. Лені н, Твори, т. 8, с. 436.

швидко наближався до нас. Підійшовши кабельтових на сорок, він ліг на паралельний з нами курс. Але так він ішов лише кілька хвилин і, повернувши праворуч, зник у ранковій млі. Хід він мав не менший, як шістнадцять вузлів. Прапора його не могли розпізнати, але своєю поведінкою він зразу викликав підозру,— безперечно, це був японський розвідник. Треба було б негайно послати навздогін за ним два швидкохідні крейсери. Потопили б вони його чи ні, але принаймні з'ясували б надзвичайно важливе питання: чи виявив нас противник, чи ми все ще не відомі йому? А відповідно до цього визначилася б і лінія поведінки ескадри. Але адмірал Рожественський не вжив ніяких заходів проти загадкового судна 19. Близько сьомої години з правого боку, димлячи двома трубами, показався ще один корабель, що йшов курсом зближення. Коли відстань до нього зменшилася до п'ятдесяти кабельтових, в ньому впізнали легкий ворожий крейсер "Ідзумі". Цілу годину він ішов з нами одним курсом, немовби дратуючи нас. Звичайно, недаремно він лишався у нас на очах. Це позначалося на нашій радіостанції, що нервово сприймала незрозумілий для нас шифр. То були донесення адміралові Того, які сповіщали його, з яких суден складається наша ескадра, де ми перебуваємо, з якою швидкістю і яким курсом ідемо, як построена наша ескадра. Адмірал Рожественський сигналом наказав суднам правої колони навести гармати правого борту і кормових башт на "Ідзумі". Але тим тільки і обмежились, що взяли його на приціл. А наші швидкохідні крейсери і на цей раз нічого не зробили. На баку чути було розмову:

— Що ж це герой "Гулльського інциденту" дивиться там і не наказує відкрити вогонь по японцю?

— Авжеж, хоч невеликий крейсер, а все ж краще, ніж рибальські лайби.

— Нічого ви не розумієте. Почни стріляти,— японці на інших суднах перелякаються і розбіжаться. З ким тоді битися? І ордена не буде за що одержати.

Ескадра йшла далі вперед тим самим строєм.

На верхній палубі я зустрів інженера Васильєва, що пересувався з допомогою милиць. Ми зупинилися біля борту, проти офіцерського люку. Навколо нас нікого не було. Він заговорив зі мною:

— Як і слід було сподіватися, нам не вдалося проскочити повз японців непоміченими. Отже, незабаром має бути битва. А коли так, то навіщо ж ми і далі ведемо з собою транспорти? Поки не пізно, їх можна відіслати в якийсь нейтральний порт. Зробити це легко. Насамперед треба відігнати японський крейсер. А тим часом транспорти скористаються млистою погодою і сховаються в морській далині, нічим не рискуючи. Від такого маневру буде потрійна користь: по-перше, уціліють транспорти; по-друге, наші крейсери, звільнені від охорони непотрібного в бою обозу, зможуть взяти активну участь у наступній битві; по-третє, ескадрений хід наших бойових суден збільшиться з дев'яти до дванадцяти вузлів.

— Напевне, Рожественський вірить у свою перемогу,— сказав я.

— Така дурна віра, не обгрунтована здоровою логікою і цифрами, потрібна тільки попам, а не командуючому ескадрою.

Під час походу ескадри я не раз чув вільні міркування Васильєва про морську тактику й стратегію. І щоразу він дивував мене своїми незаперечними доказами, критикуючи бойові завдання ескадри. Від нього я навчився думати інакше. Іноді переді мною поставало питання: що було б, коли б замість Рожественського ескадрою командував цей молодий чоловік? І мені здавалось, що він не наробив би таких дурниць. Правда, Васильєв був лише корабельним інженером, але при його величезних воєнних здібностях швидко розбиратися в будь-яких обставинах, це нікого не повинно турбувати. У Франції після Великої революції незвичайне воєнне обдаровання виявили простолюдини; син бондаря —Ней, конюх — Жан-Ланн, трактирний слуга — Мюрат, напівписьменний рядовий — Лефевр, син простого виноторговця — Мас-сена, рядовий солдат — Бернадот та інші скромні люди "з низів". Великий талант у воєнному мистецтві висунув цих хоробрих молодих хлопців у маршали Франції. З допомогою таких майстрів перемог воєнний геній Наполеона дивував світ блискучими успіхами на полях боїв. Воєнними талантами й відвагою цих помічників з народу сам Наполеон захоплювався, приділивши їм яскраві й схвильовані рядки своїх спогадів. Пам'ять заводила мене в глиб морської історії, черпаючи з неї все разючіші факти. Першу за часом книгу "Морська тактика" в 1697 році у Франції написав не адмірал, а корабельний піп єзуїт Павло Гост. Характерно, що до військово-морської справи він прямого відношення не мав, і, плаваючи на кораблях, тільки виконував свої обов'язки священика. Проте ніхто з адміралів до нього не міг з такою глибиною скласти знамениті правила маневрування флотів і ведення морського бою. Ця книга стала підручником на багато років: старі адмірали, як школярі, вчилися за нею воювати на морі. Коли я роздумував про наші морські авторитети, то мимохіть пригадав ще один разючий приклад. У другій половині XVIII століття англійці тридцять років підряд зазнавали невдач на морі і не розуміли — чому? Це до краю схвилювало громадську думку Англії. Моряків звинувачували в боягузтві. Декого з адміралів віддали під суд і розстріляли. А справжньої причини невдач так і не з'ясували знавці військово-морської справи. її розкрила стороння мирна людина, далека від флоту,— шотландський дрібний урядовець Джон Клерк. Ні моряком, ні військовим він не був і, що найбільш дивно, ніколи раніше не плавав на кораблях. Але сталося так, що сухопутний непомітний урядовець, який бачив кораблі тільки з берега, дав Англії ключ до завоювання морів. Щоб урятувати військову честь батьківщини, цей Джон Клерк, у пориві ображеного патріотизму, фанатично почав шукати причини: чому англійські кораблі не перемагають? Для вивчення морської справи він не поїхав на море, а сів за стіл і, як у шахматній грі, почав розставляти кораблики і потім викреслювати схеми на папері, опановуючи закони, методи й прийоми морського бою, шикування суден у бойовий порядок і т. ін. На щастя, він не був заражений професіональною рутиною, на його здоровий глузд не тиснули загальновизнані морські теорії, високі чини, традиції, заповіти стратегів і тактиків морського бою. Відмовившись від уторованих шляхів, Клерк уперше подивився на морську справу пильними очима сто* ронньо! людини. Свіжість незвичайного сприймання і природний талант привели його до великого відкриття, що англійські моряки мали хибне уявлення про морську тактику: обов'язково битися з противником в одній кільватерній колоні, корабель проти корабля. І у Джона Клерка, який був вільний від упереджених ідей, з'явилась смілива думка — написати твір про нову морську тактику. Обвинувачення англійських моряків у боягузтві Клерк спростовував, зате мудруючих адміралів викривав у неуцтві. Він рекомендував не боятися ламати свій кільватерний стрій, який сам по собі не має ніякого значення, і ділити ескадру на окремі загони. Одні 'з цих загонів, сміливо вклинившись у стрій противника, нападають на його відрізану частину, інші тим часом заважають противникові подати допомогу атакованим суднам. У таких випадках ворог не зможе відмовитись від бою, бо рискує втратити частину своїх кораблів. Клерк переконував не боятися навіть коли бій перетвориться на загальну бійку,— вигода буде на боці того, хто це зробить перший, зробить свідомо, з розрахунком, раптоцо. Від такої раптовості противник губиться і, заражаючись панікою, припускається помилок. Словом, дезорганізувати противника, порушити його органічну ціль-' ність, змішати стрій — ось шлях до перемоги. Після виходу у світ видатної книги Джона Клерка англійці круто змінили методи і прийоми ведення морських боїв. Керуючись нею, вони здобули ряд блискучих морських перемог — при Домініку, Сен-Вінценті і Трафальгарі.

Але всі ці міркування були в минулому, а зараз мене цікавило інше. Я сказав Васильєву:

— Ви обурюєтесь на адмірала за його промахи. Але ж ви самі не раз доводили мені, що чим гірші будуть наші справи на війні, тим більше виграє від цього революція. Чи не так?

Васильєв суворо насупив чорні брови.

— Цілком правильно. І я не думаю відмовлятися від своїх слів. Якщо японці розгромлять Другу ескадру, останню надію нашої імперії, то це буде важливіше, ніж розірвати бомбою якогось міністра або навіть великого князя. Поразка військ — це крах усієї державної системи. Уже тепер самі оборонці влади перестають вірити в цю владу. А з другого боку, насувається страшна сила розгніваних народних мас Звичайно, незважаючи ні на що, правителі ніколи самі не відходять од влади. Вони завжди чекають, поки їх заріжуть їхні ж вірнопіддані,— чекають революції. Все це для мене ясно. Але водночас я не можу без болю в серці думати про загибель наших кораблів, населених живими людьми. Така двоїстість...

З офіцерського люка показалося юне обличчя мічмана Воробейчика.

— Так, японці посилено стежать за нами,— сказав Васильєв і пішов до кормового містка, сердито стукаючи милицями об дерев'яний поміст палуби.

За розпорядженням адмірала розвідувальний загін перемістився в тил ескадри: "Светлана" вступила в кільватер транспортам, а "Урал" і "Алмаз" розмістилися обабіч неї. Крейсери "Жемчуг" і "Изумруд",

що трималися праворуч і ліворуч, поза колонами, тепер висунулися трохи наперед. Плавучі госпіталі йшли позаду хвостових суден.

Сім з половиною місяців люди болісно чекали: настане один особливий день розв'язки. І ось цей день настав. Як звичайно, о восьмій годині, під калатання суднового дзвону, звився на гафелі кормовий андріївський прапор. До цього ми звикли. Але сьогодні на честь коронування царя й цариці одночасно замайоріли в вологому й поривчастому повітрі ще два таких самих прапори на стеньгах обох щогл. Ці ж прапори мали значення й бойових.

Настрій екіпажу був, як ніколи, піднесений. Чувся жвавий гомін. Дехто, забравшись у затишний куточок, грав у шашки, інші читали книги. В одній групі діловито сперечалися, чи може людина за одним разом з'їсти п'ятнадцять фунтів чорного хліба. Страшно було подумати про те, що ці люди сьогодні мають взяти участь у битві, в якій, можли-во,%багато з них знайдуть собі смерть. Вони немовби навмисне козиряли один перед одним своєю байдужістю до небезпеки: надто вже обридло таке монотонне життя.