Цусіма - Сторінка 86

Васильєву, напевне, самому хотілось подивитися, що тут робиться, і допомогти людям своїми вказівками. Але коли він, ідучи на милицях, спробував наблизитися до правого борту, броненосець саме накренився на цей самий бік. Одночасно шумно ринула до правого борту вода, заливши Васильєву ноги вище колін. Він вернувся назад і в цей час зустрівся зі мною.

— А, і ви тут!

— Так точно, ваше благородіє!

Поблизу стукали кувалди, брязкотіло залізо. Це очищали елеватор, щоб відновити по ньому подачу 75-міліметрових патронів з погреба. Ми зупинилися перед люком в машинну майстерню. Васильєв, озирнувшись, похитав головою і сказав:

— Ми тримаємося чудом. Броненосець може в будь-яку мить піти на дно.

— Як же це так? — спитав я, здивовано дивлячись на Васильєва.

— Дуже просто. Дві години тому я розмовляв з трюмним інженером Румсом. І ми дійшли до невтішного висновку. Поміркуйте самі. Кочегари палили тільки те вугілля, яке було внизу, у них під руками. Від артилеристів ми дізналися, що витрачено з погребів близько чотирьохсот тонн снарядів і зарядів. По батарейній палубі гуляє понад двісті тонн води. Ви уявляєте собі, наскільки перемістився на кораблі центр ваги? Броненосець може витримати крен, не більший восьми градусів. Один тільки зайвий градус — і броненосець перевернеться догори кілем.

Від цих інженерових слів на мене повіяло таким жахом, наче до моєї потилиці приставили дуло зарядженого револьвера. '

Йосип Федоров пішов від нас допомагати своїм трюмним машиністам. Я провів Васильєва в машинну майстерню. Скаржачись на біль у голові, він ліг на токарський верстат і попросив мене підкласти що-небудь під голову. Я приніс йому свій бушлат.

— Може, ваше благородіє, ви підніметесь на верхню палубу? Я допоможу вам.

Васильєв сумно всміхнувся, звузивши від яскравого електричного світла зіниці.

— Навіщо? Якщо наш "Орел" піде на дно, то й здорові на-вряд чи врятуються. А мені, мабуть, погибати. Краще зостануся тут, щоб зразу, без мук, розлучитися з білим світом. Я на все дивлюсь тверезо. Вісім градусів — наш граничний крен. А цю найбільшу цифру легко можна перевищити при крутому повороті судна. Я просив Румса попередити про це старшого офіцера. Крім того, я й від себе послав йому записку.

Я піднявся нагору сам. Темрява була така густа й непроникна, що, здавалося, тиснула на плечі. Простір шумував вітром і сплесками моря. Навколо щогл теліпались обривки снастей, і десь жалібно дзвенів відірваний лист заліза. Поступово мої очі стали розрізняти предмети. Я обережно пробирався до носового містка, і, щоб не провалитися в якусь пробоїну, обмацував ногою кожний аршин палуби. Часто доводилося відступати назад і обходити небезпечні місця. Під ногами, там, де від снарядів ввігнулася палуба, хлюпотіла вода, що досягала майже до колін.

Раптом до мене долинув з-за борту одчайдушний крик:

— Рятуйте!.. Погибаю!.. Братці, рятуйте!..

Хто це кричав: офіцер чи матрос? І як він попав у море? Чи зірвався з борту "Николая Ь, що йшов поперед нас, чи випадково лишився в живих з якого-небудь вже загиблого корабля? Про це знало тільки море. Наш броненосець, не спиняючись, ішов далі. Він і не міг рятувати одну людину, коли йшлося про збереження життя всього екіпажу. Голос, що благав про допомогу, надриваючись, швидко відносило за корму, і він ставав усе глухішим, ніби поринав у безодню. Я з дрожем подумав: "Може, й нам доведеться отак борсатися в морській пучині? Скільки тепер людей, розкиданих хвилями в різні боки, трималося на воді, доживаючи останні хвилини..."

Я насилу добрався до носового містка. Праворуч від бойової рубки, привалившись до її броні, стояла людина і через бінокль вдивлялася в нічну пітьму. Це був старший сигнальник Зефіров.

— Як справи, Василю Павловичу?

— Поки що йдемо без зупинки.

— Куди? Додому чи в нейтральний порт?

— Таке й сказав! Ще з дев'ятої години "Николай" поьернув на попередній курс норд-ост 23°. Пробираємося до Владивостока.

Мені здавалося, що й контр-адмірал Небогатое припустився величезної помилки. Він не міг не розуміти, що ми розбиті, розбиті безнадійно. А коли так, то він, як і всякий інший воєначальник за таких умов, повинен був дбати лише про те, щоб зберегти для майбутнього рештки довірених йому сил. Звичайно, нічого було й думати про повернення до Балтійського моря: воно надто далеко. Але у нас була інша можливість вийти із становища, яке склалося: завернути в найближчий нейтральний порт Китаю і там роззброїтися. Адмірал Небогатое цього не зробив, незважаючи на те, що командував тепер рештками ескадри самостійно і міг по-своєму вирішувати питання тактики й стратегії. Він сліпо підлягав субординації і, виконуючи наказ Рожественського, повгз уцілілі судна до Владивостока. Навіщо вони там будуть потрібні, коли цей порт уже не має для нас ніякого значення? І де була гарантія, що нас знову не зустрінуть японці в їхньому морі? Це була наша третя спроба прорватися через небезпечний двір противника до своєї далекої землі, не маючи ніяких шансів на успіх. Мимоволі складалося враження, ніби нас, змучених і знесилених, штовхала на загибель чужа зла воля. Зефіров розповів мені ще новину:

— Ми свій крейсер "Изумруд" мало не пустили на дно. Наблизився він до нас з лівого боку. Наші прийняли його за ворога і давай по ньому палити. Чотири постріли зробили. На щастя, не влучили в нього. А то більше не довелося б йому плавати.

Я випадково оглянувся назад. В цей час далеко від нас, позаду лівого траверза, з моря шугнуло багряне полум'я, і ми почули далекий гуркотливий, рокіт.

— Це що таке? — запитав я у Зефірова.

— Мабуть, якесь судно висадили в повітря міною,— відповів він крижаним голосом.

В уяві виникла страшна картина потопаючого корабля, на якому борсаються люди, а їх поглинають хвилі. Чиє воно, це судно: японське чи наше? Але ці далекі й невидимі жертви війни заповняли лише частину моєї свідомості. Головна ж моя увага була прикута до свого корабля: хоч би не проґавити і нам наближення противника. По краях містка стали сигнальники, оглядаючи нічний горизонт* біля двох уцілілих 47-міліметрових гармат були комендори. На даху дванадцятидюймової башти височіла велика постать лейтенанта Павлінова, який забрався туди, щоб краще стежити за японськими міноносцями. Часом за його гучним наказом ця башта, а також і носова права шестидюймова поверталися своїми жерлами в той бік, де помічали підозрілий силует судна.

Я заглянув у бойову рубку. З начальства було там четверо. З них тільки молодший мінний офіцер, лейтенант Модзалевський, лишився цілим, усі ж інші були поранені. Лейтенант Шамшев, зігнувшись, сидів на палубі і тихо стогнав. Старший офіцер Сидоров, знемагаючи, прихилив забинтовану голову до вертикальної броні рубки. Лейтенант Модзалевський і мічман Саккеларі стежили через прорізи за "Николаем Ь, на кормі якого, як провідна зірка, випромінювався тільки один кільватерний вогонь. Біля, штурвала стояв боцман Копилов, дебелий і смуглявий сибіряк з невеликими жорсткими вусами. Це був кращий рульовий, який знав усі тонкощі своєї спеціальності і чудово освоїв усі примхи судна при тих або інших поворотах. Він низько опустив голову, немов ховаючи від інших своє обличчя, подряпане Дрібними осколками. Кисть правої руки була обмотана ганчір'ям — йому відірвало два пальці. З раннього ранку, як тільки з'явились японські розвідники, він зайняв свій пост і, хоч втратив багато крові від ран, беззмінно стояв перед компасом, ніби притягнутий до нього магнітом. В рубці було ще двоє — сигнальник Шемякін і кондуктор Казинець.

— "Адмирал" повертає вліво. — крикнув мічман Саккеларі. Старший офіцер зразу випростався і скомандував:

— Не відставати!

І, повернувшись до Копилова, додав:

— Обережно клади руля.

Єсть, обережно класти руля,— похмуро відповів Копилов.

"Орел" покотився вліво і водночас почав кренитися на правий борт, в зовнішній бік циркуляції. З верхньої і батарейної палуб долинув до бойової рубки зловісний шум води. Ворожим вогнем ще в денному бою були знищені всі кренометри, але й без них відчувалося, що корабель дійшов до останньої межі своєї остійності. Звалившись на бік, він тремтів усіма частинами залізного корпусу. В рубці, знаючи про восьмигра-дусну межу крену, всі мовчали, і, мабуть, усім, як і мені, здавалося, що настала година очікуваної катастрофи. Так було доти, доки броненосець, поволі підіймаючись, не став прямо.

— Молодчина "Орел"! — полегшено зітхнув старший офіцер. Хвилин через п'ятнадцять, коли почали лягати на попередній курс

норд-ост 23°, знову повторилось те ж саме.

Контр-адмірал Небогатов робив такі повороти, очевидно, для того, щоб утруднити дії ворожих міноносців. При цьому щоразу ми губили флагманський корабель. "Николай І" повертався майже на п'ятці, а ми, щоб зменшити крен свого судна, змушені були описувати циркуляцію з великим радіусом. Вогник ратьєрівського ліхтаря, що блимав перед нами, на якийсь час зникав. Ми рискували зовсім розійтися з флагманським кораблем. Але в таких випадках завжди виручав старший сигнальник Зефіров. Для його великих сірих очей ніби зовсім не існувало пітьми,— він усе бачив. Завдяки його вказівкам знову знаходили флагманське судно.

— Мене дуже морозить,— пожалівся старший офіцер Сидоров. Мічман Саккеларі порадив йому:

— Вам треба спуститися в операційний пункт.

Сидоров щось хотів сказати, але його перебив чийсь нервовий вигук з містка:

— Міноносець! Міноносець! Попереду праворуч блимнув вогник. Вмить забухали гармати.

— Міна! Міна! — заволав хтось.

Я вискочив на праве крило містка і застиг на місці. Було видно, як випущена ворогом торпеда, залишаючи на поверхні моря фосфоричний блиск, мчала напереріз нашому курсові. Загибель здавалася неминучою. Всі були безсилі щось зробити. У скронях віддавались удари серця, немов відраховуючи секунди моторошного чекання. Свідомість заповнилась одним лише запитанням: чи пройде торпеда повз борт, чи влучить вона в корабель, і він, здригнувши усім корпусом, швидко почне занурюватись у могилу моря? Мабуть, наша година ще не пробила,— торпеда прокреслила свій сяючий шлях перед самим носом броненосця. Люди повернулись до життя.

Старший офіцер круто вилаявся, а потім, ніби схаменувшись, вигукнув:

— Господи, прости мою душу окаянну.