Цусіма - Сторінка 93

їм було доручено підготувати крейсер до висадження в повітря. А інші офіцери та матроси були вже на березі, за версту від судна. На чолі з бароном Ферзеном вони забралися на гору і, вишикувавшись, почали чекати.

Широко розпросторилось, обдаючи теплом, голубе небо, сліпуче сяяли, простягаючись до самого горизонту, води океану. В сонячному промінні зеленіли кучеряві вершини сопок. Це ще гірше впливало на людей, пригнічених тягарем суперечливих переживань: з одного боку — рідна земля у весняному убранні, з другого — такий ганебний кінець після героїчного подвигу. Тільки тепер свідомість моряків наче почала прояснюватись, і вони з глибоким сумом вдивлялися в знайомі обриси корабля, приреченого на знищення.

На вершині другої гори, ближче до "Изумруда", з'явився червоний прапор, що означав: "бікфордів шнур підпалено". Напруження моряків зростало. Бліді, з сірими губами, вони мали такий вигляд, наче самі були засуджені на розстріл.

Пролунав вибух в носовому патронному погребі. Знявся стовп диму. Коли він розвіявся, люди побачили свій корабель, як здавалося здалеку, цілим та непошкодженим. Другим вибухом відірвало всю корму. Величезне полум'я, розкидаючи в різні боки шматки заліза та уламки дерева, високо підняло до неба чорну хмару. Розкотистою луною відгукнулися гори. Здригнулися моряки, ніби втратили не судно, а близького друга, що не раз рятував їхнє життя. Три з половиною, сотні пар людських очей дивилися туди, де замість красеня "Изумруда" чадив на камінні понівечений залізний скелет корабля. На ньому догоряли рештки дерев'яних частин. Він все ще осипав бухту сталевим дощем великих та малих осколків. Це вибухали снаряди, до яких доходив вогонь. Півгодини тривала похоронна канонада, і потім залягла така тиша, наче заціпеніли і люди, і вся природа.

Це була третя помилка.

Почалося сухопутне життя. Ізумрудівці пересунулись ближче до речового складу. Барон Ферзен, не наважуючись подивитися у вічі своїм підлеглим, об'явив:

— Команді можна обідати та відпочивати.

І сам пішов нібито підшукати місце для табору.

За горою, щоб уявлювамі японці не побачили з моря диму, запалали вогнища. На її вершині вартові стежили за морським горизонтом. Поки кок Дідуренко готував у похідній кухні обід, втомлені та посиротілі моряки, як лунатики, тинялись по берегу бухти.

Обід пройшов без звичайних жартів та сміху.

Вночі над затихлим табором небо загорілось зірками. Недалеко від узлісся, просто на землі, хропучи та посвистуючи носами, розкинулись людські тіла. Це був перший сон від дня Цусімського бою, перший спочинок людей, що пережили смертну втечу з полону, останній нічний аврал і безглузду катастрофу крейсера. Так було до другої години ночі, коли весь табір раптом було піднято на ноги. Це зчинили переполох вартові-. Вони прибігли з гори і, задихаючись від хвилювання, сповістили страшну новину:

— В бухту ввійшли два японські міноносці. А при вході в бухту зупинились два крейсери. Все це ми бачили на власні очі. Японці хочуть висаджувати десант.

У таборі ніхто й не подумав зустріти ворожий десант рушничним та кулеметним вогнем. У кожного було тільки одне бажання — скоріше тікати звідси. Старший офіцер, шикуючи команду фронтом, давав накази тихо, майже пошепки. Матросам дозволили взяти лише гвинтівки з патронами та по дві банки консервів, залишивши всі інші речі на березі бухти. Намагаючись не шуміти, колони людей попрямували до затоки Св. Ольги. По дорозі знайшли барона Ферзена, що на ніч улаштувався в китайській фанзі. Розбуджений, він вискочив з неї і тремтячим голосом заговорив:

— Мої припущення справдились. Я був певний, що японці знайдуть нас. Тому я й поспішав скоріше висадити в повітря крейсер.

Взяли провідниками китайців і пішли далі, гнані страхом. На світанку ізумрудівці зійшли на високу гору, звідки довго розглядали бухту і море. На подив усіх, не тільки в бухті, але й далі, на всьому водному просторі, не було ні військових кораблів, ні димків. Барон Ферзен збентежено пояснив:

— Мабуть, японці встигли піти. Кочегар Кабелецький буркнув:

— А певніше, вони вві сні уявилися нашим вартовим. Лейтенант Романов додав:

— Звичайна галюцинація переляканих людей, а нам і на думку не спало перевірити їхні повідомлення.

Надвечір, пробираючись мисливськими стежками, ізумрудівці прийшли в село Київлянка, розташоване недалеко від затоки Св. Ольги. Через кілька днів сюди ж перевезли речі та продукти. Тут моряки прожили більше трьох тижнів. В багатьох склалося враження, що барон Ферзен, з якихось міркувань, зумисне затримується в цьому селі 29. Від владивостоцького коменданта, генерала Казбєка, було одержано телеграмою наказ — купувати худобу й гнати її до найближчої залізничної станції. Командир*доручив цю справу боцманові Коликову. Той з радістю взявся за таку вигідну для нього операцію.

Від неробства не тільки команда, але й офіцери поступово розкладалися. Серед них лише одна людина не піддавалась розпущеності — прапорщик по механічній частині Шандренко. Він тримався самотньо, мало з ким розмовляв, і ніхто не підозрівав, що цей упертий українець веде щоденник. Але коли б хтось з офіцерів подивився у цю маленьку в коричневій обкладинці, дуже потерту книжечку, то жахнувся б і задихнувся від люті, читаючи страшні рядки про себе30.

Ось що прапорщик Шандренко писав від 2і травня:

"Дивно те, що тепер вишукують деякі пани виправдання того, що висадили в пбвітря крейсер. Дійшло тепер до того, що хочуть все звернути на машину: ніби тому й до Владивостока не попали. А це ж нахабна брехня. І я голосно заявив протест, на що старший офіцер зауважив, що треба всім свідчити одчаково. Але я з цим не згодний, буду казати, що було!.."

Від 22 травня:

"Якщо, бог дасть, повернемося ми всі благополучно на батьківщину, то брехні буде по горло. А істини знову не знатиме Росія. Я хочу сказати, що дармоїди та нероби знову займуть безкарно всі значні посади і знову поведуть Росію до розорення та загину. Сумно і моторошно!.."

Від ЗО травня:

"Ми відчуваємо, що командир боїться йти до Владивостока, боїться потрапити на батареї й вичікує тут—може, мир буде підписано. Мені таке огидне все це, що коли б я міг піти, то пішов би якнайшвидше від цих кровопивців нашої батьківщини. О, як я ненавиджу їх! Всі до такої міри підлі, що вважають вчинок з крейсером "Изумруд" цілком правильним і навіть себе зовсім в герої зачисляють. Про ордени Георгія мріють".

Нарешті 9 червня ізумрудівці вирушили в далеку путь. Йшли пішки, гнали з собою близько двохсот голів рогатої худоби. Раніш дика природа Примор'я вабила красою зелених долин та лісистих сопок. Але тепер ходіння по цих бездоріжних місцях було надзвичайно виснажливим. Круті підйоми на гори, швидкі річки, болотяні драговини часто створювали для мандрівників насилу переборювані перепони, але йти треба було. Села траплялись рідко. Ночували просто неба, Не завжди можна було дістати вози для поранених і хворих. Здорові поперемінно несли їх на саморобних носилках. Мінялася погода, то обпалюючи людей спекою, то поливаючи дощем. Багато хто з команди ще на кораблі порвав своє взуття. їм довелося відмірювати простір у постолах та босоніж. Деякі матроси не встигли за поспіхом захопити з судна власні речі й одяглися в сіряки або піджаки, куплені в селян. Загалом уся ця ватага воїнів була схожа на французів, що втікали у 1812 році з Росії.

Барон Ферзен, ніби намагаючись забути про загиблий крейсер, говорив тільки про худобу. З якоюсь надмірною жадібністю фермера він в кожному селищі збільшував її кількість. Видно, це заспокоювало його совість. Тижнів через три стадо розрослося до п'ятисот голів.

Стадо ревіло, просячи корму. Горністи, які йшли попереду, за розпорядженням начальства, грали сигнал на привал. Для цього вибирали трав'янисті луки з річкою. Частина людей пасла худобу, а інші, розкинувшись табором, спочивали. І знову ізумрудівці піднімались в похід. Тепер вони йшли без всякого строю, розбившись на купки і витягнувшись у довгу низку. Дорога вела через гірські перекати, обходила урвища, спускалась униз, звивалась вздовж річок, збільшуючи відстань. Обіч видно було похмурі ущелини. Для свіжого ока незвичними були тайгові нетрі. Від найнятих провідників моряки дізнавались про лісові породи. Серед могутніх тополь, дрібнолистих кленів, окоренкуватих та присадкуватих лип, гостроверхих піхт та ялин траплялись корейські кедри з тупими, ніби зрізаними, верхівками. На південних схилах гір росли монгольський дуб і чорна береза. Ближче до ргчок, на вогких лощовинах, знайшли собі притулок вільшина з темно-зеленим та липким листям, висока шелюга. Під великими кронами дерев вкрили землю всілякі чагарники: багно, що пахло смолою, маньчжурська ліщина, колючий чубишник, духмяний жасмин, а там, куди пробивалося сонячне проміння, густо ріс виноград. У лісних заростях, оплетених кучерявими актинідіями та лимонником, можна було проходити тільки звіриними стежками.

Люди терпіли від комарів, а ще більше від сибірського гнусу. Ця дрібна комашня хмарами літала в повітрі, обліплюючи обличчя, попа-даючи в рот, в ніздрі, в очі. Худобі, крім того, дошкуляли ґедзі. Рятуючись від них, вона кидалась в хащі лісу. Матроси з лайкою ганялись за тваринами, обдираючи одяг і тіло об колючки чубишника. Лейтенант Романов, допомагаючи пастухам, з гіркотою признавався їм:.

— Ніколи в житті не думав, що доведеться мені бути в ролі погонича худоби.

Радіотелеграфіст Собешкін ніяк не міг забути про самосуд, вчинений моряками над "Изумрудом".

— Коли я став підпалювати бікфордів шнур, то в мене руки тремтіли. Мені здавалася, що разом з начальством і я роблю злочин.

Кочегар Кабелецький обурювався:

— Треба було нам тоді заарештувати командира, а крейсер спробувати самим зняти з каміння.

Інші йому заперечували:

— Ну й пішли б усі у в'язницю.

Дисципліна в загоні падала. Вона й не могла довго триматись. Сорок два дні тривав цей ганебний похід. Як безпритульні бродяги, матроси йшли, клен учи свою долю, злі й відчайдушні, зі сміливими думками. Починався розлад між начальством і командою. Матроси лягали й вставали вже без переклички. Офіцери почували перед ними страх і намагалися триматись біля варти, озброєної гвинтівками.

На залізничній станції Океанська спорожніли всі будинки.