Дамський майстер

І.Грекова (Вентцель Єлена Сергєєвна)

Дамський майстер

Перекладач: М.Стеблина

Джерело: З книги: І.Грекова Вдовиний пароплав: Повісті.—К.:Дніпро, 1987

1

З роботи я прийшла втомлена, мов собака. Хлопці — ну, звичайно ж! — грали в шахи. Це якась чоловіча недуга. Я сказала:

— Казна-що! Знову ці безглузді шахи. Доки це триватиме?

На столі було типове свинство. Попільниця розбухла від недопалків. У пивних пляшках повільно здималися й лопалися гігантські бульки.

— Справжнісінькі свині,— мовила я.— Нічого робити, чи що? І це перед сесією...

— Лапу,— улесливо сказав Костя.

— Не буде тобі лапи. Свині, та й годі. Додому приходиш наче в шинок. Хоча б раз прибрали після себе попільницю! Невже я, літня жінка...

— Накажете заперечувати? — спитав Микола.

— Припинити хамство! — крикнула я.

— Лапу,— зажадав Микола.

Усміхатися мені аж ніяк не треба було, проте губи мимоволі роз'їхалися, і я дала йому руку.

— Не ту! — зарепетував, мов навіжений, Микола.— Ліву, ліву!

(Ліва цінується дорожче — на ній родимка).

— А для мене й права хороша, ми люди маленькі,— мовив Костя.

Я дала йому праву. Обидва припали устами — кожен до своєї руки. Дві схилені голови. Солом'яно-жовта і чорна, мов вугіль. Дурники мої. Сини мої. Проте не думайте, що ви легко відбулися. Гнів мій ще не минув.

— Негайно прибрати зі столу! — гримнула я, аби не демобілізовуватися.

Костя, крекчучи, підняв на плече попільницю, Микола заходився витирати стіл якимись штанами.

Я була голодна як вовк.

— Обідали?

— Ні. Тебе чекали.

— А вдома є що-небудь?

— Нічого. Зараз збігаємо.

— Це чортзна-що,— сказала я, розпалюючи себе.— Та невже...

— ...ти, жінка похилого віку...— люб'язно підказав Микола.

— Так! Я! Літня жінка! — зарепетувала я.— Так, дідько забирай! Літня жінка! Жінка, яка працює! Вас, дурнів, виховує!

— Але, завважте, яка не виховала,— скромненько докинув Микола.

— Так, на жаль, не виховала! Усе життя нанівець! Ні за цапову душу пропало життя!

— Не метушись, подруго,— миролюбно мовив Костя.

Я взяла пляшку й хотіла кинути на підлогу, проте не кинула.

— Ні, годі з мене цього гармидеру. Поїду від вас. Живіть собі самі.

— Живи і давай жити іншим,— знову рівненьким голоском мовив Микола.

— Годі безглуздих зауважень! Я цілком серйозно кажу. Життя не цирк.

— Як ви сказали? — перепитав Костя.— Життя не цирк? Дозвольте записати.

Він витяг записника, послинив олівця й націлився.

— Життя... самі розумієте... життя... не... цирк...— записав він.

— І взагалі,— урвала я його дуже голосно,— мені все це набридло! Набридло! Вам зрозуміло? Поїду до Новосибірська. Або, ще краще, вийду заміж.

— Ого! — зауважив Костя.— Оце дає!

— А що? Ви вважаєте, я вже ні за кого не можу вийти заміж?

— Лише за приборкувача,— сказав Микола. Тьху, хай йому біс!

Я вийшла і грюкнула дверима.

Молока б випити, чи що. Я відкрила холодильник. Він був порожній і обмерзлий, з одною-однісінькою в'ялою редискою на другій полиці. Не холодильник, а склеп. Ніякого молока, певна річ, не було й близько. А вранці було. "Спороли", як казала няня.

...Ні, досить з мене, досить, думала я, розчісуючи волосся і люто видираючи цілі пасма. Не можуть двоє молодих ідіотів самі про себе подбати, не кажучи вже, щоб про матір... Подумаєш, "лапу"! Цілуються, а мати голодна. Остобісіло все, остобісіло... І це дурне волосся, ні два, ні півтора — напівдовге, недоглянуте... А скільки сивих волосин з'явилося! І все в якихось безглуздих місцях, за вухами, приміром, не те що в людей, ті сивіють благородно — зі скронь... Безглуздо сивію, бездарно. А ці саморобні буклі на лобі! Сама, стара дурепа, на бігуді накручувала. Спати погано, боляче...

...Не готуватиму їм обід, нехай самі про себе подбають...

А з цим волоссям треба щось робити. Постригтися, чи що? Шкода. Вже зо три роки відрощую, скільки праці пропаде... Ні, годі, пострижуся. "Пострижусь і почну",— так казав мій тато. Неспокійно жив мій тато, до самісінької смерті все хотів "почати". "Підстрижусь і почну..."

— Я іду,— сказала я хлопцям.

— Куди? — сігатав Костя.

— Заміж,— відповів Микола.

2

Вулиця була чудова, вся в свіжих краплях недавнього дощу. Листя на липах ясне, новеньке, лаковане, і, сяючи веселкою, котилася поливальна, машина, навіщось поливаючи вже мокрий асфальт. Я купила морозиво і йшла, гризучи твердий, оздоблений трояндою вершечок. Зуби трохи зводило, але мені добре було так обідати — на ходу, морозивом. Щось таке студентське.

Ноги ще не втомлені, весняний день довгий, люди ідуть, квапляться, багато гарненьких, пострижуся й почну.

Ось і перукарня. У величезній вітрині фотографії дівчат, зроблені у масштабі три до одного, кожна натужно оберігає зачіску. Напис: "Тут провадяться всі види обслуговування згідно з чергою".

Іти то йти. Я потягла високі, важкі двері з вертикальним написом: "До себе". Всередині пахло солодким одеколоном, паленим волоссям і ще чимось гидким. Сиділо й стояло зо два десятки жінок.

Ой, яка черга! Може, піти? Ні, вирішено, достоюсь.

Я запитала:

— Хто останній?

Кілька голів обернулось до мене і не відповіло.

— Скажіть, будь ласка, хто останній?

— Тут останніх немає,— кинула дотеп смаглявка, із задерикуватим зубом.

— Крайню шукаєте, громадяночко? — запитала літня жінка в блакитних шкарпетках і з сивою мачулою на голові.— Крайня начебто за мною займала, та пішла.

Руки в неї були червоні, натруджені, вони важко лежали між колінами.

— То я за вами буду, можна? А як ви гадаєте, товариші, скільки доведеться чекати?

— Години дві, не менше,— відповіла літня. Решта мовчала. Одна з них, статурна, білява, якось по-лебединому повернувши шию, пройшлася по мені яскраво-синіми очима і одвернулася.

Я, кажуть, не з боязких, але чомусь ніяковію перед жінками. Надто коли їх багато і вони зайняті якоюсь своєю, жіночою справою. Мені завжди здається, що вони збираються мене осуджувати. За що? А за що доведеться. За мій поважний вік (ти ба, красу прийшла наводити!), за окуляри, англійську книжку в сітці. В цій черзі мене зразу потягло до тієї літньої, в шкарпетках. І вона, певно, також запримітила мене. Дві бабусі. Вона посунулася на стільці, даючи мені місце.

— Сідай, чого там. Кажуть, у ногах правди немає.

Я обережно притулилася на самісінькому краєчку.

— Та ти не бійся, всією сідницею сідай. Помістимося, у мене-бо худа. Була, та вся вийшла.

Всілися.

— Хочу шестимісячну зробити,— мовила вона.— Боюся, чоловік перестане любити. Щось до одної молодиці почав вчащати.

— А діти є?

— Сини. Двоє.

— І в мене двоє.

— А чоловік гуляє?

—Немає в мене чоловіка.

Вона помовчала.

— Кому як пощастить,— подумавши, мовила.— У мене хоч і гуляє, та не п'є, а в тебе зовсім немає. Ти все ж таки не полишай надії. Не така вже й стара, і в тілі.

— Я не полишаю,— сказала я.

— Наступний! — крикнув з дверей огрядний майстер у білому халаті, з яскраво-зеленою краваткою.

Чорнява з зубом підскочила й кинулася вперед. Жінки загаласували:

— Не її черга!

— Не пускати!

— Я на шестимісячну,— відбивалась вона.

— Всі на шестимісячну!

— Я теж на шестимісячну! — писнула я.

— Сказано: всі види операцій...

— Згідно з чергою! А це хіба черга?

Черга репетувала і хвилювалась.

— Не хуліганьте, громадяночко,— мовив огрядний.— Усіх обслугуємо, будьте певні.

Чорнява прослизнула в зал. Гамір не припинявся.

— Він живе з нею,— сказала білява, з лебединою шиєю.

— Ну то й що, що живе? Порядку все одно треба дотримуватися. Мало хто з ким живе.

— А от візьмемо книгу скарг...

— Завідуючого...

— Покликати завідуючого!

Сива старенька за бар'єром гардероба заходилася плести. В кабіні каси рожева касирка в білому, аж голубому халаті позіхнула, дістала люстерко і, напружено розтягнувши рота, почала ваксувати товсті вії.

Саме ці вії викликали мій вибух. Несміливості мов і не було. Я підійшла до каси:

— Книгу скарг.

Вона подивилась неприязно:

— А для чого вам книга скарг?

— Не ваша справа. Кожен відвідувач завжди може зажадати книгу скарг.

Черга загула, тепер уже проти мене:

— Тільки що, зразу ж...

— Одну тільки людину пропустили, а вона книгу скарг...

— Вона напише в книгу, а людям неприємності...

— Розуміти треба... Адже працюють люди...

Не люблять у нас тих, що скаржаться. Та я вже завелася.

— Громадянко,— мовила я тоном міліціонера,— якщо ви зараз же не дасте мені книгу скарг...

Касирка вийшла з кабіни.

— Я зараз покличу вам завідуючого. Вийшов завідуючий, паруб'яга з обличчям м'ясника і чорними кучерями.

— Що вам, громадянко?

Я пояснила йому, що майстер прийняв щойно жінку поза чергою. Посилалася на свідків, однак ті мовчали. Він вислухав мене без будь-якого виразу на обличчі і по тому гукнув у зал, як гукають собаку:

— Розо!

Вийшла веснянкувата перукарка в марлевому тюрбані.

— Розо, обслужи громадянку поза чергою.

— Слухаюся, Руслане Петровичу.

— Та хіба я про це? — захвилювалась я.— Та хіба мені треба поза чергою?

Руслан повернувся й вийшов.

— Розо,— звернулася я до неї,— зрозумійте, я зовсім не про себе. Я тільки проти непорядку.

— Самі непорядок і робите, несвідомі,— мовила Роза і теж пішла.

Я повернулася в чергу. Жінки мовчали. Навіть літня жінка в шкарпетках не посунулась, а міцно сиділа на своєму стільці.

Ну й нехай...

Чекати ще довго. Прихилившись до прохолодної, пофарбованої олійною фарбою стінки, я стояла й розмірковувала.

...А добре було б усе ж таки поїхати до Новосибірська. Дали б мені однокімнатну квартиру. Або, ще краще, номер у готелі, де жила минулого разу. Дуже вже гарний будиночок — смішний, різноколірний: вухо зелене, черево рожеве. Довкола ліс, трава на ділянці по шию людині, зелена, густа, чиста, з китичками. На вулицях пташки співають. А тротуарами — математики, фізики, в окулярах, з бородами, молоді, веселі...

...А ще, може, було б добре і справді вийти заміж, викинути такого коника, за старого друга, друга молодості, і поїхати до нього в Євпаторію. Він усе життя кохав мене, кохає й зараз, я знаю. Нині вже старенький, на скільки ж це років старший од мене? На десять? Як кажуть, старий — це той, хто старший од мене на десять років. Ну то й що? Взяти вийти заміж та й поїхати. Нехай нарешті вони звикнуть самі про себе дбати. А робота? Ну, знайду щось легше. А то й зовсім без роботи поживу. Купатимуся в морі, у садочку квіти посаджу, заведу курей...