Дамський майстер - Сторінка 3

Він дивився у дзеркало звуженим поглядом, понад бігуді, флаконів, ножиць.

— Я думаю,— твердо мовив він,— що я міг би принести користь, коли б зайнявся діалектичним матеріалізмом. А ви не знаєте, де спеціалізуються з цієї професії?

— Знаю,— відповіла я.— Московський державний університет, факультет філософії.

...Операція була довга, і ми провели разом весь вечір. Віталій зосереджено займався моїм волоссям, накручував його на дерев'яні палички у формі однопорожнинного гіперболоїда, змочував розчином, змащував пухкою мильною піною, споліскував раз, споліскував ще раз, крутив на бігуді, сушив, розчісував. Він уже втомився, і на вузькому чолі, по обидва боки від довгих прямих брів, повиступали крапельки поту. Була вже за чверть одинадцята, коли він останній раз провів щіткою по моїй голові і відступив, а я дозволила собі подивитися в дзеркало.

Оце то так! Ось яка вона, хімія... Блискуча, жива маса темного волосся, в якій, мов світлі павутинки, потонули білі нитки, здавалася навіть не волоссям, а дорогим хутром — такою суцільною, щільною шапкою, так природно, невимушено огорнула вона голову. А це пасмо, яке мовби випадково впало, вигнувшись, з лівого боку чола, наче зачіску щойно розкидало вітром...

— Ну як, ви задоволені? — запитав Віталій.

— Чудово! Та ви, виявляється, художник!

— Мене рано називати художником, проте, якщо я буду займатися цією спеціальністю, то постараюся проявити себе як художник.

— Спасибі, велике спасибі! А скільки я вам винна?

— До каси п'ять карбованців новими. А зверх того — залежить од бажання клієнта.

...З його обличчя не можна було сказати, чи задовольнило цього разу його "бажання клієнта". Гроші він узяв просто і сухо мовив: "Дякую".

— До побачення, Віталію,— сказала я.— Як-небудь я ще зайду до вас, добре?

— А я в цій точці припиняю роботу,— відповів він,— і повертаюся на свою стару точку. Усе, що тут можна було взяти від майстрів, я уже взяв.

— А де ж ваша стара точка?

Він назвав адресу, телефон. Я записала.

— Віталій... А як далі?

— Віталій Плавников.

— "Віталій Плавников",— записала я.— Пам'ятатиму вас. Гарний ви хлопець, Віталій Плавников. Будьмо знайомі. Мене звати Марія Володимирівна Ковальова.

Він простяг мені руку і сказав:

— Я від вас також дещо почерпнув.

3

Я повернулася додому. В квартирі було тихо (сплять, поганці, зголодніли і сплять), але в моїй кімнаті горіло світло. Я увійшла. На круглому столі, під класичним оранжевим абажуром, стояв букет квітів, оточений пляшками молока. На великій тарілці витіювато розкладені бутерброди, і, боже мій, які бутерброди — із шинкою, з баликом, з ікрою... У букет вкладено конверта, в конверті лист. Каються, чортенята.

Я дістала листа. Віддруковано на машинці. Дві сторінки. Що за нісенітниця?

"Усі свині земної кулі подібні між собою за складом тіла і за звичками. Свинячий голос — дивне рохкання, яке не можна назвати приємним, навіть коли воно висловлює задоволення і душевний спокій..." (Тьху ти, чорт, яка нісенітниця! Що там далі?)

"...Самки свиней не такі дратівливі, як самці, проте хоробрістю їм не поступаються. Хоч значних ран своїми невеличкими іклами вони завдати не можуть, проте небезпечніші, аніж самці, тому що не відступають від предмета свого гніву, топчуть його ногами і, кусаючи, виривають цілі шматки м'яса..."

(Он вони куди хилять!)

"...Маленькі поросята справді дуже привабливі, їхня жвавість і рухливість, притаманні молодості, являють собою різку протилежність лінькуватості і повільності старих свиней. Мати турбується про них дуже мало і часто навіть не готує гніздо перед пологами. Нерідко трапляється, що вона, привівши хуру поросят, кількох поїдає, перед тим задушивши їх..." (Брем, "Життя тварин", т. 2, с. 731—745).

— Ой негідники, негідники! — простогнала я і, проте, не могла не сміятися, аж сльози потекли.

У хлопчачій кімнаті щось упало, і з'явився заспаний Костя в трусах.

— Ну як? — спитав він.— Дійшло?

І враз, побачивши мене, зарепетував:

— Мати! Яка зачіска!! Потрясно! Миколо, мерщій сюди! Дивися, яка в нас мати!

З'явився Микола, теж у трусах.

— Від імені зневажених поросят...— бурмотів він. І враз остовпів.— Оце то так! — тільки й спромігся сказати.— Лапу!

Я дала їм по одній руці — Кості праву, Миколі ліву. І знову вони цілували кожен свою руку, а я дивилася на дві голови, солом'яно-жовту і чорну, як вугіль.

Дурники ви мої рідні. Ну куди ж я від вас піду...

4

Наступного дня я, як завжди, пішла на роботу. Ну, не зовсім як завжди: на плечах у мене була голова, а на голові зачіска. І цю голову із зачіскою я принесла на роботу. Моя секретарка Галя подивилась на мене з подивом — мені хотілося думати, що із захватом,— проте лише сказала:

— Ой, Маріє Володимирівно, тут вам дзвонили звідкілясь, чи то з Ради Міністрів, чи то із ради кібернетиків, я забула...

— І що сказали?

— Теж забула... Здається, просили подзвонити...

— По якому телефону?

— Я не спитала.

— Галю, скільки вам треба повторювати: не можете запам'ятати — записуйте.

— Я не встигла. Вони так швидко трубку поклали...

Галя почувалася ніяково. Великі блакитні очі дивилися винувато, волого.

— Пробачте мені, Маріє Володимирівно.

— Ну гаразд, але щоб це було останній раз.

— Останній, Маріє Володимирівно, чесне піонерське, найостанніший.

Вона вийшла.

Всі вмовляють мене розстатися з Галею, а я не можу. Знаю, що це не секретарка, а біда моя, морока, і, однак, тримаю. Певно, люблю її. Я ніколи не мала дочки. А як вона подобається мені! Подобаються її великі, блакитні, емалеві очі, тоненька талія, опуклі литки на твердих ніжках. І ще вона мене цікавить. Чим? Спробую пояснити.

Коли два вектори ортогональні, їхні проекції один на одного дорівнюють нулю. Я відчуваю Галю стосовно себе ортогональною. Ми існуємо в одному й тому самому просторі і навіть непогано ставимося одне до одного, але — ортогональні. Скільки разів я намагалася словами дійти до неї — не можу.

Мене чекало кілька телефонних розмов, і я взяла трубку. Так воно й є, розмовляють по паралельному телефону, і, певна річ, Галя із своїм Володею. Домовляються піти ввечері в кіно — винятковий фільм. Дослухаюся: який це винятковий фільм? Виявляється, "Фанфари кохання". Довго розмовляють, і телефон усе зайнятий, Нічого, встигну. Фанфари кохання... Я поклала трубку.

Чим вона, моя Галя, все ж таки живе — ось що я хотіла б знати. Невже те, що на поверхні,— це все? Аби лише минув робочий день, а там кіно, Володя, танці, ганчірки? А що? Теж життя... Вийде заміж за свого Володю, носитиме яскравий атласний згорток... І я колись носила згортки, тільки не атласні... Синів ростила в самісіньку війну. Виростила... Виховати не зуміла. Ні, все ж таки вони хороші, мої хлопчики.

Увійшов мій заступник, Вячеслав Миколайович Лебедєв. Коли була боротьба з надлишками, ми з ним об'єднали наші кабінети. Сварливий старий, балакучий і волосся фарбує.

— Маріє Володимирівно, ви сьогодні чарівні!

Він поцілував мені руку. Як правило, він цього не робить.

— Підстриглася, причесалася — та й усе.

— Ні, не кажіть. Усе-таки наша стара гвардія...

...Так, стара гвардія. Я уявила собі, як він крадькома пробирається в такий ось учорашній закуток за фанерною перегородкою і як там атлетичний Руслан накладає на нього фарбу... Брр!.. А втім, чому? А коли б він був жінкою?

— Як із кошторисом на лабораторію? — сухо запитала я.

— Не затверджують.

Ну, так я і знала. Коли хочеш нарватися на відмову, досить доручити справу Лебедєву. Побачивши таку людину, у будь-кого виникає бажання виштовхати його в потилицю.

— Що ж вони кажуть?

— Треба переглянути заявку на імпортне обладнання, на п'ятдесят відсотків замінити його вітчизняним.

— А ви казали їм, що вітчизняного обладнання цієї номенклатури у природі не існує?

— Кажуть, запроваджується у виробництво.

— Запроваджується! Коли ж це буде?

От і працюй з такими помічниками. Я запалила й заходилася проглядати кошторис. Він нервово відмахувався від диму.

— Навіщо ви палите? Грубо, нежіночно...

— Зате ви надто жіночні.

Сказала і враз пожалкувала. Він навіть зблід.

— Маріє Володимирівно, з вами інколи буває дуже важко працювати.

— Пробачте мені, Вячеславе Миколайовичу.

Ні, старий насупився. Знайшов слушний привід і вийшов.

...Пригадую, моя няня колись казала мені: "Ех, Маріє, язик у тебе попереду розуму шастає". Так і залишилось...

Страх як не люблю, коли на мене ображаються, просто хвора стаю. От і зараз відсутність Лебедєва скувала мені руки й ноги. Ну куди він пішов? Тиняється десь коридорами, блідий, засмучений, чи з кимось розмовляє і скаржиться. А йому: "Ну що ви хочете? Баба завжди залишається бабою".

Зайшла Галя, сором'язливо ховаючи очі:

— Маріє Володимирівно...

— Знову щось забули?

— Ні, Маріє Володимирівно, у мене до вас прохання. Можна мені в місто з'їздити, ненадовго?

— Володя?

— Ні, як ви можете навіть подумати? Зовсім не Володя.

— Ну, а що, коли не секрет?

— У ГУМі безрозмірні дають.

— Гаразд, їдьте, коли такий випадок.

...Скільки пам'ятаю себе, завжди в дефіциті були якісь панчохи. Колись — фільдекосові, фільдеперсові. Згодом — капрон. Тепер — безрозмірні. У війну — будь-які.

— Маріє Володимирівно, може, і вам узяти?

— Ні в якому разі.

— То я тоді поїду...

— Їдьте, тільки зразу.

Ет, не до речі! Допомоги від неї жодної, та саме сьогодні я хотіла мати когось на телефоні. Мені треба було подумати. Природна людська потреба — інколи подумати.

По суті, я давно вже не займаюся науковою роботою. Коли мені нав'язували інститут, я так і знала, що науці доведеться покласти край, так і сказала їм. "Та що ви, Маріє Володимирівно, ми забезпечимо вам всі умови, дамо міцного заступника". Ось він, мій міцний заступник, насупився тепер — хоча б ненадовго.

Коли лічити в абсолютному, астрономічному часі, то я, певно, не так уже страшенно й зайнята, могла б урвати для науки якусь годину. Не виходить. Наукове завдання вимагає до себе всієї уваги, а вона в мене розкрадена, розсмикана на клапті. Ось, приміром: нема фанери для перегородок. У інженера Скурихіна виявилося дві дружини. Із міліції просять зробити доповідь про сучасні проблеми кібернетики. У тижневий термін запропоновано знести гараж, а куди подіти машини?

Розірвана увага, розірваний час.