Дамський майстер - Сторінка 7

- І. Грекова -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Цей оцінив відстань досить вдало. Спочатку він наступив на зайців, розбив шеренгу, потім зорієнтувався, сів на підлогу, намацав двох і, тримаючи їх за вуха, поніс у чужий куток.

— Не сюди, не сюди! — кричали йому.

Багато хто вже реготав, почулися два-три свистки. Зіна спробувала втрутитись і якось зорганізувати, та її вже ніхто не слухав. Решта масок також включилися в гру... За кілька хвилин у залі діялось щось несусвітне. Усі четверо в масках, забуваючи стріляти, сліпо й тупо швендяли по вільному простору, перечіплюючись, зіштовхуючись, обмацуючи одне одного, безладно хапаючи й перетягаючи з місця на місце злощасних зайців. Довкола реготали. Ніхто нічого не розумів, але сміялися чимдалі голосніше; я не розуміла: з чого тут можна сміятися, адже це страшно! — і раптом відчула, що більше не можу, що регочу разом з усіма...

— Ну, це чортзна-що таке,— сказав поряд зі мною чорнявий кремезний хлопець, узяв два пальці в рота і залився молодецьким свистом — справжній Соловей Розбійник. Два-три заливчастих свистки в різних кінцях залу відповіли йому.

— Товариші, вас просять дотримуватися дисципліни! — надривалася в мікрофон культурниця.

...Мене хтось ухопив за ногу. Я глянула вниз і побачила страшну, перекошену морду ідіотки. Полюючи на зайців, дівчина геть втратила напрям і нишпорила по ногах глядачів.

— Негайно зніміть маску,— різко сказала я.

Вона випросталась і відвела маску вбік. На мене дивилося миле, рум'яне, зіпріле личко.

— Дівчино,— сказала я їй,— не треба вам цього, не треба.

Вона заплакала.

Господи, цього ще бракувало...

Я підійшла до Зіни:

— Зараз же припиніть це потворне видовище.

— Що сталося? — спитала Зіна, але тут-таки впізнала мене, взяла свисток і довго, пронизливо засвистіла: — Увага, товариші! Гра "Полювання на зайців" закінчена. Перший приз — комплект листівок міста Москви — одержує... Як вас звати, товаришу?

Але "товариш", високий хлопець з волоссям, що розпадалося, уже зірвав із себе маску і гарним футбольним ударом пошпурив її в кінець залу. Інші двоє також скинули маски, підкинули їх, і ось вони запурхали, затанцювали над головами. "Ех, ех!" — кричали, кидали, сміялися в натовпі. Масці п'яниці надірвали носа, і він понуро теліпався, наче нарікав.

Зіна підійшла до мене, заламуючи руки:

— Що ж мені робити? Зривається масовий вечір...

— А хіба у вас іще не все?

— Ні. За планом ми маємо ще розбивати глечик...

— Пустіть мене до мікрофона,— сказала я.

— Прошу...

Що я скажу їм? Не знаю. Але щось обов'язково треба сказати. Коли я підійшла до мікрофона, зал притих. Я сама не впізнала свого голосу. А слова!

— Дорогі мої хлопці і дівчата,— сказала я.— Любі мої діти. Мої хороші хлопці і дівчата. Ви пробачте мені, що я так звертаюся до вас. У мене двоє синів такого ж віку. Старшому двадцять два, меншому двадцять...

...Що я верзу? Але зупинитися вже не можна. Безліч очей дивляться на мене, і стало зовсім тихо.

— Дорогі мої,— кажу я,— зараз ви сміялися. Ви сміялися несамохіть, не могли не сміятися, це я знаю по собі, я теж сміялася разом з вами. Але хіба це справжні веселощі? Бувають, наприклад, веселощі від горілки. Такі веселощі мій син називає "хімічними". Те, що було щойно у вас, це також хімічні веселощі...

— Правильно, правильно! — залунали окремі голоси. Хтось свиснув, інші зацитькали.

— Я не вмію до ладу пояснити вам, у чім тут річ, але відчуваю, що ці веселощі погані. Як би це висловити? Ну ось інколи хлопчиська кидають камінці в собаку і також сміються при цьому... Хіба їм весело?

Тепер заплакала Зіна.

Я зібрала всю свою мужність і сказала:

— Тільки ви не думайте звинувачувати Зіну. Вона не винна, винна лише я. Пробачте мені. Ми ще подумаємо. Ми ще з вами придумаємо справжні, розумні веселощі. А поки ми не придумали їх — давайте танцювати. Будь ласка, вальс!

І одразу ж, наче за якимись чарами, радіола заграла вальс. Я стояла вся мокра. Нічого не скажеш, виступила...

До мене підскочив той самий, цибатий:

— Маріє Володимирівно! Дозвольте...

Я кивнула й подала йому руку. Однаково нічого втрачати після такої ганьби. Він повів мене, сильно повертаючи, і ось сукні, піджаки, сорочки, обличчя злилися, обертаючись, в одне туманне коло, в якому зрідка яскравим відблиском спалахував, повертаючись, округлий золотий зад... — Ви Саша Лук'янов? — запитала я в свого партнера.

— Це точно,— відповів він.

Більше ми не розмовляли. Вальс закінчився. Мене оточили хлопці.

— Маріє Володимирівно, наступний танок зі мною...

— Ні, зі мною, я перший підійшов...

— Е, ні, це забагато для мене,— сказала я і вийшла у фойє.

Мені було недобре. Серце, мабуть. От живе людина і не знає, що є в неї така торбинка всередині, приходить день, і вона дізнається, що в неї є така торбинка. Нічого не вдієш...

— Маріє Володимирівно, що з вами? Ви так зблідли...

А, це Галя, і Віталій з нею.

— Галочко, якщо можна, води мені.

Галя принесла склянку води. Вона і сама зблідла. Невже я щось означаю для неї? От би не подумала. Я випила воду й мовила:

— Нічого. Просто голова запаморочилась. Багато років не танцювала. Зараз минеться.

10

По суті, я дурна. Мені самій це цілком зрозуміло, але інші чомусь не вірять, навіть найближчі друзі. Чомусь вважають, що я кривляюся.

Ось, приміром, цей вечір. Дурнішого за мою поведінку важко й вигадати. Мабуть, кожній людині відоме почуття сорому, коли вона, залишившися сама, стогне і трусить головою, згадуючи свій сором. Так і я стогнала і трусила головою, згадуючи про свій виступ на вечорі. Можливо, ще доведеться відповідати в якійсь інстанції за "зрив заходу". Втім, це мене найменше лякало.

Коли наступного тижня я прийшла до Віталія, він зустрів мене сухо й мовчазно.

— Ну, як вам сподобався наш вечір? — запитала я, аби розбити мовчанку.

— Вечір, звичайно, нічого, нормальний. Я взагалі проти таких вечорів. Ходжу на них лише через те, що хочу вивчити різні прошарки. Але в даних прошарках я нічого цікавого для себе не знайшов. Хоч я і не закінчив десятирічку, а багато хто з них мають дипломи, але нічого передового порівняно з собою я в них не бачу...

Коли чогось соромишся, то так і тягне колупнути це місце. Я запитала:

— А що ви думаєте про мій виступ?

— Ви на мене, звичайно, не ображайтеся, Маріє Володимирівно, але ваш виступ був занадто простий, без формулювань, і мене він не задовольнив. Від вас, як керівника закладу, можна було чекати глибшого аналізу.

— Невже вам сподобалися ці зайці?

— Зайці! — Він зневажливо махнув рукою.— Хто каже про зайців? Безглузда гра, яка нічого не дає ні розуму, ні серцю.

— Ну, то що ж, на вашу думку, я мусила сказати?

— Я не можу вам вказувати, я не маю для цього достатньої освіти. Але я хотів би визначеніших формулювань. І потім танцювати вальс із хлопцем, який, пробачте за слово, не посоромився прийти на вечір з таким волоссям,— це, на мою думку, не відповідає вашій статечності...

Так... Осудив.

Усе це, звичайно, потроху вляглося. Я навіть попросила пробачення у Зіни і запропонувала їй допомогу в організації іншого молодіжного вечора. Ми навіть провели його, цей вечір... Дуже допомогла сама молодь, особливо Саша Лук'янов. Виявилося, що це чудовий хлопець, хлопець із замочком! Як рослини видихають кисень, так він видихав смішне. Досить було побачити, як він широкою долонею, наче лопатою, відгрібав назад пряме волосся і потім сварився на нього пальцем — лежи, мовляв, сумирно,— аби зрозуміти, що це першокласний талант.

Є різні сорти гумору. Той сорт, що у Саші Лук'янова,— найзагадковіший. Ну що, власне, він сказав? Повтори — зовсім не смішно. А всі надриваються, плачуть від сміху. Ногу зігне — помреш.

Ми з Сашею Лук'яновим, електризуючи одне одного, витрачали на підготовку до вечора цілі вечори. Ми весь час були в пошуку. Щоб умістити всі наші вигадки, вечір мав тривати добу. Доводилося самообмежуватися. Вечір ми назвали "тематичний-кібернетичний", для оформлення залучили механіків, інженерів... Усе на напівпровідниках. Гостей зустрічав спеціально виготовлений робот-господар, який блимав очима, вклонявся й вигукував слова вітання... Розігрувалася кібернетична лотерея... Передавалися вітальні телеграми подвійним кодом, який треба було розшифровувати... Правда, не обійшлося без неполадок: робот-господар швидко зіпсувався, одне око в нього погасло, і він безперервно почав говорити "астуйте, астуйте, астуйте..." Але Саша Лук'янов стукнув його молотком по голові, і він замовк...

Загалом вечір пройшов і навіть мав успіх, але успіх посередній, непропорційний затраченим зусиллям. Я сама відчувала, що це не зовсім те... Наступного дня я викликала секретаря комсомольської організації Сергія Шевцова. Хлопець неповороткий, але солідний, а головне — не бреше.

— Ну, як молодь,— задоволена вечором?

— Нічого,— відповів він без ентузіазму.

— Ну, а що кажуть?

— Різні думки є. Одні задоволені, інші кажуть — раніше краще було.

— Як, оті зайці?

— Ні, які там зайці.— Він махнув рукою так само, як Віталій.— Зайцями в нас ніхто не захоплюється. Сміються так, знічев'я. Ні, вони кажуть, що раніше більше часу на танці залишалося...

— Гаразд, Сергію, ми врахуємо це.

Так, думала я, залишившися сама, нема нічого більш таємничого від сміху. Немає нічого більш невловного. У чому тут секрет? Для одного смішно, для іншого — безглуздо. Для одного смішно, для іншого — страшно. Для одного смішно, для іншого — нудно... Може, треба було випустити на естраду Сашу Лук'янова і примусити його зігнути ногу...

Так, не зовсім безславно, проте і без тріумфу, закінчилася моя робота в ролі позаштатного витівника.

11

І ще один наслідок мав перший, невдалий вечір. Галя і Віталій почали зустрічатися. Мені неважко було виявити це. Часто, знімаючи телефонну трубку, я чула по паралельному проводу різкий, високий голос Віталія і голубине воркування Галі. А що? Для неї це непогано. Віталій хлопець серйозний. І Галя здавалася щасливою. Кожні три-чотири дні вона з'являлася з новою зачіскою, на заздрість усім інститутським дівчатам. То це була дивовижна вежа, яка надавала її обличчю пихатості і прозорості. То під дев'ятнадцяте століття — гладко, до глянцю затягнуте назад волосся і пишний, багатий вузол на шиї. А іноді — дівочі пасма, ніжно розкидані по плечах, і косий чубчик над голубими очима...