Дамський майстер - Сторінка 9

- І. Грекова -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

А ще я дозволив собі загострити питання про культуру обслуговування. Краще гірше обслужитись у культурного майстра з гарною зовнішністю, аніж мати те саме погане обслуговування плюс хамство. Це настроїло проти мене тих майстрів, які ще не оволоділи культурою обслуговування...

— Послухайте, Віталію,— сказала я,— а що, коли я йому подзвоню?

— Кому?

— Та Матюніну, хай йому грець.

— Я був би вам дуже вдячний.

— Ну, то давайте телефон.

Я набрала номер. Мені відповів густий, сластолюбний бас:

— Матюнін слухає.

— Товариш Матюнін? З вами говорить директор Інституту інформаційних машин, професор Ковальова.

— Дуже приємно,— сказав бас.

— Товариш Матюнін, тут в одній з ваших перукарень працює молодий майстер Віталій Плавников.

Матюнін мовчав.

— Ви мене чуєте?

— Чую,— дещо сухо відповів він.

— Так ось, я уже другий рік у нього зачісуюсь і повинна сказати, що це видатний майстер, справжній художник...

— У нас усі майстри гарні,— сказав Матюнін металевим голосом.

— Але цей майстер... Адже ви знаєте, що в нього відбою нема від клієнток...

— Не бачу в цьому нічого особливого. У нашій системі всі майстри кваліфіковані, складають техмінімум, уміють виконувати модельні зачіски і всі види операцій. А на цього Плавникова весь час надходять скарги: грубість з клієнтами, невиконання плану...

— Але ж не можна суворо вимагати виконання плану, коли йдеться про художню роботу.

— По-вашому не можна, а в нас уся робота художня. Що ж, усім нам не виконувати план?

— Однак я дуже прошу вас врахувати мій відгук про його роботу. Мабуть, ви чуєте це не від мене одної.

— Даруйте, я більше чую скарги. Окрім того, звідки мені знати, хто це розмовляє зі мною?

Я кинула трубку.

— Я так і знав,— сказав Віталій.— Він ще й тому йде проти мене, що я не вношу йому грошей. Прикидаюся, що мені це невідомо.

— Що невідомо?

— Існує таке негласне правило,— звичайно, про нього ніде не сказано,— що кожен майстер, який бажає спокійної роботи, має вносити йому гроші, не дуже великі, але достатні, три-чотири карбованці на місяць.

— Господи, та що ви кажете, Віталію? Та чи може таке бути?

— А чого ж? У нашій занедбаній ділянці такі явища серед адміністрації трапляються. Платня невелика, чайових немає, от вони й намагаються покращити своє становище. Чого б, скажімо, він з вищою освітою сидів на такій посаді?

— А в нього, мерзотника, вища освіта? Яка ж?

— Юрист. Мені, до речі, подобається така освіта, коли її, звичайно, використовувати за прямим призначенням. Я б охоче вступив на юридичний.

— Ну, гаразд, про це ще мова попереду. Зараз добре було б викрити його.

— Матюніна? Занадто хитрий. А де свідки? До того ж, поки я перебуваю у цій системі, такий прямий виступ може завдати шкоди моїй роботі, зробити її зовсім неможливою.

Раптом він несподівано сказав:

— А я, Маріє Володимирівно, хочу йти.

— З цієї точки?

— З дамських майстрів.

— Та що ви, схаменіться: у вас готова спеціальність у руках, а найголовніше — ви любите цю роботу і у вас талант.

— Такий талант дуже не підходить для нашого часу. І ще скажу вам, Маріє Володимирівно, я на свій заробіток за кількістю не ображаюся, але мені не подобається його якість. Мені доводиться залежати від доброго бажання клієнтів, яких я навіть не завжди поважаю.

— Зрозуміло. Але тільки ви не поспішайте. Хочете, я поговорю про вас на кіностудії? Може, вони візьмуть вас?

— Я вже довідувався. На кіностудії вимагається спеціальна освіта, художній технікум, там береться до уваги не якість роботи, а лише папірець.

— А ми побачимо, може, й вийде. Тільки не поспішайте, гаразд? Ну, до побачення, Віталію, не розстроюйтеся.

Віталій підвівся.

— Я вже настроївся. Я вас обслужу.

А з кіностудією все виявилося не так просто, як я гадала через свою наївність. По-перше, не було вакансії. Окрім того, справді потрібен був папірець. Але мені обіцяли подумати. Дуже вже я просила за Віталія. Згнітивши серце, я навіть видала його за свого двоюрідного небожа (не знаю, чи є таке родичання?).

— Тільки через те, що ви просите, та й то хто-зна,— сказав мені адміністратор.

14

Вдома відбувався черговий спектакль з хлопцями. Я ніколи не можу переконати їх, що гніваюся я цілком серйозно. З усього вони роблять балаган.

— Паяци,— сказала я.

— Хіба ти людина? Ні, ти паяц! — заверещав Микола огидним голосом.

— Чого ти репетуєш, дурню?

— Опера "Паяци", музика Леонкавалло.

Ох, як мені інколи хочеться затопити йому у вухо — чомусь саме йому, а не Кості.

— Юність,— озвався Костя,— ти розумієш, мати, юність вимагає особливої уваги, чуйності, так би мовити...

Задзвонив телефон. Підійшов Микола.

— Володарко, тебе. Хто б він не був, молюся богові за його душу!

Я взяла трубку:

— Слухаю.

Я не одразу впізнала голос Віталія. Він увесь дзвенів зсередини.

— Маріє Володимирівно! — закричав він.— Маріє Володимирівно, можете мене привітати! Я більше не дамський майстер! Я покінчив з цією спеціальністю!!

— Що ви? Так скоро? Адже я просила вас не поспішати... Мені обіцяли дещо...

— Нічого не треба, Маріє Володимирівно. Я хочу бути зобов'язаним тільки собі.

— Ви що, пішли з роботи? Куди ж?

— На завод, учнем слюсаря. Я дуже задоволений, дуже!

— Як же так? Чого так раптово?

— Я раптово не чиню. План продуманий в усіх подробицях. Працюватиму в колективі, складу за десятирічку, потім за інститут. Але вас, Маріє Володимирівно, як виняток, я завжди обслуговуватиму. Я згоден їздити до вас додому, навіть коли буде важко з часом.

— Дякую, Віталію. Велике спасибі. Бажаю вам успіхів, розумієте? Якщо потрібна буде якась допомога...

— Я розумію. Я вам подзвоню.

— Дзвоніть. На все добре, вам. Спасибі, спасибі...

Я поклала трубку і стояла, розглядаючи свої долоні.

Ех, щось я тут не додивилася...

— Що сталося? Гарне чи погане? — запитав Костя.

— Сама не знаю. Мабуть, гарне.

Ну що ж?.. Щасливої дороги тобі, Віталію!

1962