Де ти був, Адаме? - Сторінка 2

Файнгальс думав, що він уже чотири роки як пішов із дому, вже чотири роки, а тоді в повістці було сказано, що його призивають на кількатижневу перепідготовку. Аж тут почалась війна.

— Ідіть пити,— сказав унтер-офіцер Файнгальсові. Файнгальс побіг туди, куди подалися всі, і зразу знайшов

воду: замість колонки просто іржава труба зі старим садовим краном серед миршавих соснових стовбурів, і струмін-чик із неї був завтовшки з мізинець, але ще гірше було те, що там стояло, товпилось душ із десять і всі пхалися до крана з казанками, відштовхуючи один одного.

Від вигляду текучої води Файнгальс мало не зомлів. Він вихопив з ранця казанок, протиснувся поміж солдатами і раптом відчув у собі безмежну силу. Увіпхав свого казанка між інші, посеред отого рухливого зборища бляшаних отворів, і вже не бачив, котрий там його; простежив поглядом по своїй руці, побачив, що на його казанку емаль темніша, різким поштовхом посунув руку вперед і відчув, аж затремтівши: казанок важчає. Він уже сам не знав, що прекрасніше: пити чи відчувати, як казанок наливається вагою. Раптом він потяг казанок до себе, бо руки затремтіли всіма жилками від кволості, втратили силу. Позад нього вже гукали: "Шикуй ся!" —а він сів, узяв казанок між коліна, бо не мав сили підняти його, зігнувся над ним, як собака над своєю мисочкою, тремтячими пальцями нахилив казанок до себе, так що поверхня води торкнулася губів, а коли верхня губа занурилася й він почав сьорбати воду, що барвисто затанцювала перед його очима, замигтіла: "Вода, одав, даво..."— з божевільною виразністю зринув перед ним уявний напис: "Вода". Руки знов наповнились силою, він підняв казанок і напився.

Хтось ривком підвів його, штовхнув уперед, і він побачив, що там стоїть рота, попереду обер-лейтенант гукає: "Вперед, вперед!" —і він узяв гвинтівку на плече й став спереду, куди показав йому помахом руки унтер-офіцер.

І вони рушили кудись у темряву; він рухався ніби несамохіть, він, власне, хотів би впасти, але йшов несамохіть уперед, власна вага змушувала його згинати коліна, а коли коліна згиналися, зболілі ноги посувались уперед, тягли за собою багатопудові тягарі болю, непомірно великі, більші від ніг, його ноги були замалі для цього болю, а коли він посунув уперед ноги, тоді знову почало рухатись усе тіло — сідниця, плечі, руки, голова, і знов тіло примушувало згинатися коліна, а коли коліна згиналися, зболілі ноги посувались уперед...

Через три години він зморено лежав десь на пожухлій степовій траві й дивився вслід комусь, що повз далі в сірому мороку; той хтось приніс йому два масні папірці, скибку хліба, трубочку льодяників, шість сигарет і сказав:

— Ти знаєш пароль?

— Ні.

— "Перемога". Пароль —"Перемога".

І він тихо повторив: "Пароль—"Перемога", і те слово мало на язиці смак теплуватої води.

Потім він розгорнув трубочку льодяників, поклав одного в рот, а коли відчув у роті слабенький кислувато-синтетичний смак, це погнало з залоз слину, він проковтнув перший приплив тієї підсолодженої гіркоти, і раптом почув виття снарядів, що вже кілька годин вистрілювали десь попереду, вібруючи, шарудячи, гуркочучи, мов погано забиті ящики, перелітали через них, а тоді позаду вибухало. Другий снаряд упав перед ними, не дуже далеко. Схожі на гриби с}юнтани піску розповзалися по ясно-темному східному небосхилу, і йому спало на думку, що тепер позад них темно, а попереду — трохи світліше. Третього залпу він не почув — поміж ними неначе хтось трощив ковальськими молотами фанеру, так тріщало й близько, небезпечно летіли скалки. Землю й пороховий дим несло над самісінькою землею, і коли він упав, притиснувся до землі, уткнувши голову в землю, яку сам викидав з окопа, то почув, як по лінії перебіг наказ: "В атаку, готуйсь!" Слова прошелестіли з правого флангу на лівий, ніби просичав, догоряючи, запальний шнур, тихо й загрозливо, і коли він почав поправляти, пристібати на собі ранець, поряд гримнуло, і хтось наче відбив йому руку й шарпонув за плече. Всю ліву руку залило теплою вологою, він підняв обличчя з землі й гукнув: "Мене поранило!" — але сам не чув, що гукав, тільки почув чийсь тихий голос: "Кізяк". Дуже далекий, немов відгороджений від нього товстими скляними стінами, дуже близький і все ж далекий.

"Кізяк,— сказав голос, тихий, чемний, далекий, приглушений голос: — Кізяк, капітане Бауер, слухає". Потім — тиша, і голос промовив: "Я вас чую, пане підполковнику". Пауза, мертва тиша, тільки десь далеко щось булькотіло, сичало, пшакало, ніби бігло через край. Потім він похопився, що заплющив очі, й розплющив їх; побачив капітанову голову, і голос тепер був чутніший, голова видніла в темному вікні, обрамленому брудними лутками, і капітанове обличчя було втомлене, неголене, насуплене, він приплющив очі й сказав тричі підряд з невеличкими паузами: "Так точно, пане підполковнику... Так точно, пане підполковнику... Так точно, пане підполковнику..."

Потім капітан надів каску, і його широке, добродушне, смагляве обличчя мало дуже кумедний вигляд, коли він казав комусь коло себе:

— Чорт, прорвались у третьому й четвертому квадратах, треба їхати туди.

Ще один голос гукнув у глибину будинку:

— Зв'язківця-мотоцикліста до пана капітана!

Вигуки луною покотились по будинку, все тихшаючи: "Зв'язківця-мотоцикліста до пана капітана!", "Зв'язківця-мо тоцикліста до пана капітана!"

Потім затріскотів мотоцикл, Файнгальс чув, як та суха тріскотнява дедалі ближчає, ось мотоцикл вихопився з-за рогу, сповільнюючи швидкість, а врешті зупинився перед ним, запилюжений, тихо фуркочучи мотором, і мотоцикліст із утомленим байдужим обличчям, ледь підскакуючи на сідлі, гукнув у вікно:

— Зв'язківець прибув, пане капітане!

І капітан, широко, повільно ступаючи, з сигарою в зубах вийшов із дверей, схожий у касці на похмурий товстий гриб, неохоче заліз у коляску, кинув: "Гайда!" —і мотоцикл, підстрибнувши, швидко, здіймаючи хмари пилюки, потарахко-тів геть, у клекіт бою попереду.

Файнгальс навряд чи зазнавав коли такого щастя. Він майже не відчував болю; було тільки якесь ледь неприємне відчуття в лівій руці, що лежала, товсто вмотана в бинти, поруч нього, здерев'яніла, закривавлена, мокра й чужа, а все інше — ціле й здорове; він міг підняти одну ногу й другу, поворушити пальцями в чоботях, підняти голову, міг, лежачи, курити, дивитись на сонце, що зависло на сході десь на долоню вище сірої хмари куряви. Весь гамір ніби подаленів, заглух, неначе голову йому вкутали у вату, і він згадав, що вже майже двадцять чотири години нічого не їв, крім отого кислувато-синтетичного льодяника, й не пив нічого, крім кількох ковтків іржавої, теплої води з присмаком піску.

Відчувши, що його піднімають і несуть, він заплющив очі, але бачив усе; все було вже знайоме йому, колись таке вже сталося з ним. Крізь смердючий вихлоп автомобіля, що фурчав мотором, його внесли в гарячий, пропахлий бензином кузов, ноші завищали на полозках, а потім ревнув мотор, і гамір надворі почав ще дужче даленіти, майже непомітно, так само як він напередодні ввечері ближчав. Тільки поодинокі снаряди вибухали в передмісті — спокійно, через рівні проміжки, і, помічаючи, що засинає, Файнгальс подумав: "Добре, що цього разу все скінчилося так швидко..." Тільки хотілося пити, боліли ступні й було трохи страшно.

Коли машина різко спинилась, він прокинувся з дрімоти. Хтось шарпнув двері, знов завищали на полозках ноші, і його внесли до прохолодного білого коридора. Там була тиша, і ноші стояли рядочком, ніби шезлонги на вузькій палубі; він побачив перед собою голову з густим чорним чубом, що лежала спокійно, а далі — другу, лису, що весь час сіпалась, а попереду, на перших ношах, біліла геть забинтована, потворно видовжена, і з того сувою марлі вихоплювався голос — різкий, дзвінкий, чистий, безпорадний і зухвалий водночас, знайомий полковників голос і злітав до стелі криком:

— Шампанського!

— Сечі своєї напийся,— спокійно порадила лиса голова. Позаду хтось тихо, обережно захихотів.

— Шампанського! — несамовито кричав голос.— Холодного шампанського!

— Заткни пельку!—спокійно мовив лисий.— Заткни нарешті пельку.

— Шампанського! — жалібно заскиглив полковник.— Хочу шампанського...— Біла голова впала назад на ноші, з-під тугих завоїв бинта виднів кінчик гострого носа, а голос залунав ще різкіше: — І жінку!., жіночку!..

— Сам обходься,— озвався лисий.

Потім нарешті забинтовану голову винесли, і стало тихо.

В тій тиші чутно було нечасті вибухи снарядів десь на околицях міста, глухі далекі вибухи, що долинали неначе з самого краю війни. А коли знову внесли полковника, що вже мовчав, повернувши набік забинтовану голову, і натомість винесли лисого, надворі почувся звук автомобільного мотора. Тихе завивання швидко, майже грізно наближалось, ніби хотіло протаранити білий прохолодний дім. Та завивання раптом стихло, і надворі хтось щось крикнув, а коли всі обернулися, сполохані з мирної дрімотної втоми, то побачили генерала, що повільно йшов понад рядом нош і мовчки клав на коліна кожному пораненому пачку сигарет. Його кроки ближчали в усе гнітючішій тиші, і ось перед Файнгальсом з'явилось обличчя генерала: жовте, велике, сумне, зі сніжно-білими бровами и темнуватим осадом пилюки круг тонкогубого рота. На тому обличчі можна було прочитати, що й цей бій він програв...

II

Він почув голос, що промовив: "Брессен! Брессен, гляньте на мене",— і здогадався, що це голос Клевіца, дивізійного лікаря — його, напевне, прислали спитати, коли він повернеться. Але він не хотів вертатись, не хотів чути й бачити більш нікого зі свого полку — тож і не глянув на Клевіца Він застигло втупив очі в картину, що висіла перед ним праворуч, майже в самому темному кутку: сірі овечки на зеленій траві, а посеред них грає на флейті вівчар у синьому плащі.

Про що він думав, ніхто б не здогадався, а думав він про дуже неприємні речі, проте думав охоче. Він не знав, чи справді чує голос Клевіца; звісно, він чув його, але не хотів цього визнати й дивився на вівчаря, що грав на флейті — замість того, щоб повернути голову й сказати: "Клевіц? О, я радий, що ви прийшли".

Потім зашелестів папір, і він збагнув: гортають його історію хвороби.