Декамерон - Сторінка 62

Зліз він із дерева, хоч і лячно було, і пішов туди, аж поки до вогню не дійшов. Навколо вогнища сиділи пастухи-нічліжани, сніданок веселенько споживали. Жалко їм стало чоловіка, прийняли вони його до свого гурту. Попоїв він, обігрівся трохи та й розповів їм про свою лиху пригоду, а потім спитав, чи нема тут де поблизу села якого або замку, куди б йому прихилитися. Пастухи сказали, що за три милі звідти є замок синьйора Ліелла ді Кампо ді Фйоре і що його пані саме там перебуває. П'єтро вельми тому зрадів і попрохав, щоб вони провели його до замку; двоє пастухів охоче на те пристали.

Як прийшов він туди й побачив деяких знайомих, зараз почав думати, як би йому кохану в лісі розшукати, аж тут покликала його до себе сама пані. Як же зрадів він і здивувався, коли, пішовши до пані, побачив при ній і свою Аньйолеллу! Хотів був кинутись до неї, обійняти, та господині посоромився; а що вже дівчина, та ще й за нього дужче раділа. Привітавши приязно молодого гостя, пані почала, однак, доказувати йому, що негаразд він учинив, рідні своїй насупір пішовши. Та коли побачила, що він на те твердо зважився і дівчина того ж самого бажає, то подумала собі: "А чого мені клопотатись? Вони любляться собі обоє, і він і вона — приятелі мого мужа, наміри в них чесні, мабуть, сам Бог їм сприяє, коли врятував його од зашморгу, її од списа, а обох од хижого звіра. То нехай уже так і буде!" А до них промовила:

— Ну, як ви вже так хочете одружитись, то нехай, про мене. Справимо тут весілля коштом мого пана, а там уже, дасть Бог, помирю якось вас обох із ріднею вашою.

Без краю врадувані молодята тут же й заручилися; шляхетна пані справила їм почесне весілля, на яке тільки можна було в горах спромогтися, і новоженці уперше скуштували тут солодкої новини любовної. Через кілька днів разом із панією виїхали вони верхи з надійним супроводом до Рима. Хоч П'єтрові родичі були обурені його вчинком, та пані зуміла їх хутко до згоди привести, і П'єтро жив щасливо і мирно з своєю Аньйолеллою аж до сивого волосу.

ОПОВІДКА ЧЕТВЕРТА

Мессер Ліціо да Вальбона застає Річчарда Манарді з своєю дочкою; Річчардо одружується з нею і мириться з батьком

Як Еліза вмовкла й вислухала схвальну товаришок своїх мову, королева веліла Філостратові своє щось розповісти; той, осміхнувшись, почав такими словами:

— Либонь чи не всі за те не раз та й не два мене корили, що вчора я про смутнії речі розповідати загадував і тим до плачу вас доводив; щоб же за ту досаду хоч трохи нагородити, надумав я вас чимось веселеньким потішити і розказати невеличку історійку, де закохані не якого зазнали горя — по хвилі зітхань, і страху, й сорому настали для них щасливі дні.

— Не з-так давно, шановнії пані, жив у Романії багатий і статечний шляхтич на ймення мессер Ліціо да Вальбона; уже як пішло йому на старість, сплодив він з дружиною своєю Джакоміною дочку. Росла та дочка та й виросла, такою хорошою да вродливою стала, що по всій окрузі рівної собі не мала. Батько й мати хтозна-як свою одиначку любили й кохали, голубили й доглядали, сподіваючись через неї з якимось вельможним родом поріднитись. У домі мессера Ліціо бував частенько в гостях один юнак із родини Манарді да Бреттіноро, на ймення Річчардо, панич із себе гарний і показний; мессер Ліціо та його дружина зовсім його не стереглися, бо він був їм ніби за рідну дитину. Накинувши раз і вдруге оком на дочку їхню відданицю, красиву, люб'язну і скромну, він закохався в неї напропале, але пильно почуття свої приховував. Та хто-хто, а дівчина те помітила й прийняла не без приємності, рівним бажанням до нього запалившися, чому Річчардо радів несказанно. Не раз уже поривався він їй освідчитись, та все якось не зважувався; нарешті набравшися сміливості, сказав їй одного дня:

— Благаю тебе, Катерино, не дай мені вмерти з любові.

А та йому зразу:

— Я молю Бога, щоб самій з любові до тебе не згинути.

Така відповідь додала юнакові одваги.

— Усе зроблю, — сказав він, радіючи, — все для тебе зроблю, кохана, добери тільки способу, як би нам обом порятуватися.

— Річчардо, — промовила тоді Катерина, — ти ж знаєш, під яким пильним наглядом мене тримають; я просто не знаю, як би нам з тобою зійтися. Може, ти щось таке вигадаєш, скажи мені, я на все згодна, аби тільки слави не наробити.

— Катеринко моя солоденька, — сказав по довшій надумі Річчардо, — одна тільки є на те рада: якби ти попросилась ночувати на балконі, що над садом, або так туди вночі прийшла, тоді б уже я туди якось дістався, — хоч воно й височенько.

— Ну, — одповіла дівчина, — як зумієш туди вилізти, то я думаю, що якось того доб'юся, що там спатиму.

Річчардо охоче погодився. По сій розмові молодята розійшлися, тільки один разочок крадькома поцілувавшися. Другого дня (а надворі май уже був наскінчу) дівчина пожалілася матері, що задля духоти не могла вночі спати.

— Де там тая духота, доню? — здивувалась мати. — Немає тії духоти й заводу.

— Ба ні, мамо, — одказала Катерина, — по-вашому, то, може, й немає, бо вам так здається; та не забувайте ж, що молоді дівчата гарячіші за літніх жінок.

— Авжеж, що так, доню, — сказала мати, — та не в моїй то волі насилати спеку чи прохолоду тобі до любості. Яка пора, така й погода; треба терпіти. Може, сю ніч буде не так жарко, і тобі спатиметься краще.

— Та якби ж то! — зітхнула Катерина. — Тільки ж не буває такого, щоб проти літа ночі холоднішали.

— То чого ж ти хочеш? — спитала мати.

— А от чого, — одказала дочка. — Якби татко і ви, мамо, дозволили, я послалась би на балконі, що над садом, коло таткової кімнати. Там холодочок, соловей співає; мені там лучче спатиметься, ніж у вашій опочивальні.

— Не журися, доню, — мовила мати, — я скажу батькові, як він завволить, так і буде.

Мессер Ліціо був на старощах упертий, нівроку; як почув він про те од жінки, то сказав:

— Що то за соловей, що їй під його співи спати заманулось? Буде вона в мене і цвіркунів слухати!

Як дізналась про те Катерина, то справді цілу ніч не могла заснути — не од духоти, а з досади, та й матері спати не давала, все жалілася, що їй жарко. Уранці пішла знову мати до батька і сказала йому:

— Мій пане, не любите ви своєї дитини; що вам до того, як дочка спатиме собі на балконі? Ніч-ніцьку через ту духоту вона в ліжку вертілася. Велике диво, що їй солов'я слухати хочеться! Звичайно, дівчина, а дівчата люблять усе, що на них схоже.

— Ну, нехай уже, — промовив тоді мессер Ліціо, — постав там ліжко, яке поміститься, обхили якимись заслонами, і нехай собі спить та слухає солов'я на здоров'ячко.

Почувши про те, Катерина зразу ж веліла постелити на балконі і, збираючись там ночувати, подала умовлений знак Річчардові, щоб той уже знав, що йому робити. Мессер Ліціо, як тільки побачив, що дочка пішла спати, замкнув двері, що вели з його кімнати на балкон, та й собі уклався на спочинок. Діждавшися, поки все в домі затихне, Річчардо виліз по драбині на мур, а потім, тримаючись за карниз і ризикуючи скрутити собі в'язи, добрався обережно до балкона, де Катерина прийняла його тихо та з великою радістю. Націлувавшись до смаку, вони лягли і любо втішалися навзаєм трохи не цілу нічку — немало там довелося соловейкові пощебетати. Насолода була велика, ніч мала; незчулися вони, як і світати почало. Розпалившись од іграшок любовних та розморившись од поліття, заснули молодята як були голісінькі; Катерина правою рукою обняла Річчарда за шию, а лівою схопила за грішне тіло, те саме, що ви, любі мої дами, соромитесь при нас називати.

От сплять вони отак без прокиду, аж і день настав; мессер Ліціо встав і, згадавши, що дочка спить на балконі, тихенько одчинив двері. "Побачимо, — каже, — як соловейко приспав сьогодні нашу Катерину". Вийшов він на балкон, одхилив заслону та й побачив, як дочка його, голісінька, з Річчардом обійнявшись, лежить. Добре впізнавши хлопця, він пішов до жінчиної кімнати і сказав:

— Уставай мерщій, жінко, подивись, як дочка твоя солов'я собі вподобала: упіймала і в руці держить.

— Та невже? — здивувалася жінка.

— Ходи швидче, — сказав мессер Ліціо, — то сама побачиш.

Мадонна Джакоміна убралася хутенько і тихо пішла за мужем; одхиливши заслону, побачила й мати на власні очі, як донька її тримала в руці солов'я, що то його співи так любила. Вважаючи, що Річчардо підло одурив її, мадонна Джакоміна хотіла була наробити крику й галасу, та мессер Ліціо сказав їй:

— Гляди, жінко, мовчи мені, коли тобі дорога моя ласка! Упіймала донька пташка — що ж, нехай її буде. Річчардо чоловік значного роду, до того ще й багатий — чим нам не зять? Як захоче по-доброму звідси вийти, нехай із Катериною заручиться, от воно й вийде, що не в чужу, а таки в свою клітку солов'я засадив.

Жінка заспокоїлась, як побачила, що муж тим не вельми журиться, і замовкла: зміркувала-бо, що дочці сю ніч добре було спати, солов'я впіймавши. Незабаром Річчардо прокинувся, побачив, що надворі вже білий день; ну, думає, пропав! Збудив Катерину та й каже:

— Он леле, серденько, що нам тепер робити? Бач, до білого дня проспали!

На ті слова мессер Ліціо підійшов до ліжка, підняв заслону і промовив:

— Та вже знаємо, що робити!

Як побачив його Річчардо, то неначе хто йому душу з тіла вийняв; підвівся сердега, сів на ліжку та й каже:

— Пане Ліціо, помилуйте мене ради бога! Я знаю, що вчинком своїм зрадецьким смерті заслуговую, але прошу вас, робіть зо мною що хочете, лиш не губіть душі живої!

На те одказав мессер Ліціо:

— Річчардо! Отак ти, значить, заплатив за любов мою до тебе й довіру? Ну, та вже як підвели тебе на сей гріх молодощі, то, щоб урятувати себе од смерті, а мене од ганьби, мусиш узяти Катерину за жінку; чим вона була тобі сеї ночі, тим нехай буде поки віку. Тільки так можеш зо мною помиритись і з душею звідси вийти, а коли ні, то начувайся!

Поки йшла та розмова, Катерина пустила солов'я, закрилася і почала гірко плакати та благати батька, щоб простив Річчардові, а юнака просила, щоб його волі не противився — тоді буде в них іще багато таких любих та спокійних ночей. Не довго ж треба було Річчарда і впрохувати, бо соромився хлопець гріха свого і бажав його загладити, смерті боявся і рятунку шукав, та і дівчину кохав щиро і хотів з нею жити; от і сказав він мессерові Ліціо тут же без відмовок, що готовий уволити його волю.