Декамерон - Сторінка 67

Повернувшись до Равенни, вони, як настав слушний час, запросили всіх тих осіб до нього в гості; хоч дівчину, котру він любив, було не так-то просто вмовити, та врешті згодилась і вона туди поїхати.

Настаджо велів спорядити розкішну учту, причому столи поставлено в сосновому бору біля того місця, де мала відбутися кара тій жорстокій коханій. Розсаджуючи гостей за столами, він зробив так, щоб його дівчина мала те видовище прямо перед очима. Коли подавали останню потраву, всі гості почули раптом одчайдушні крики і зойки переслідуваної. Всі аж перелякалися — що воно за притичина, та ніхто не міг того з'ясувати. Повставали з-за столу, аж бачать — біжить дівчина та плачуща, а за нею собаки й вершник. Кинулись усі до них з голосним криком, дехто вискочив наперед, щоб ту нещасницю порятувати, але вершник, звернувшись до них з такою самою мовою, як перше до Настаджа, примусив їх одступити, здивувавши й налякавши всіх несказанно. Коли той чорний лицар зробив усе те, що й тиждень тому, всі жінки (а між ними було багато родичок і дівчини тієї, і лицаря, які пам'ятали про його кохання й смерть) так заплакали й заголосили, ніби та кара впала на них самих.

Коли все скінчилося і дівчина з вершником щезли, ся незвичайна подія навела всіх присутніх на довгі розмови; найдужче за всіх перелякалась та жорстока дівчина, котру любив Настаджо, бо вона все те бачила й чула виразно з самого початку; згадавши своє ненастанне гордування юнаковою любов'ю, урозуміла вона серцем, що то не кому, а їй сувора пересторога: здавалось їй, що вона сама вже тікає од нього, а він, розлючений, наздоганяє її з собаками.

І так їй стало страшно, щоб і справді їй такого не приключилось, що змінила вона раптовно гнів на ласку, і не могла дочекатись нагоди (не довго ж і ждала, лиш до вечора), щоб послати до юнака свою вірну служебницю й переказати йому, нехай до неї приходить, а вона вже всяку його волю учинить. На те одказав Настаджо, що він дуже радий, та, якщо вона згодна, він хоче досягти того чесним шляхом, тобто одружитися з нею.

Дівчина, певно знаючи, що се вже давно сталося б, якби вона була до нього прихильна, веліла переказати йому, що на все згодна. Тоді, ставши сама собі за старосту, сказала батькові й матері, що хоче вийти заміж за Настаджа; старі були тому вельми раді. Вже наступної неділі Настаджо одружився з нею, справив весілля і довго жив із нею щасливо. Те жахливе видовище не одній тільки пішло на користь: усі інші жорстокосерді жінки й дівчата в Равенні так настрахалися, що стали відтоді набагато прихильнішими й ласкавішими до мужчин.

ОПОВІДКА ДЕВ'ЯТА

Федеріго дельї Альберігі любить без взаємності і розтрачує назальоти все своє багатство; коли в нього залишився один тільки сокіл, він, не маючи нічого іншого, подає його на обід своїй дамі, що приходить до нього в гостину. Довідавшись про те, вона виходить за нього заміж і робить його багатим чоловіком

Філомена закінчила свою повість, і королева, бачачи, що нема вже кому оповідати, крім Діонея, що мав особливий привілей, з веселим видом почала такими словами:

— Тепер мені припадає черга оповідати, і я, любії мої подруги, розкажу вам одну історію, яка трохи нагадує попередню, не лише для того, щоб ви спізнали, яку силу має ваша краса над благородними серцями, а щоб ви навчилися самі давати, де слід, належну нагороду, не ждучи втручання фортуни, яка часто вділяє їх не по заслузі, а з примхи своєї.

Ви знаєте, мабуть, що в нашому місті жив (а може, й досі живе) такий собі Коппо ді Боргезе Доменікі, чоловік, усіма шанований і поважаний не стільки за стародавнє своє походження шляхетське, скільки за чесноти і доблесті, гідні довічної слави. Бувши вже ветхий деньми, він любив розповідати сусідам своїм і так іншим людям про всяку бувальщину і вмів те робити розумно, дотепно, докладно і прикладно — у всьому городі не було над нього оповідача. Між іншими цікавими історіями розповідав він не раз і ось яку.

Жив колись у Флоренції один молодий шляхтич, син мессера Філіппа Альберігі, на ймення Федеріго, який лицарськими прикметами і поводженням своїм увічливим усе тогочасне тосканське юнацтво переважував. І закохався той Федеріго, як то з молодими лицарями буває, в одну вельможну даму на ймення монна Джованна, що славилась тоді як одна з найбільших красунь на всю Флоренцію; щоб заслужити її любов, він бився на всіх турнірах, змагався на ігрищах, давав розкішні бенкети й розсипав гойнії дари, в тій марнотратності своїй жодного не знаючи упину; та дама тая, не менше цнотлива, як уродлива, не вважала ні на те, що задля неї робилося, ні на того, хто все те витворяв.

Отак гайнував молодий Федеріго добро своє без міри й ліку, ніякого натомість не дістаючи пожитку, і до того догайнувався, що процвиндрив до решти все своє багатство, — лишився в нього на бідність один лише маленький хуторець, з якого він мав нужденний дохід на прожиток, та ще сокіл мисливський, що другого такого хорошого, може, і в світі не було. Нужда його кохання не пригасила, проте прогнала з города в Кампі, де лежав той хуторець; там він і жив, не просячи ні в кого підпомоги і забавляючись час од часу ловами пташиними, що скрашували трохи його убозтво, яке він терпляче переносив.

Коли його отак присіли крайні злидні, сталося якось, що муж монни Джованни захворів і, чуючися присмертним, написав духівницю. Усі свої незліченні скарби він заповідав синові своєму, вже величенькому, а якби той помер безпотомно, все добро мало припасти в спадок самій монні Джованні, його укоханій дружині; розпорядившись таким чином, він незабаром і справді помер. Зоставшися вдовою, монна Джованна звичаєм нашого жіноцтва поїхала з сином улітку на село, в один свій маєток по сусідству з Федеріговим хутором. Сталося так, що хлопчик, захопившись птахами та собаками, дуже заприязнився з Федерігом; не раз він бачив, як літає той його сокіл, і йому страх як хотілося собі такого мати, однак він ніколи не наважився попросити його в господаря, знаючи, що то в нього найдорожча річ.

Одного дня хлопець раптом занедужав; се дуже засмутило матір, бо вона дух ронила за своїм одинчиком. День і ніч не одходила вона од нього, все утішаючи синочка та питаючи — може, йому чого бажається, то нехай скаже, а вона вже все на світі для нього дістане. Хлопець, чуючи вже не вперше ті питання, сказав:

— Мамо, якщо ви дістанете мені Федерігового сокола, то я, напевне, швидко одужаю.

Почувши синове прохання, монна Джованна задумалась і почала міркувати, що тут їй робити. Вона знала, що Федеріго любив її довгі роки і не мав за те ніколи од неї навіть погляду привітного. "Як же мені тепер, — гадала вона, — посилати до нього чи самій іти просити того сокола, що рівного йому, як я чула, не мав зроду жоден мисливець; та ще й кажуть, що він із того сокола тільки й живе. Треба зовсім не мати сумління, щоб одібрати у бідного шляхтича єдину утіху". Ся думка клопотала її дуже, і, хоч вона була певна, що дістала б того сокола, якби попрохала, вона довго не відповідала синові. Та вкінці материнська любов узяла гору над усіма тими сумнівами; вона вирішила задовольнити синову забаганку і будь-що-будь не посилати нікого до Федеріга, а самій сходити по того сокола.

— Утішся, синку мій, — сказала вона, — поправляйся скоріше, а я тобі обіцяю, що завтра з самого ранку піду до сусіди і принесу тобі сокола.

Хлопчик дуже зрадів тим словам, і йому трохи ніби аж полегшало. Другого дня рано-вранці монна Джованна вийшла ще з одною жінкою нібито на прогулянку; підійшовши до невеличкого дімка мессера Федеріга, вона спитала, чи дома господар. Ні в той день, ні в попередні Федеріго не ходив на влови, а порався в своїм садку. Почувши, що монна Джованна питає про нього біля входу, він здивувався і зрадів несказанно і зразу ж побіг до неї. Вона ж, побачивши, що він наближається, устала і, як господар уклонився їй низенько, привітала його ласкаво, по-жіночому:

— День добрий, Федеріго!

А по привітанні такими до нього обізвалася словами:

— Я прийшла сюди, щоб винагородити тебе за ті втрати, що ти зазнав їх з моєї причини, кохаючи мене більше, ніж слід було. А нагорода ж буде ось яка: хочу я в тебе сьогодні з сією приятелькою моєю по-сусідськи пообідати.

Федеріго одповів покірливо:

— Мадонно, я не пам'ятаю, щоб будь-коли зазнав од вас якоїсь прикрості, натомість прийняв багато добра; якщо і був я коли чогось вартий, то все завдячую чеснотам вашим і любові, що маю до вас у серці. Запевняю вас, що сьогоднішні ваші ласкаві одвідини дорожчі мені над усі колишні багаті учти та бенкети, бо ви прийшли в гості до бідаря.

По сій мові привітав її, дещо збентежившись, у скромній своїй господі, а потім повів у садок; не маючи під рукою нікого, хто б міг скласти компанію гостям, він сказав:

— Мадонно, даруйте, що немає тут іншого товариства, окрім сієї огороднички; нехай же вона побуде з вами, поки я там обід налаштую.

Давно вже жив Федеріго в такій бідності, та тепер лише усвідомив до краю, як він через ті свої колишні надмірності зубожів. Тут треба чимось пригостити свою даму, що заради любові до неї він справляв колись велелюдні учти та банкети, а тут як на те, ні грошей немає, ні речей таких, щоб заставити можна було; аж за голову хапався бідолаха, проклинаючи долю свою і не знаючи, за що руки зачепити. Іти позичати в когось — нізащо в світі, навіть у наймита свого; та й коли він те встиг би? Аж тут упав йому в око сокіл той дорогоцінний, що сидів на жердочці в його кімнаті; не довго думаючи, взяв він його (а птах був жирненький, нівроку): оце, думає, добрий буде пошанівок для коханої дами. Без жалю скрутив він йому голову і велів служці своїй обпатрати його швиденько і засмажити якнайкраще на рожні; потім заслав стіл білим обрусом (у нього їх трохи ще лишилося) і, веселенький, пішов у садок до монни Джованни прохати її на обід, на який він, по бідності своїй, спромігся. Та встала й пішла з супутницею своєю до столу; не знаючи, яку то печеню вони їдять, вони разом із гостинним господарем спожили того дорогоцінного сокола. Коли зі столу прибрали і гостя договорила люб'язно з господарем про те, про се, вона вирішила, що час уже сказати йому про властиву мету своїх одвідин, і озвалась до нього ласкавим голосом:

— Федеріго, якщо ти не забув своїх колишніх почуттів і пам'ятаєш про мою честивість, яку ти, можливо, вважав за жорстокість і несправедливість, то я гадаю, що ти здивуєшся моєму зухвальству, коли почуєш, за чим я, власне кажучи, до тебе прийшла.