Декамерон - Сторінка 65

Довго ще жили вони разом у щасті й довіллі.

ОПОВІДКА СЬОМА

Теодор кохається з Віолантою, донькою свого пана Амеріга; дівчина заходить од нього в тяж, і коханця засуджують на шибеницю; коли його ведуть під батогами на страту, батько впізнає його й визволяє, одруживши його з Віолантою

Всі дами чекали, притаївши духа, спалять чи ні тих молодих коханців; як дізнались же, що вони врятувались, оддали дяку Богові і вельми зраділи. Дослухавши тої повісті, королева веліла казати далі Лауретті; та почала веселенько такими словами:

— Любі мої подруги! У ту добу, як королював у Сицилії ласкавий пан Гвільєльмо, жив на тому острові один шляхтич на ймення Амеріго Абате з Трапані, багатий на всі блага світові, у тому числі й на дітей. Для такого хазяйства треба йому було немало слуг, тож одного разу, як прибули зі Сходу генуезькі корсари з галерою своєю, що нахапали десь на вірменському узбережжі багато хлоп'ят, він купив собі кілька невільників, уважаючи їх за турків. Більшість хлопців були собі прості пастухи, один тільки, на ймення Теодор, виділявся з-поміж усіх вродою своєю і любою вдачею. Хоч мали його за раба, та виростав він у домі мессера Амеріга вкупі з його дітьми і, завдяки не стільки тому щасливому випадку, скільки природним нахилам своїм, став незабаром добре вихованим і чемним юнаком. Він так сподобався панові своєму, що той дав йому свободу, охрестив його (бо думав же, що турок) П'єтром і настановив управителем своїм, маючи до нього повну довіру.

Разом з іншими дітьми мессера Амеріга підростала чимдалі й донька його Віоланта, дівчина гарна й руча; не встиг батько й про заміжжя її подумати, як закохалася вона в П'єтра. Хоч же вона його й любила і за прикмети шляхетні велике цінувала, та довго соромилась йому одкритися; проте Амур визволив її од тої турботи, бо й сам П'єтро, знишка накинувши на неї очима, так у неї закохався, що тільки поблизу неї чувся щасливим, одначе дуже боявся, щоб ніхто того не постеріг, бо йому здавалось, що негаразд так чинити. Дівчина, яка охоче бувала в його товаристві, теє помітила і, щоб додати йому сміливості, показувала йому ознаки щирої прихильності. Хоч і прагнули обоє одне одному освідчитись, та довго не могли на те зважитись.

Поки вони так страждали, любовною жагою палаючи, фортуна ніби навмисне дала їм нагоду позбутися взаємної несміливості та соромливості. У мессера Амеріга був один чудовий маєток, так як за милю од Трапані, куди часто ходила на прогуляння його пані з дочкою та ще з деяким жіночим товариством. Одного дня в часі великої спеки подалась туди вся жінота на одпочинок, узявши з собою і П'єтра. Раптом небо, як то частенько буває влітку, окрилося темними хмарами; боячися, щоб не застала їх там негода, пані з усім супроводом своїм рушила назад до Трапані. П'єтро й Віоланта, молодші за інших, випередили все товариство; гнала ж їх, мабуть, не боязнь перед бурею, а сама любов. Оддалившись од усієї компанії так, що їх уже ледве видко було, почули, як після довгого гримкотіння пішов раптом буйний і густий град, од якого всі поховалися в якійся селянській хаті. Хлопець і дівчина, не бачачи іншої криївки, побігли в якусь напівзруйновану пустку, де вже давно не жили люди; тут прихистилися вони вдвох в одному куточку, де ще лишився зверху шмат покрівлі, і в тій тісноті мусили притулитись одне до одного. Од того приторку обоє набралися враз сміливості. П'єтро почав перший:

— Дай, Боже, — каже, — щоб град сей ніколи не перестав, аби нам отак удвох укупі бути.

— І мені того б хотілося, — одмовила Віоланта.

Слово по слову, та і взялися за руки, а тоді обнялись, а потім поцілувались, а град усе йшов та йшов. Не буду вам усього докладно оповідати, скажу тільки, що поки стало на годині, молоді закоханці спізнали найвищі розкоші любові і домовились між собою, як, де й коли їм сходитись надалі. Як град перейшов, вони пристояли біля міської брами, що була звідти недалечко, і, діждавшись матері, вернулись разом із нею додому. Там зустрічались вони ще багато разів і кохалися нишком собі до любої вподоби, аж поки дівчина не завагоніла, що і її, і його вельми стривожило. Всякого способу добирала вона, щоб усупереч природі приросту того позбутися, та все даремно. Тоді П'єтро, боячися за життя своє, вирішив утекти і сказав про те Віоланті; почувши про те, дівчина сказала:

— Як ти мене покинеш, я сама собі смерть заподію!

П'єтро, що дуже любив її, сказав:

— А як же мені, серденько, тута лишатися? Скоро гріх наш на яв вийде; тебе ж то помилують, а мені доведеться і за себе, й за тебе покутувати.

— П'єтро, — одповіла на те дівчина, — мого гріха тепер уже не приховати, але будь певен, що про твій гріх ніхто не дізнається, якщо ти сам того не скажеш.

— Коли так, — вирішив П'єтро, — то я зостаюся, але ж гляди дотримай свого слова!

Дівчина приховувала, як могла, свою вагітність, але, бачачи, що живіт росте і таїтися далі годі, призналась одного дня, плачучи, своїй матері і благала її не губити молодого віку. Вражена прикро мати лаяла її і шпетила, як хотіла, а потім почала допитуватись, як було діло. Щоб не нашкодити П'єтрові, Віоланта вигадала якусь байку і видала її матері за правду, а та й повірила. Щоб покрити доччин переступ, вона вислала її в один далекий маєток.

Як надійшов час пологів і породілля почала, жіночим звичаєм, кричати з болю, а мати й не думала, що Амеріго, який майже ніколи там не бував, міг туди появитись, він завернув раптом до того маєтку, їдучи з пташиних ловів, і дуже здивувався, почувши ті крики. Він зайшов у ту кімнату і спитав, у чому річ. Мати, що була в ту хвилю з дочкою, побачивши його, встала перелякано і розповіла йому все так, як їй говорила Віоланта, але мессер Амеріго, не такий легковірний, як його дружина, сказав, що то річ неможлива, щоб дівчина не знала, од кого вона завагітніла, і зажадав од дочки щирого визнання: коли скаже правду, то він їй простить, коли ж ні, нехай готується до ганебної смерті, не ждучи від нього жалю. Віолантина мати намагалась угамувати його, вмовляючи, що все було так, як вона сказала, але даремно. Розлючений батько кинувся з голим мечем до дочки, яка саме в ту хвилю знайшла дитину, і крикнув:

— Або кажи, од кого воно, або тут тобі й смерть!

Злякавшися видимої смерті, Віоланта зламала свою обітницю і призналася, що було між нею і П'єтром. Почувши те, батько розлютився ще дужче і ледве стримав себе, щоб її не вбити; вибештувавши дочку крутими словами, він сів на коня й майнув у Трапані, де заявив мессерові Куррадові, намісникові королівському, про ту кривду, що йому заподіяв П'єтро, і велів схопити юнака зненацька; як узято його на муки, він геть-чисто все розказав.

Через кілька день намісник засудив винуватця до шибениці, а перед тим, як повісити, мали провести його по місту з батоговим боєм. Та мессер Амеріго тим іще свого гніву не вдовольнив, що юнакової смерті домігся, намислив він в ту саму годину обох закоханців і дитя їхнє з світу згладити; він усипав отрути в келих вина і дав те дання разом із кинджалом одному служебникові своєму.

— Неси, — каже, — те й те до Віоланти й перекажи їй од мене, нехай сама яку хоче смерть собі вибирає — чи од отрути, чи од кинджала, а коли ні, то я привселюдно спалю її, як вона й заслужила. Як сеє зробиш, то візьми хлопчика, що повила вона позавчора, розбий йому голову о камінь та викинь собакам на з'їжу.

Служебник, більше схильний до зла, аніж до добра, пішов виконувати жорстокий вирок, що виніс лютий батько дочці своїй і внукові.

Тим часом П'єтра вели вже під батожжям до шибениці; сталось так, що вартовики проводили його мимо однієї гостиниці, де саме перебувало троє вірменських вельмож, посланих од царя свого до Папи Римського для обміркування справи майбутнього хрестового походу; посланці спинилися на кілька день у Трапані, щоб трохи перепочити, і прийняті були з належною шанобою тутешніми значними людьми, в тім числі й мессером Амерігом. Почувши галас на вулиці, вони підійшли до вікна подивитись. П'єтро був оголений до пояса, руки йому скручено ззаду; як поглянув на нього один із тих трьох посланців, чоловік старий і поважний, на ймення Фіней, то зразу побачив на грудях велику червону пляму — не од крові й не од малювання, а те, що зветься родимий знак. Немов щось торкнуло старого — пригадав він у ту ж мить сина свого, що його схопили корсари п'ятнадцять років тому на узбережжі Лаясси і чутка про нього запалася; прикинувши на око, скільки літ сьому бідоласі, він побачив, що такого віку був би й син його, якби живий зостався, а тут іще той знак; може, й він, думав, а коли він, то не забув іще, мабуть, ні свого імені, ні хто його батько, ні мови вірменської. Коли натовп наблизився, Фіней окликнув його:

— Агей, Теодоре!

Почувши той оклик, П'єтро миттю підвів голову; тоді Фіней спитав його по-вірменськи:

— Звідкіля ти і чий?

Вартовики, що вели засудженого, спинилися з поваги до такої шановної особи, і П'єтро зміг одповісти йому:

— Я, — каже, — із Вірменії, батька мого звали Фіней. Сюди мене привезли якісь невідомі люди, як я ще хлопцем був.

Почувши сеє, Фіней уже не сумнівався, що се й є його втрачений син. З сльозами на очах зійшов він униз у супроводі товаришів своїх і побіг обійняти свого Теодора серед тих посіпак. Накинувши на нього свою дорогоцінну керею, він попрохав старшого вартовика, щоб той не вів його поки що на кару до нового наказу; старший сказав, що гаразд уже, він почекає. Фіней чув уже раніше, за що засуджено юнака, бо слава пройшла по всій околиці; тим пішов він не гаючись із товаришами своїми й слугами до мессера Куррада й сказав:

— Добродію! Той, кого ви посилаєте на смерть, яко раба, насправді єсть чоловік вольний і мій син. Він ладен одружитися з тією, котру, як кажуть, справичив. Тож попрошу вас одкласти виконання присуду до того часу, поки ми зможемо довідатись, чи хоче вона його собі за мужа, бо коли буде на те її воля, глядіть, щоб не стали ви порушником права.

Мессер Куррадо, почувши, що П'єтро — Фінеїв син, вельми здивувався і ніби аж засоромився, що так помилився з волі випадку; переконавшись, що Фіней правду каже, він попрохав його повернутись додому, а сам тим часом покликав мессера Амеріга і все йому розповів.