Декамерон - Сторінка 70

— Заспівай якоїсь звичайнішої, такої нам не треба.

— Не гнівайтесь, мадонно! — одказав Діоней. — Скажіть лишень, яка вам до вподоби, а я їх стільки знаю, що і в тисячу не вбереш. Хочете, може, сієї: "Ой ти мушелько моя, а чи влізу в тебе я?", або "Муже, муже, ти не дуже", або "Куплю собі півника за сто лір..."?

Хоч і сміялись тут усі дами, та королева розсердилась і сказала:

— Діонею, годі жартів, заспівай нам гарної пісні, а ні, то побачиш, що я справді вмію гніватись.

Почувши сі слова, Діоней покинув свої фіглі-міглі і швидко почав співати;

Амуре, через сяйво

Ясних очей коханої моєї

Рабом я став у тебе, як і в неї.

Як з тих очей упав на мене промінь,

Враз серце загорілося жагою;

Твоя, Амуре, сила

Влила у нього невгасимий пломінь.

Я зваблений чудовною красою,

Навіки полонила

Мене красуня мила, —

Ніщо проти вродливиці тієї

Усі на світі рожі і лілеї.

Я став її невільником покірним,

Але не знаю я, чи їй відомо,

Про що я сню і мрію,

Чого я прагну серцем щирим, вірним.

Амуре-боже, лиш тобі одному

Я звірив досі тії

Бажання і надії;

Ти знаєш — ласка владарки моєї

Мені за всі дорожча привілеї.

Молю ж тебе, володарю мій любий,

Подай їй вістку про моє кохання

Палке і невтоленне,

Що може привести мене до згуби;

Скажи їй про тяжке моє страждання,

Що серце рве шалено;

Схили її до мене,

Яви ознаку милості твоєї, —

Знеси мене в любовні емпіреї.

Коли Діоней замовк, показавши тим, що пісня його скінчилась, королева казала співати ще багато інших, та найбільше похвалила все-таки Діонеєву канцону. Тим часом надворі вже добре звечоріло, і королева, відчувши, що нічний холод узяв гору над денною теплінню, веліла всім іти спочивати, як кому любо, аж до наступного ранку.

Кінець п'ятому дню

ДЕНЬ ШОСТИЙ

Зачинається шостий день, у який під проводом Елізи говориться про тих, що дотепною відповіддю давали відсіч глузливому слову або бистроумністю і винахідливістю своєю од себе шкоду, небезпеку чи кривду одвертали

Уже місяць, насеред неба ставши, почав примеркати і вранішнє світило всю нашу землю новим сяйвом осіяло, коли королева встала і веліла скликати все своє товариство; тихою ходою зійшли вони з того пригірка в долину, по росяній траві гуляючи, про різні речі любо розмовляючи та перебираючи вчорашні оповідки — чия краща, чия гірша — і знову з тих пригод веселих сміючися, аж поки сонце підбилось височенько і стало неабияк припікати; тоді побачили, що пора назад вертатись, та й побрались неквапом додому.

Там було вже все готове: столи поставлено, кругом потрушено зіллям пахущим та квітками розмаїтими, тож, поки спека не розгорілась, посідало товариство на даний од королеви знак до їжі. Попоївши ж веселенько, заспівали спочатку деяких гарненьких пісеньок, а потім пішли — хто спати, а хто в шахи чи дамки грати; Діоней та Лауретта завели спів про Троїла та Крессіду.

Як настав час зійтися знову на бесіду, королева скликала, як заведено, всіх до гурту; дами й кавалери сіли біля фонтана, і королева хотіла вже була дати звичний розпорядок, коли се почувся великий, небувалий доти галас, що зчинила на кухні їхня челядь. Негайно викликали каштеляна й спитали, хто там галасує і з якої причини; він одказав, що то Лічіска завелася з Тіндаром, а за що — він іще не знає, бо йшов саме їх погамувати, як його покликали до королеви. Еліза веліла йому привести перед неї Лічіску й Тіндара; коли вони з'явились, вона спитала, з чого постала між ними суперечка. Тіндар хотів уже одповідати, коли Лічіска, дівка, мовляв, не перволіток і гостра на язик, обізвалась до нього сердито, запалившися спором:

— Диви, дурний який! Лізе поперед мене говорити, коли я тут! Зараз я скажу про все сама.

І, обернувшись до королеви, провадила далі:

— Мадонно, сей йолоп розказує мені, яка у Сікофанта жінка, наче я її не знаю, і торочить мені, нібито першої шлюбної ночі пан Кияра увійшов у Йосафатову долину силою і з розливом крові, а я кажу, що то брехня, бо він дістався туди тихо й мирно, на велику втіху всьому краю. А сей недотепа думає, що дівчата зовсім дурні і доти вакуються, доки батьки їхні чи брати заміж їх не дадуть, а ті, як відомо, не надто поспішають і найчастіше років на три або й на чотири те діло загаюють. Яка ж то вража мати так довго ждатиме? От їй же Богу (а даром я ніколи не божусь!) — немає в мене жодної сусідки, щоб вийшла заміж правичкою, та й про одружених знаю, що вони не раз од чоловіка через пліт скакають. А сей баран буде мене вчити, які то є жінки, так, ніби я вчорашня!

Поки Лічіска говорила тії речі, дами так реготалися, що хоч зуби всім повиривай. Королева разів, може, шість зацитькувала Лічіску, але та не вгамовувалась, доки не виговорилась до краю. Коли вона нарешті замовкла, королева обізвалась, сміючись, до Діонея:

— Діонею, ти знавець у таких справах, тож, як скінчаться наші сьогоднішні оповідки, не забудь подати свій рішенець у сьому питанні.

Діоней одповів не гаючись:

— Мадонно, рішенець уже давно готовий, і я оголошу його зараз: Лічіска, безперечно, має рацію, бо, як вона каже, так воно насправді й є, а Тіндар — дурень, та й годі.

Сеє почувши, Лічіска засміялась і промовила до Тіндара:

— А що, на моє вийшло? Іди ж собі, блазню, та сховайся десь у кут. Ти думав, молокососе, що знаєш більше од мене, та я, Богу дякувати, недурно пожила на світі, еге ж, недурно!

Якби королева не наказала їй із сердитим видом замовкнути й не пащекувати більше — бо бита буде! — та не одіслала її геть разом із Тіндаром, то й до вечора були б тої сороки не переслухали. Коли вони пішли, королева веліла Філомені починати оповідання, і та охоче забрала голос.

ОПОВІДКА ПЕРША

Один кавалер обіцяв мадонні Оретті розповісти таку історію, що їй здасться, ніби вона їде верхи, та оповідає так незугарно, що дама просить ізсадити її з коня

Юнії мої подруги, як зорі скрашають небо ясної ночі, як квіти оздоблюють навесні зелені поля, а густий розмай гірські схили, так дотепні слова красять добрі звичаї та любу розмову. А тим, що вони мусять бути короткі, то личать більше жінкам, аніж мужчинам, бо нашій сестрі не годиться занадто багато говорити. Правда, чомусь-то воно так повелося — чи ми вже такі на розум убогі, чи така планета на наш вік випала, — що нині майже немає жінок, котрі зуміли б до ладу гостре слівце сказати чи як слід чужий дотеп зрозуміти, на сором усьому роду нашому. Та вже про сії речі багато сказала свого часу Пампінея, і я не буду про них ширше розводитись, а щоб показати вам силу й красу влучного слова, я хочу розповісти, як одна благородна дама пришила квітку балакучому кавалерові.

Усі ви, мабуть, знаєте — як не з виду, то з чутки, — що не так давно жила в нашім городі одна знакомита пані добрих звичаїв і ладної мови, чесноти якої заслуговують на те, щоб ім'я її не було забуте: звали її мадонна Оретта, і була вона дружиною мессера Джері Спіни. Трапилось їй якось (от як і нам тепер) перебувати довший час за містом; пішла вона на прогуляння з іншими дамами й кавалерами, котрих у себе того дня гостила, а дорога з одного маєтку до другого була про пішоходів таки далеченька. От один кавалер із тої компанії й каже:

— Пані Оретто! Хочете, я розповім вам таку чудову історію, що вам здасться, ніби ви верхи їдете, а не пішки йдете.

На те одказала дама:

— Але ж дуже прошу, мосьпане! Послухаю з великою приємністю.

Тоді наш кавалер, которому шпага при боку личила, мабуть, не більше, як його устам мова, почав розповідати одну історію, яка сама по собі була справді вельми гарна, та не в такому переказі: він страшенно псував її — то ті самі слова разів по п'ять та по шість повторював, то вперед забігав, то знов назад вертався, говорячи: "Е, ні, не так, а ось як воно було". Крім того, часто плутав імена, не кажучи вже про те, що висловлювався якоюсь дубуватою мовою, котра аж ніяк не пасувала до дійових осіб і пригод, про які він говорив. Слухала-слухала його мадонна Оретта, і вже їй вуха в'янули, а на серці почало млоїти, немов у смертельно недужої. Відчувши, що більше не зможе витримати (а кінця-краю тій історії не видно було — в такі нетрі той кавалер забрався), вона сказала йому грайливо:

— Мосьпане! Щось той ваш кінь дуже спотикливий; зсадіте, прошу вас, мене краще додолу.

А той кавалер та був якраз кращий послухач, ніж оповідач; зрозумівши натяк, він одбув його веселим жартом і говорив уже про інші речі, не докінчивши своєї невдалої історії.

ОПОВІДКА ДРУГА

Пекар Чісті дотепним словом звертає увагу мессера Джері Спіни на нескромність його прохання

Всі дами й кавалери дуже похваляли дотепність мадонни Оретти, та королева веліла вже заступити чергу Пампінеї; та почала:

— Хороші мої подруги, я сама вам не зумію сказати, хто більше грішить — чи природа, коли вселяє шляхетну душу в негарне тіло, чи фортуна, коли надає тілові з шляхетною душею якесь простацьке ремесло, як ми те бачимо на прикладі нашого земляка Чісті й багатьох інших людей; сього Чісті, чоловіка високого духу, фортуна вчинила пекарем. Безперечно, я нарікала б і на природу, й на фортуну, якби не знала, що природа за всіх мудріша, а фортуна тисячоока, хоч дурні й малюють її сліпою. Я гадаю, що сі дві розумні сили діють так, як часом і смертні істоти, які, не впевняючись на майбутнє, ховають про свою потребу найдорожчі речі в найнепомітніших закапелках свого дому, щоб менше було підозри, і в слушний час видобувають їх звідтіля, бо на видноті, десь у пишній палаті, навряд чи вони могли б зберігатися безпечне. Отак і обидві правительки світу сього ховають свої найкоштовніші скарби під покривкою простацького стану, щоб ті клейноди сіяли ще яскравішим блиском, коли в потрібну мить їх ізвідти добути. Се дуже гарно показав у одній незначній справі пекар Чісті, давши добру науку мессерові Джері Спіні (я згадала про нього, бо щойно почула оповідку про мадонну Оретту, котра була за ним замужем); розкажу ж вам коротенько сю цікаву історію.

Так от, коли папа Боніфацій, що в нього мессер Джері Спіна мав чималу вагу, відрядив до Флоренції у певній справі своїх знакомитих послів, вони стали кватирою в господі мессера Джері і обговорювали з ним усякі важливі речі, а він водив їх (не знати, з якої причини) мало не щоранку гуляти по місту, причому вони обов'язково проходили мимо Маріїнської церкви, біля якої держав свою пекарню Чісті, — сам же він і діло своє справляв.