Декамерон - Сторінка 89

Надзвичайно задоволений із сієї удачі, він не сказав їм ні слова і вирішив іти додому; повернувся та й пішов. Як товариші те побачили, Буффальмакко сказав Брунові:

— А нам що тут робити? Ходімо й собі додому!

— Ходімо, — сказав Бруно, — але Богом божуся, що Каландріно більш мене ніколи не одурить. Ух, якби отсе він був передо мною, як увесь сьогоднішній ранок, я так би вчесав його сією каменюкою по литках, що дав би на місяць пам'яткового!

Як сказав, так у той же мент розмахнувся й поцілив каменем Каландрінові в ногу. Бідолаха аж засичав із болю, підняв ногу, та змовчав і пішов далі. Тоді Буффальмакко взяв один із камінців, що підібрав був на березі, та й каже:

— Бач, який гарний камінець; якби отаким та Каландрінові в спину!

Та швиргиць його — і таки влучив у самісіньку спину. Довго вони кидали на нього камінням, примовляючи всяку всячину, аж поки не дійшли по берегу до міської брами. Тут вони покидали додолу те каміння, що набрали були, пристояли трохи, поговорили з митниками і розказали їм про ту штуку; митники дуже сміялись і теж удали, ніби не помітили Каландріна, то й не займали його, як він проходив. А він дочвалав, не спиняючись, до свого дому, що стояв на Жорновому перехресті, і так якось склалося, ніби навмисне, що, як ішов він по берегу, а потім і по вулиці, ніхто до нього не озвався (правда, мало хто йому по дорозі і траплявся, бо майже всі сиділи дома, обідали).

От уступив Каландріно з тим вантажем до свого дому; дружина його монна Тесса, жінка вродлива і статечна, зустріла його наверху сходів. Розсердившись за те, що його довго не було, вона почала йому вимовляти:

— Де тебе носить лиха година? Люди давно вже пообідали, а ти тільки додому йдеш!

Як почув се Каландріно і зміркував, що його побачили, з великої досади гримнув:

— Де ти тут узялася, негіднице? Ти все мені зіпсувала! Стривай же, будеш ти в мене знати!

Зайшовши в свою кімнату, він зсипав у купу принесене каміння, а сам побіг, лютий, до жінки та за коси її, та додолу, та й давай місити її по чім попало кулаками та носаками — живого місця на ній не зоставив, хоч як вона просилася, схрестивши руки.

Буффальмакко й Бруно, пореготавшися з сторожею коло брами, пішли собі помаленьку назирцем за Каландріном. Підійшовши до порога його дому, почули, якого чосу давав він жінці; удаючи, ніби тільки оце прийшли, вони окликнули господаря. Той підійшов до вікна, червоний, упрілий і задиханий з натуги, і попрохав їх піднятися нагору. Вони й подалися туди, хоч нібито й не хотіли: бачать — у кімнаті насипано силу каміння, в одному кутку хлипає побита, потовчена, розкудлана, аж синя на виду, жінка, а в другому сидить Каландріно, розхристаний і розперезаний, та тільки сопе, як після тяжкої роботи. От подивились вони на те все та й кажуть:

— Що се таке, Каландріно? Чи будувати щось зібрався, що в тебе стільки каменю? А що сталось із монною Тессою, побив ти її, чи що? Чудасія!

Каландріно, виснажений ваготою каміння і тою люттю, з якою він лупцював жінку, змучений тим, що втратив, як йому здавалось, своє щастя, негоден був і двох слів докупи зв'язати, щоб дати якусь відповідь товаришам. Тоді Буффальмакко знов сказав, перечасувавши:

— Каландріно, хоч ти може, і був на нас за віщось сердитий, та не треба було з нас отак знущатися, як ти зробив: повів нас на розшуки того чудодійного каменя, а сам, не сказавши ні "прощайте", ні "вибачайте", шмигнув кудись, ми ж, як дурні, на березі лишились. За віщо ся кривда? Та се вже буде останній раз, що ти нас обморочив!

Сеє почувши, Каландріно спромігся на мову і сказав:

— Не гнівайтесь, товариші мої, діло було не так, як ви гадаєте. Я — лихо моє тяжке! — знайшов-таки той камінь, їй-богу, правда: як ви питали один одного, де я дівся, то я був од вас ступнів, може, за десять; тоді я здогадався, що ви мене не бачите, випередив вас і йшов увесь час трохи попереду.

Так, з одного краю почавши, він переказав їм усе, що вони робили й говорили, показав їм спину й литки, де були знаки од їхніх камінців, а тоді провадив далі:

— Вірите, як увіходив я до брами з усім отим камінням за пазухою і в пелені, то вартові й слова мені не сказали, а ви ж знаєте, які вони прискіпливі та набридливі — до всього додивляються; потім стрічав я на вулиці кумів своїх і друзів, що завжди, було, до мене озиваються й на чарку запрошують, а тут ніхто ні слова, ні півслова — виходить, вони мене не бачили. А от уже як додому прийшов, де взялась на мою голову ся чортиця, ся проклята ледащиця — і побачила мене! Ви ж знаєте, що бісова жінота кожній речі силу однімає... Мав я стати найщасливішим чоловіком у Флоренції, а зробився найнещасливішим. Тим-то і дубасив я її, поки руки не заболіли; дивно мені, як я її не зарізав! Хай проклята буде та година, коли я її побачив, той день, коли вона вступила до мого дому!

Знову закипівши гнівом, він поривався встати і ще їй додати. Буффальмакко і Бруно, слухаючи його мови, вдавано дивувались, а самі ледве стримувались, щоб не реготати. Побачивши, що він знов із серця збирається лупцювати жінку, вони насилу вгамували його, сказавши, що не жінка в тому винна, а він сам: адже він знав, що жінки кожній речі силу одбирають, то мусив би попередити її, щоб у той день не потрапляла йому на очі. Отож Бог не дав йому тієї обачності — чи така вже його недоля, чи за те, що він хотів товаришів одурити, бо як найшов камінь, треба було одразу признатись. Багато ще всячини вони говорили, покіль його з жінкою помирили, та й пішли собі додому, а Каландріно довго ще над тим камінням сидів та бідкався.

ОПОВІДКА ЧЕТВЕРТА

Настоятель ф'єзоланського собору закохується без взаємності в одну вдовицю і, уявляючи, що ночує з нею, спить із її служницею, а вдовині брати в сей час приводять у ту кімнату єпископа

Уже Еліза докінчила свою історію, яку товариство слухало з великою цікавістю, коли королева звернулась до Емілії, щоб вона заступила чергу і оповіла щось своє. Емілія, не гаючись, почала такими словами:

— Шановнії мої подруги, уже не раз тут говорилось про те, як ченці, священики та інші духовні особи намагаються вводити нас у спокусу, але скільки про те не говорити, все одно всього не перекажеш. Тим я й хочу розповісти вам про одного настоятеля, який притьмом хотів добитись любові певної дами, чи по волі, чи по неволі; та вона, бувши розумною, убрала його по заслузі в добрі шори.

Усі ви, певне, знаєте, що стародавнє місто Ф'єзоле, котре стоїть он на тій горі, було колись велике й славне, хоч тепер і занепало; правда, ще й досі є в ньому єпископ, як повелось із минулих часів. Неподалік од ф'єзоланського собору жила колись одна вдова, із значного роду, на ймення монна Пікарда; там була в неї садиба і домок невеличкий, там вона й мешкала майже цілий рік разом з двома братами своїми, молодими й шляхетними кавалерами, бо достаток у них був абиякий. Удова та, жінка ще молода й хороша на вроду, частенько ходила до собору, і настоятель того собору закохався в неї напропале. Через деякий час він так осмілів, що освідчився тій дамі в коханні і попросив її, щоб вона полюбила його так, як він її любить. А сей отець-настоятель був хоч на літа і старий, та на вдачу ярий, до того ще й гордуватий та пихатий і без краю зарозумілий — так високо нісся, що ну, і всім увірився своїми гонористими манерами; ніхто його не любив, і вже кому-кому, а тій удові не подобався він анітрохи, такий був їй осоружний як трясця. Як жінка розсудлива, вона так йому одказала:

— Панотче, мені, звичайно, приємно, що ви мене любите, мушу любити вас і я, та таки й любитиму, але і в моїй, і в вашій любові не повинно бути нічого нечестивого. Ви — священик, мій духовний отець і чоловік уже далеко не молодий; се все зобов'язує вас бути чистим і чесним. Зважте й на те, що я не дівчина, до якої можна було б іще залицятись, а вдова; ви самі добре знаєте, якої цнотливості вимагають од нашого стану. Через те, не у гнів вам, такою любов'ю, про яку ви кажете, я зроду вас не полюблю і не хочу, щоб ви мене так любили.

Не домігшись успіху за першим разом, отець-настоятель не розгубився: він пустив у хід усю свою настійливість і настирливість, пишучи до неї листи, посилаючи посланців і пристаючи до неї, як заходила вона до церкви. Ті його зальоти були вдові неприємні й прикрі, і вона надумала дати йому доброго одкоша, якого він і заслуговував, одначе вирішила не робити нічого, не порадившись заздалегідь із братами.

Розповівши їм про настоятелеві замахи і одкривши свій намір, вона дістала од них дозвіл діяти на свій розсуд. Через кілька день пішла вдова своїм звичаєм до церкви; скоро настоятель забачив її, підійшов до неї і завів мову, як із своєю. Вона прийняла його з приязною посмішкою і одвела осторонь; вислухавши його лестивих словес, зітхнула зглибока і промовила:

— Панотче, не раз я чувала, що немає такої фортеці, якої не можна рано чи пізно добути, щодня її штурмуючи; отак же сталось і зо мною. Ви так мене підходили то солодкими речами, то однією ласкою, то другою, що мусила я свій намір перемінити. Коли вже я так вам сподобалась, то треба мені вашою стати.

Урадуваний настоятель сказав:

— Мадонно, велике вам спасибі; правду кажучи, мені аж дивно було, що ви так довго не давались на підмову, бо досі проти мене жодна не встояла; у мене навіть примовка була така: "Якби жінки були із срібла, то монети з них не виб'єш — молота бояться". Та годі вже про се, скажіть краще, коли і де ми можемо зійтися?

— Любий мій панотченьку, — одказала вдова, — ви питаєте коли? Коли вам буде завгодно, бо в мене немає мужа, щоб йому за свої ночі звіт давати. А от де? Тут уже я не знаю, що придумати.

— Як не знаєте? — спитав настоятель. — А в вашому домі?

— Панотче, — одказала вдова, — вам відомо, що я маю двох братів-кавалерів, у яких гості не переводяться вдень і вночі, а дім у мене не дуже великий, так що навряд чи можливо нам буде вдома зійтися, — хіба що будемо мовчати при тому, як німі, — ані пари з уст, та пробуватимемо поночі, як сліпі; коли б ви на те погодились, тоді можна б і в моїй кімнаті, бо брати туди не заглядають; але їхні кімнати так близько од моєї, що хоч і пошепки слово скажеш, то в них буде чутно.

— Мадонно, — сказав настоятель, — то нічого, нехай яку ніч чи дві й так переночуємо, поки я десь підшукаю догідніше місце.

— В тім уже ваша голова, панотче, — сказала вдова, — про одно ще тільки попрошу вас — щоб се лишилось у тайні, нікому ні слова.

— Мадонно, — сказав настоятель, — про се не турбуйтесь, а, коли ваша ласка, так ізробіть, щоб ми вже сю ніч могли зійтися.

— Згода, — одповіла дама і, розказавши йому, коли і як до неї прийти, попрощалась із ним та й пішла додому.

А в тої дами та була собі служниця, немолода вже і дуже бридка та нечупарна: ніс приплюснутий, рот кривий, губи товстющі, зуби рідкі й великі, очі каправі, ще й зизом дивляться, а з лиця жовтява, так наче не у Ф'єзоле жила, а десь у Сінігалії; до того ще була й кульгава — праву ногу мала коротшу за ліву.