День після суботи - Сторінка 2

- Габріель Гарсіа Маркес -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Ось чому люди вірили, що падре дрімав перед обідом (що здавалося якоюсь аномалією), коли правда полягала в тому, що він навіть вночі не спав нормально.

На той час його звички розкладалися до примітивізму. Він обідав, не рухаючись зі свого полотняного крісла, не знімаючи їжу з підносу, не користуючись ні тарілкою ні виделкою, ні ножем, а просто тією ж ложкою, якою він їв суп. Далі він підводився,трохи змочував голову водою, одягав білу сутану і столу з великими квадратними латками, і прямував до станції залізниці, саме в той час, коли решта міста йшла спати сієсту. Кілька місяців він пробігав цим маршрутом, мимрячи молитву, яку він вигадав коли востаннє диявол з'явився перед ним.

Однієї суботи — через дев'ять днів після того, як почали падати мертві птахи – падре рушив на станцію, коли птах в агонії впав біля його ніг, саме перед будинком сеньйори Ребекки. Спалах прояснення вибухнув в його голові, і він зрозумів, що цього птаха на відміну від інших, можна було врятувати. Він взяв його в руки і постукав у двері сеньйори Ребекки, в той момент, коли вона розстебнула корсаж, щоб спати сієсту.

У своїй спальні вдова почула удари та інстинктивно підняла погляд на дротяні решітки. Жоден птах не проникав у цю кімнату протягом двох днів. Але мережа залишалася розламаною. Бо вона вважала марними витратами її ремонт до того часу, коли щезне вторгнення птахів, які тримали її з розладнаними нервами. Скрізь гул електричного вентилятора вона почула стукіт у двері і з роздратуванням згадала що Аргеніда дрімає в крайній спальні коридору. Їй навіть не прийшло в голову спитати себе, хто міг би її у ці години турбувати. Вона знову застебнула корсаж, штовхнула двері з дротяною сіткою та пішла прямо, засмучена довжиною коридору, перетнула кімнату, повну меблів та декоративних предметів, і перед тим, як відкрити двері побачила через металеву сітку, що там святий отець Антоніо Ізабель, зажурений, з тьмяними очами та птахом у руках, кажучи (до того, як вона відчинила двері):

"Якщо ми намочимо йому голову, а потім кладемо її під вентилятор, я впевнений, що він оживе". І відчиняючи двері, сеньйора Ребекка відчула що у неї з переляку закрутилось у голові.

Він не пробув у її домі більше п'яти хвилин. Сеньйора Ребекка вважала, що саме вона скоротила цю подію. Але насправді це був падре. Якби вдова була здатна міркувати у той момент, вона би зрозуміла, що священник, за тридцять років, що прожив у містечку, жодного разу не залишався більше п'яти хвилин у її домі. Йому здавалося, що в рясних реквізитах зали явно проявляється хтивий дух власниці, незважаючи на її спорідненість із єпископом, дуже віддалену, але визнану. Крім того, існувала легенда (або дійсна історія) про сім'ю сеньйори Ребекки, яка, певно, думав падре, ще не добралась до єпископського палацу; і тому полковник Ауреліано Буендіа, двоюрідний брат вдови, якось запевняв, що єпископ жодного разу не завітав у місто в новому столітті, щоб уникнути відвідування своєї родички.

Отже, якою б не була ця історія чи легенда, правда полягала в тому, що святий отець Антоніо Ісабель з вівтаря Благословенного Таїнства не почувався добре в тому будинку, єдина мешканка якого ніколи не виявляла милосердя і лише сповідалась раз на рік, але відповідаючи ухильно, коли він намагався вияснити щось конкретне щодо загадкової смерті її чоловіка Якщо він був там зараз, чекаючи, коли вона принесе склянку води побризкати вмираючого птаха, то це визначили обставини, які він від себе ніколи б не створив.

Поки вдова повернулася, священик, сидячи у розкішному різьбленому дерев'яному кріслі-качалці, відчував дивну вогкість цього будинку, у який не повернулась тиша з тих пір коли пролунав постріл, понад сорок років тому, і Хосе Аркадіо Буендіа, брат полковника, впав обличчя вниз у шумі пряжок та шпор на ще теплі гетри, які щойно зняв.

Коли місіс Ребекка знову заявилась до кімнати, то побачила отця Антоніо Ізабель сидячим в кріслі-гойдалці і з тою ж затуманеною аурою, якою він її налякав.

"Життя тварини, — сказав падре, — таке ж утішне для нашого Господа, як і життя людини.

Сказавши це, він не згадав Хосе Аркадіо Буендіа. І вдова не пам'ятала того. Але вона звикла не зважати на слова падре, з тих пір, коли він повідомив з амвону, що три рази йому з'явився диявол. Не звертаючи на нього уваги, вона схопила птаха у руки, занурила його у посудину і добряче струснула пізніше. Падре зауважив що в манері її поведінки існували немилосердя і недбалість, абсолютна відсутність поваги до життя тварини.

"Ви не любите птахів", — сказав він тихо, але ствердно.

Вдова підняла повіки жестом нетерпимості та ворожості.

"Хоча вони мені подобались колись, — процідила вона, — я ненавиджу їх зараз, коли вони вламуються щоб померти всередині будинків.

"Так, багато хто загинув", — сказав він невблаганно. Можна було подумати, що згода у його голосі – це лукавство.

— Хай би усі, — сказала вдова. І додала, з огидою придавлюючи тварину і ткнувши її під вентилятор. Мені взагалі було б начхати на все це, якби мені не потрощили дротяні решітки.

І йому здавалося, що він ніколи не зустрічав такої черствості серця. Мить по тому, маючи птаха у власній руці, священник зрозумів, що це крихітне та безпорадне тіло перестало жити. Тоді забув усе: вогкість дому, жадобу, нестерпний запах пороху в тілі Хосе Аркадіо Буендіа, і він зрозумів грандіозну правду, яка підстерігала його з самого початку тижня. Тут же, поки вдова бачила, як він покидає дім з мертвою пташкою в руках і загрозливим виразом обличчя, він отримував чудове одкровення, що на місто падає дощ мертвих птахів і він, служитель Божий, визнаний тим, хто зазнає щастя, коли не буде спеки, і котрий повинен забути зовсім Апокаліпсис.

Того дня він пішов на вокзал, як завжди, але не повністю усвідомив свої дії. Він смутно знав, що щось відбувається у світі, але почувався притупленим, недосвідченим, недостойним моменту. Сидячи на сидінні станції, він намагався згадати, чи був в Апокаліпсисі дощ мертвих птахів, але виявилось, що він зовсім забув його. Раптом він подумав, що затримка в будинку сеньйори Ребекки змусила його пропустити поїзд і піднявши голову над запиленим і розбитим склом вокзалу, побачив на годиннику адміністрації, що було ще дванадцять хвилин до першої. Коли він повернувся на місце, то відчув, що задихається. У той момент він згадав, що це субота. Помахав трохи своїм плетеним віялом, загубившись у темних внутрішніх туманностях. І потім він знеміг тілом від ґудзиків своєї сутани до ґудзиків черевиків та його саржевих, довгих штанів, і він зрозумів, стривожений, що ніколи в своєму житті не відчував таку жару.

Не підводячись з сидіння, він розстебнув комір сутани, вийняв з рукава хустинку і витер своє пітне обличчя; тут у мить просвітлення у нього промайнула думка: все, що він зараз бачить,— це передвісник землетрусу. Це він десь прочитав. Однак небо було ясним; прозоре і блякло-синє небо, з якого загадково зникли всі птахи. Він помітив колір і прозорість, але моментально забув про мертвих птахів. Тепер думав про іншу річ, про можливість виникнення грози. Однак, небо було безхмарним і спокійним, наче це небо іншого віддаленого та непохожого міста, де ніколи не було жари, і ніби очі, які спостерігали за небом були не його, а якісь інші. Потім він подивився на північ, понад пальмовими та іржавими цинковими дахами, і побачив повільну, тиху, врівноважену пляму грифів, ширяючих над купою сміття.

З якоїсь таємничої причини він відчув, що в той момент ожили його емоції, які він зазнав якось у неділю в семінарії, незадовго до отримання перших нагород. Ректор дозволив йому використовувати свою приватну бібліотеку, і він годинами й годинами залишався (особливо у неділю) зануреним в читання пожовклих книг, що віддавали витриманим деревом, та латинських зауважень, зроблених крихітними та щетинистими закорючками ректора. Однієї неділі, після того, як він читав протягом усього дня, ректор неочікувано увійшов до кімнати і поспішив забрати поштову картку, яка, очевидно, випала зі сторінок прочитаної ним книги.

Він був свідком хвилювання свого начальника з неприхованою байдужістю, але зумів прочитати картку. Було лише одне речення, написане фіолетовим чорнилом чіткою та прямою літерою: Mаdamе Ivette est morte cette nuit. [Мадам Іветта померла минулої ночі. Фр.] Тепер, більше півстоліття по тому, побачивши пляму від грифів над забутим містом, він згадав сумне враження, що мав від ректора, сидячи навпроти того, бузкового у сутінках і з дещо зміненим диханням. Вражений цією асоціацією, він вже не відчував жари, а саме зовсім навпаки – колючий холод у пахвині та підошвах ніг. Він відчував трепет без розуміння, яка точна причина цього страху, заплутавшись у павутинні невиразних ідей, між якими неможливо було розрізнити неприємне почуття від думок про копито сатани, що застрягло у грязі, і зграї мертвих птахів, що падають на всесвіт, в той час як він, Антоніо Ісабель з вівтаря Пречистого Таїнства, залишається байдужим до цієї події. Потім він підвівся, підняв здивовану руку, наче щоб почати привітання, яке втратилось у вакуумі, і з жахом вигукнув:

"Вічний жид".

В цей момент паровоз свиснув. Вперше за багато років він його не почув. Побачив, що він зайшов на станцію, закутаний густим димом, і почув як сиплеться град вугільного пилу на листи заржавілого цинку. Але це було як віддалений і нерозбірливий сон, з якого він не прокинувся повністю до після обіддя, трохи після чотирьох, коли він повідомив про грізну проповідь, яку виголосить у неділю. Вісім годин по тому до нього прийшли. Він мав причастити і соборувати вмираючу жінку.

Такти чином падре не знав, хто приїхав того дня в поїзді. Тривалий час він бачив, як чотири хисткі та блякли вагони пропливають мимо і не пам'ятав, принаймні, в останні роки щоб хоч хтось зійшов з них, щоб залишитися. Раніше було інакше, коли він міг провести цілий півдня, спостерігаючи за поїздом, завантаженим бананами; Сто сорок вагонів, завантажених фруктами, проїжджали, не зупиняючись, до тих пір, що, коли простукав останній вагон з чоловіком, який вивісив зелену лампу, це сталося коли була вже глуха ніч.