День після суботи - Сторінка 4

- Габріель Гарсіа Маркес -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Потім він намагався піднятися, болісно зіп'явся і наступив на дзвоник і врізався ниць об грубу, тверду підлогу приміщення.

Ледве опам'ятавшись, пережив відчуття, наче йому продірявили бік. У цей момент він усвідомлював свою загальну вагу: разом вагу його тіла, його гріхів та його віку. Щокою він відчув міцність кам'янистої підлоги, яка стільки разів, коли падре готував свої проповіді, служила для формування точного уявлення про шлях, який веде до пекла. "Христе", — перелякано пробурмотів він, думаючи: "Мабуть, я більше ніколи не зможу встати".

Він не знав, як довго він валявся розпростертий на землі, не думаючи ні про що; йому навіть не прийшло в голову помолитися про мирну кончину. Начебто насправді загинув в одну мить. Але коли він прийшов у свідомість, він більше не відчував болю чи переляку Він побачив бліду полосу під дверима; він почув, віддалений і сумний крик півня, і він зрозумів, що він живий і що чудово запам'ятав слова проповіді.

Коли він відтягнув дверну засувку, вже світало. Він перестав відчувати себе забитим, і йому здавалося, що удар відірвав його від старості. Уся доброта, омани і страждання поселення проникли до його серця, коли він зробив перший подих тим повітрям, яке було синьою вологістю, повною співом півнів. Потім він озирнувся, щоб примиритися з самотністю, і побачив у затихлому мороці світанку, одну, дві, три мертві птахи в коридорі.

Дев'ять хвилин він дивився на три птичі трупики, думаючи, згідно з запланованою проповіддю про те, що колективна загибель птахів потребує спокути. Потім він пішов на інший кінець коридору, підхопив трьох дохлих птахів, повернувся до чану, зняв кришку, і один за одним кинув птахів у зелену і застійну воду, не знаючи точно мети цієї дії. Три і три складають половину дюжини за тиждень, подумав він, і надзвичайна блискавка ясності вказала йому, що починаються страждання великого дня його життя.

О сьомій годині розпочалася спека. У готелі єдиному постояльцю приготували сніданок. Дівчинка біля грамофону ще не піднялася. Хазяйка підійшла і в цей момент здавалося, ніби вони дзвонять всередині її живота, величенькі сім годинників.

" Завжди було, що хоч хтось та відстане від потягу", — сказала вона з акцентом запізнілого співчуття. А потім принесла сніданок: кава з молоком, яєчню і шматочки недостиглого банана.

Він намагався їсти, але не відчував голоду. Він насторожився, бо вже почалася спека. Він обливався потом. Задихався. Він погано спав, не знімаючи свій одяг, і тепер його трохи лихоманило. Він знову відчув паніку і згадав свою мати, в ту мить, коли хазяйка прийшла забрати посуд, сяюча, красуючись у новому платті великих зелених квітів. Сукня господарки нагадала йому, що була неділя.

"Чи є меса?" — поцікавився він.

— Є, — відповіла жінка. Але це ніби і нема, бо майже ніхто не йде. Хіба що ті, що не хочуть прибуття нового падре.

"Що з тим, хто зараз?"

— Бо йому вже сто років і він напів звихнутий, — сказала жінка і залишилась нерухомою, задумливою, з усім посудом в одній руці. Потім вона сказала:

— Якось він поклявся з амвону, що бачив диявола і відтоді майже ніхто не приходить на месу.

Тож він пішов до церкви, частково через відчай і частково бо було цікаво зустріти людину ста років. Він помітив, що це мертве містечко, з нескінченними та запиленими вулицями і похмурими дерев'яними будинками з цинковими дахами, що здавалися нежилими. То було містечко в неділю: вулиці без зелені, будинки з дротяними решітками та глибоке і дивовижне небо над задушливою спекою. Він подумав, що не буде жодної ознаки, щоб відрізняти неділю від будь-якого іншого дня, але коли він йшов по безлюдній вулиці, він згадав про свою матір: "Всі вулиці у всіх містах невблаганно ведуть до церкви чи до цвинтаря ". У цю мить вийшов на невелику бруковану площу з побіленою вапном спорудою з баштою та дерев'яним півнем на вертушці та з годинником, який зупинився десять хвилин на п'яту.

Не поспішаючи перебрався через площу, піднявся на три сходинки паперті та одразу відчув, як запах застарілого людського поту пронизався запахом ладану та проник в теплий морок майже порожньої церкви.

Святий отець Антоніо Ісабель щойно піднявся на амвон. Він збирався розпочати проповідь, коли побачив хлопця, на якому було сомбреро. Падре помітив, що той оглянув своїми великими спокійними і прозорими очима майже порожній храм. Далі священних побачив того сидячим на останньому сидінні з похиленою головою і руками на колінах. Було зрозуміло, що він був стороннім. Падре мав більше 20 років перебування в місті і міг би розпізнати будь-якого його мешканця навіть за запахом. Тому знав, що хлопець, який щойно зайшов, нетутешній, був чужим. Короткий та напружений погляд виявив, що той мовчазний і трохи сумний, і що у нього брудний і пом'ятий одяг. Ніби він багато часу спав з прямо у ньому, подумав священник, з почуттям, яке було мішаниною огиди і милосердя. Але потім, бачачи його на сидінні, він відчув, що його душу переповнює подяка і готувався виголосити для нього найвеличнішу проповідь свого життя. Христе, подумав він тим часом, дозволь мені згадати про сомбреро, за яке мені не можна виганяти його з храму.

І почав проповідь.

Спочатку він говорив, не усвідомлюючи своїх слів. Він навіть себе не слухав. . Він ледве почув залагоджену і розкуту мелодію, що витікала зі сплячого з початку світу джерела його душі. Мав розгублену впевненість, що слова проростали чіткі, своєчасні, точні, в порядку та відповідні нагоді. Відчував, що гаряча пара стискала його нутрощі. Але також знав, що його дух очищається від марнославства і те відчуття задоволення, почуття яке його захоплювало, не було ні гординею, ні бунтом, ні марнотою, а чистою радістю його духу в Нашому Господі.

У своїй спальні сеньйора Ребекка відчула збій свідомості, зрозумівши, що вона всередині моменту, коли спека стає нестерпною. Якби вона не відчувала себе уродженкою міста та похмурий страх перед новизною, вона би поклала свої манатки у баул з нафталіном та й пішла б тинятися по світу, як це робив її прадід, як їй розповідали. Але в душі вона знала, що їй судилося померти в поселенні, серед тих нескінченних коридорів та дев'яти спалень, чиї дротяні решітки, думала, будуть замінені склом з шипами, коли зійде жара. Таким чином, вона вирішила що залишається тут (і це було рішення, яке вона завжди приймала, коли перетрушувала одяг у шафі), а також вирішила написати "моєму вельмишановному кузену", щоб той відправив молодого падре і щоб можна було знову відвідувати церкву з її капелюхом з крихітними оксамитовими квітами та знову почути впорядковану месу та розважливі і піднесені проповіді.

Завтра — понеділок, зміркувала вона, почавши думати про заголовок листа до єпископа (заголовок, який полковник Буендіа назвав би легковажним і зухвалим), коли Археніда різко відкрила двері з металевою сіткою і вигукнула: "Сеньйора, кажуть, падре черговий раз з глузду з'їхав, прямо з амвона".

Вдова повністю повернула смутне і ображене обличчя до дверей.

"Він божевільний принаймні п'ять років", — сказала вона. І продовжила перебирати свої одежі, кажучи: "Мабуть, він знову побачив диявола".

"Зараз це був не чорт", — сказала Аргеніда.

"То хто?" — запитала сеньйора Ребекка, зарозуміла, байдужа.

"Тепер він каже, що бачив Агасфера".

Вдова відчула нервовий тік, як по її шкірі побігла мурашня. Рій проблемних ідей серед яких не могла розрізнити її розбиті дротяні мережі, спеку, мертвих птахів та чуму промайнув у її голові, коли почула ті слова, яких вона не згадувала з віддалених днів свого дитинства: "Вічний жид". І тоді вона почала рухатися, мертвенно-бліда, крижана, туди звідки з'явилась Аргеніда, а та спостерігала за нею з відкритим ротом.

— Це правда, — сказала вона голосом, який піднявся з самого її нутра.

— Тепер зрозуміло чому гинуть птахи.

Керована переляком вона покрилась чорною вишитою шаллю і проскочила на одному подиху довгий коридор і залу, прикрашену декоративними предметами і двері на вулицю та два квартали, що відокремлювали її від церкви, де святий отець Антоніо, перетворений, віщав: "... Клянусь, що це побачив. Клянусь що він перетнув мій шлях сьогодні вранці, коли я повертався з соборування святим єлеєм дружині Іони, столяра. Клянусь, що той мав палаюче обличчя від прокляття Господа і залишаючи на своєму сліді тліючого попелу. "

Слово що було усічене, попливло в повітрі. Він зрозумів, що не може утримувати тремтіння рук, що все його тіло тіпалося і по хребту повільно спускалася нитка крижаного поту. Він почувався погано, чуючи свій дрож і відчуття спраги і сильного повороту в кишечнику і стугін, що резонував як глибока нота органу в його нутрі. Потім йому відкрилась істина.

Він побачив, що в церкві є люди і що сеньйора Ребекка просувається через центральний неф, жалюгідна, ефектна, простираючи руки вперед з гірким і холодним обличчям. Він смутно розумів, що відбувається, і навіть мав достатню ясність, щоб зрозуміти, що було б марно вважати, що забезпечив диво. Смиренно оперся тремтячими руками на дерев'яний край амвону і відновив промову. "Тоді він підійшов до мене", — сказав він. І цього разу він почув власний пристрасний і переконливий голос. Він пішов до мене, мав смарагдові очі і пошерхлу шкіру і запах козла. І я підняв руку, щоб звинуватити і вигнати його в ім'я Нашого Господа, і я сказав: "Стоп. Неділя ніколи не була вдалим днем щодо жертвоприношення ягняти ".

Коли закінчив, вже почалась жара. Та інтенсивна, нерухома та палюча спека того незабутнього серпня. Але святий отець Антоніо Ізабель вже не усвідомлював спеку. Він знав, що там, за його спиною, знову простувало місто, зворушене проповіддю, але він навіть не був радий цьому. Він навіть не був задоволений негайною перспективою, що вино заспокоїть йому пересохле горло. Він почував себе незручно і невідповідно. Він почувався приголомшеним і не міг сконцентруватися на кульмінаційному моменті проповіді. Те саме відбувалося колись, але зараз це було відволіканням відрізняється тим, що його думка була наповнена певною неспокійністю. Перший раз у житті зараз відчув гордість. І як він уявляв і визначав у своїх проповідях він відчував, що гордість — потяг, рівний спразі.