Детектив Блюмквіст здобуває славу - Сторінка 15

[107]

— Аби я хоч була сказала вдома, що йду до руїн, — мовила Єва-Лотта. — Тоді вони прийшли б сюди нас шукати...

Вона затулила руками обличчя. Калле проковтнув клубок у горлі й підвівся з долівки. Він не міг сидіти й спокійно дивитися на Єву-Лотту. Чи дверей не можна виламати? Ні, зразу видно було, що марно й пробувати. Калле нахилився й підняв щось із долівки коло сходів. Дядьків Ейнарів ліхтарик! Він його забув! От пощастило! Бо як настане ніч, темна, холодна ніч, то хоч можна буде коли завгодно посвітити собі. Батарейки не вистачить надовго, але принаймні вони блиснуть і подивляться, котра година. Хоч, властиво, тепер уже однаково — чи третя година, чи четверта, чи п'ята, скоро для них узагалі ніщо не матиме ніякої ваги.

Калле відчув, як у ньому росте глухий відчай. Він ходив з кутка в куток "смутний та невеселий", як звичайно пишуть у книжках.

Усе що завгодно, аби тільки не сидіти й не чекати. Все що завгодно. Може, краще обстежити темні переходи, що вели в глиб підземелля?

— Андерсе, ти колись пропонував обстежити підземелля, накреслити план і влаштувати тут наш штаб. То, може, тепер обстежимо його?

— Невже я справді казав таку дурницю? Певне; мені тоді в голову вдарило сонце. Якби я тільки вибрався звідси, то довіку обминав би десятою дорогою ці паскудні руїни, так і знай!

— Усе ж таки цікаво, куди ведуть ці темні коридори? — не поступався Калле. — А раптом є якийсь інший вихід, що про нього ніхто не знає!

— Аякже! А раптом сюди з'являться археологи й відкопають нас? Однакова надія.

Єва-Лотта стрепенулася: [108]

— Воно так, але як ми сидітимемо, то взагалі здурієм. Як на мене, то Калле правду каже. Ми маємо ліхтарика й будемо присвічувати собі.

— Ну, як хочете, — сказав Андерс. — Та, може, спершу з'їмо булочки? Три булочки — на жаль, тільки три булочки, і надовго їх однаково не стане.

Єва-Лотта дала кожному по булочці, і вони мовчки заходилися їсти. їм аж моторошно ставало на думку, що це, може, вони їдять востаннє в житті. Вони швидко ум'яли булочки й запили їх водою з коряка. Тоді взялися за руки й рушили в темряву.

Калле йшов попереду й світив ліхтариком.

Саме тієї хвилини перед невеликою поліційною дільницею спинилася машина. З неї висіло двоє чоловіків і поспішили до дільниці, де їх зустрів Б'єрк, дуже здивований несподіваними відвідинами.

Прибульці назвалися: комісар Стенберґ і поліцай Сантесон із стокгольмської кримінальної поліції.

Потім комісар швидко спитав Б'єрка:

— Ви не знаєте тут у місті приватного детектива на прізвище Блюмквіст?

— Приватного детектива Блюмквіста? — Б'єрк похитав головою. — Ніколи про такого не чув.

— Дивно, — сказав комісар. — Він мешкає на Великій вулиці, чотирнадцять. Ось погляньте.

Комісар витяг листа й подав Б'єркові. Якби тут був Калле, то відразу впізнав би його. Вгорі стояло: "До кримінальної поліції у Стокгольмі", а внизу підпис: "Карл Блюмквіст, приватний детектив".

Поліцай Б'єрк засміявся:

— Та це ж мій приятель Калле Блюмквіст! Ти Диви, приватний детектив! Тому приватному детективові десь одинадцять чи дванадцять років! [109]

— Тоді чим ви поясните, що він прислав нам такий самісінький відбиток пальця, як ми виявили на Банерґатан наприкінці липня? Мабуть, чули про крадіжку великих коштовностей? Чий це відбиток? Саме це найбільше цікавить стокгольмську кримінальну поліцію. Це наша єдина ниточка. Ми певні, ще грабувало кілька осіб, бо одна не зрушила б з місця важкого сейфа. Проте відбитки пальців залишила тільки одна з них, решта, певне, були в рукавицях.

Поліцай Б'єрк задумався. Він згадав, як недавно на майдані Калле обережно розпитував його, ще треба робити, коли знаєш, що хтось злочинець, а доказів немає. Виходить, Калле Блюмквіст якимось робом напав на слід злодіїв, що вкрали коштовності!

— Мені здається, що найкраще негайно ж піти й розпитатися про все самого Калле, — сказав поліцай Б'єрк.

— Мабуть, так, і якнайшвидше, — погодився комісар.

— Велика вулиця, чотирнадцять! — сказав поліцай кримінальної поліції і сів за кермо.

І машина рушила.

Червоні Троянди страшенно нудилися. Що це за нова мода в Білих Троянд підписати мир, коли війна так цікаво почалася! Подумати тільки, доброї вільно відмовитися від такої розваги!

— Я гадаю, що нам треба піти й трохи поображати їх, — запропонував Сікстен. — Може, вони нарозумляться.

Бенці й Йонте сподобалась така пропозиція: Проте у штабі Білих Троянд було тихо й порожньо

— Де їх чорти носять? — здивувався Йонте.

— Почекаймо їх, — сказав Сікстен. — Колись ж" вони мають повернутися. І Червоні Троянди влаштувалися собі на горищі. Там було багато старих часописів, що ними Білі Троянди розважалися в негоду; були також і шахи, і чудовий стіл для гри в пінг-понг. Одне слово, нудьгувати не доводилось.

— Гарний у них штаб, — позаздрив Бенка.

— Так, — сказав Сікстен. — Аби ж у нашому гаражі помістився такий великий стіл.

Вони грали в пінг-понг, спускалися мотузкою вниз, знову вилазили нею, роздивлялися в часописах комікси й нітрохи не переймались тим, що Білі Троянди красувалися своєю відсутністю.

Сікстен стояв у отворі, тримаючись за мотузку. "Он іде той Євин-Лоттин родич, як там його... ага, дядько Ейнар! Як же він поспішає!" — подумав хлопець. Ось він позирнув угору, помітив Сікстена й отетерів.

— Ти шукаєш Єву-Лотту? — за хвилю спитав дядько Ейнар.

— Так, — відповів Сікстен. — Ви не знаєте, де вона?

— Ні, не знаю.

— Шкода, — сказав Сікстен і з'їхав мотузкою вниз.

Дядько Ейнар засяяв. Сікстен знову поліз нагору.

— Ти лізеш іще? — спитав дядько Ейнар.

— Авжеж, — сказав Сікстен, спритно видряпуючись мотузкою. Відразу видно було, що в нього з фізкультури п'ятірка.

— Що ти там робитимеш? — поцікавився дядько Ейнар.

— Чекатиму на Єву-Лотту, — відповів Сікстен. Дядько Ейнар трохи походив у садку. [111]

— Здається мені, — врешті гукнув він Сікстенові, — що Єва-Лотта з хлопцями подалася кудись на цілий день! Раніше як увечері вони не вернуться.

— Шкода, — сказав Сікстен і з'їхав донизу. Дядько Ейнар знову засяяв.

Сікстен поліз назад.

— Ти не чув, що я сказав? — Дядько Ейнар починав нервуватися. — Єви-Лотти не буде цілий день!

— Шкода, — мовив Сікстен. І поліз далі.

— Що ж ти там робитимеш? — спитав дядько Ейнар.

— Дивитимуся комікси, — відповів Сікстен. Дядько Ейнар уже не сяяв. Він знову нетерпляче походив трохи стежкою.

— Агов, ти, нагорі! — гукнув він за хвилю. — Хочеш заробити крону?

Сікстен висунув голову.

— Певне ж! А як?

— Побіжи до тютюнової крамнички на майдані й купи мені коробку цигарок!

— Залюбки, — сказав Сікстен і з'їхав мотузкою вниз.

Дядько Ейнар дав йому п'ять крон. Сікстен помчав щодуху. Тепер дядько Ейнар засяяв ще дужче.

Коли це з отвору висунув голову Бенка, симпатичний [112] Бенка з русявим кучерявим чубом і кирпатим носом. У кого б стало духу лаятися, побачивши такого гарного хлопця? А от дядько Ейнар вилаявся, та ще й як!

За хвилю вернувся Сікстен. В одній руці він ніс великий пакунок. Віддавши дядькові Ейнарові цигарки, він гукнув своїм приятелям:

— Дивіться, хлопці! Я купив у Євиного-Лоттиного тата на цілу крону булочок, а він не скупий! Тепер ми маємо їжу і можемо сидіти цілий день, навіть додому не треба йти.

Дядько Ейнар вилаявся ще дужче й прудко пішов геть.

Червоні Троянди дивилися комікси, грали в пінг-понг, їли булочки, спускалися мотузкою й не журилися, що Білі Троянди красувалися своєю відсутністю.

— Вам не здається, що в того родича одної клепки бракує? — спитав Сікстен, коли дядько Ейнар уже вчетверте вигулькнув коло пекарні. — Чого він товчеться, наче курка з яйцем? Не може знайти собі якоїсь роботи?

Минали години. Червоні Троянди й далі грали в пінг-понг, роздивлялися комікси, спускалися мотузкою, їли булочки й зовсім не журилися, що Білі Троянди красувалися своєю відсутністю.

15

Всюди темно-темнісінько! Тільки часом через якусь щілину блисне промінь світла. Однак ліхтарик ще світить, хоч це добре. Як важко пробиратися тими переходами! Подекуди дорогу заступають великі камені, в підземеллі все липке, вогко й холодно. Як же тут перебути ніч? Багато ночей? [113]

Андерс, Калле і Єва-Лотта тримаються за руки. Калле освітлює довгі кам'яні стіни, мокрі та плісняві.

— Як ті нещасні сиділи тут замкнені, — каже Єва-Лотта. — І, либонь, не один рік.

— Але їм хоч їсти давали, — бурчить Андерс. Однією булочкою дуже не наїсися, а він таки

добре зголоднів. Дома в нього десь тепер обідають.

— А в нас на обід нині битки! — зітхає Єва-Лотта.

Калле мовчить. Він лютий на самого себе за те, що взагалі захопився працею детектива. Сиділи б тепер собі дома на горищі, воювали б із Червоними Трояндами, їздили б на велосипеді, купалися б, їли б на обід битки. Хіба мало цікавого на світі!? А натомість вони спотикаються в темряві й навіть думати бояться, що їх чекає.

— Вже краще вернімося на давнє місце, — каже Єва-Лотта. — Чогось іншого, аніж ми вже бачили, однаково не буде. Всюди темно й неприємно.

— Хоч дойдімо цим переходом до кінця, — пропонує Андерс, — а тоді вернемось.

Єва-Лотта помилилася: принаймні не скрізь було те саме. Перехід скінчився сходами, а сходи звичайно з'єднують два поверхи.

То були вузенькі кручені східці з кам'яними приступками, стертими безліччю ніг.

Андерс, Калле і Єва-Лотта стоять принишклі: вони не вірять своїм очам. Калле освітлює східці ліхтариком. Тоді кидається вперед. Але східці кінчаються глухим кутом. Отже, ними не можна зайти в підземелля. І, звісно, вийти теж не можна. Калле вже ладен головою розбити дошки, щоб аж тріски полетіли.

— Ми мусимо вийти! Мусимо, кажу! — в нестямі кричить Андерс. — Я більше не можу! [114] Він бере велику каменюку. Калле допомагає йому.

— Раз-два-три! — командує Андерс. Дерево тріщить. Ще раз!

— Побачиш, що ми вийдемо, Калле! — Андерс мало не плаче з натуги.

Востаннє, з усієї сили. Трах! Навсібіч летять тріски, їх не важко відкинути. Андерс висовує голову і аж вищить з радощів. Східці ведуть на перший поверх зруйнованого замку!

— Гайда за мною! — кличе він.

Калле і Єву-Лотту не треба просити. І ось уже вони всі троє милуються днем, сонцем, наче великим дивом. Єва-Лотта підбігає до вікна. Внизу розляглося містечко. Видно водогінну башту й церкву. А там, удалині, червоний дах їхньої пекарні.