Дикий собака Динго - Сторінка 8

- Рувім Фраєрман -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Кицька теж ввійшла у воду… А Коля лишився на місці.

Таня простягла руку і схопила котеня. Воно стало менше за щура. Руда шерсть намокла, воно ледве дихало.

Таня поклала котеня на камінь, і кицька облизала його.

А Коля все ще стояв на місці.

— Ти навмисне скинув котеня у річку! Я сама бачила! — крикнула Таня сердито.

Коля мовчав.

"Можливо, він боягуз", — подумала Таня.

І тоді тупнула на нього ногою.

Але й це не змусило його поворухнутися. Він не міг вимовити й слова — так був здивований.

Таня кинулася геть од нього. Вона бігла стежкою на гору, і коліна її обнімала мокра спідниця.

Коля наздогнав дівчинку аж на вершині гори, біля рибальських будинків, і тут, захекавшись, узяв її за руку.

— Таню, — сказав він, — повір мені, я не хотів… Це сталося випадково. Котеня само впало у воду.

— Пусти мене, — вигукнула дівчинка, вириваючись. — Я не ловитиму більше! Я піду додому!

— Тоді я теж піду.

Він відпустив її руку і ступив широко, щоб не відставати.

— Не йди за мною! — крикнула Таня.

Вона зупинилася біля високого каменя, що підпирав хатинку рибалки.

— Але ти прийдеш до нас обідати? — спитав Коля. — Сьогодні вихідний. Тато чекатиме на тебе. Він скаже — я образив тебе.

— Ось що тебе лякає! — вигукнула Таня, притулившись до високого каменя.

— Ні, ти не так зрозуміла мене. Адже я люблю тата, а це його може засмутити. Я не хочу його засмучувати, не хочу, щоб і ти завдавала йому прикрості. Оце ти повинна зрозуміти.

— Мовчи, — сказала вона, — я чудово зрозуміла тебе. Я не прийду сьогодні обідати. Я більше ніколи до вас не прийду.

Дівчинка повернула ліворуч і хутко зникла за стіною хати.

Коля сів на камінь, уже нагрітий сонцем. Камінь був сухий і теплий, і тільки в одному місці темніла сіра пляма — слід од Таниної мокрої спідниці.

Коля помацав камінь.

"Дивна дівчинка Таня, — подумав він. — Чи не гадає вона, що я боягуз? Дивна дівчинка, — твердо вирішив Коля. — Хіба можна дивуватися тому, що вона зробить чи скаже?"

І, знову поклавши руку на камінь, він надовго про щось замислився.

А Філько нічого не бачив. Він сидів за миском на глині і таскав плоскирю — плоских рибок з чорними очима. Ще витяг коропа з великою головою, якого одразу на піску вбив гострим каменем.

Потім хлопчик вирішив відпочити. Він глянув на містки. Двоє вудлищ коливалися над водою, волосінь була натягнута — на ній ходила риба, — але поблизу нікого не було видно: ні Колі, ні Тані. І кремениста стежка була безлюдна.

Філько подивився навіть уверх, на гори. Але й там шугав тільки вітер, також пустинний, що не нагонив навіть осінніх хмар.

Тільки мокра кицька з котенятами чвалала з пристані вгору.

IX

Все-таки Таня прийшла обідати. Вона піднялася на ґанок і різко штовхнула засклені двері, широко розчинивши їх перед собою, а собака, що прибіг з нею, лишився на ґанку.

Таня сильно грюкнула дверима. Зрештою, це її право приходити, коли захоче, в цей дім. Тут живе її батько. Вона приходить до нього. І нехай ніхто не думає, що вона приходить сюди заради когось іншого або заради чогось іншого, наприклад заради пиріжків з черемхою.

І Таня ще раз грюкнула дверима, сильніше ніж будь-коли.

Двері задзеленчали і заспівали своїм скляним голосом.

Таня пішла і сіла за стіл на своє місце.

Усі вже обідали. На столі стояла повна миска пельменів.

— Таню! — радісно закричав батько. — Ти прийшла? А Коля казав, що ти сьогодні не прийдеш. Оце добре! Їж гарненько. Тьотя Надя зробила сьогодні для тебе пельмені. Подивись, як вдало їх зліпив Коля.

"Он як, — подумала Таня, — він і це вміє робити!"

Вона пильно глянула на батька, на стіну, на дружні руки Надії Петрівни, які подавали їй то хліб, то м'ясо, а от на Колю глянути не могла.

Вона сиділа, низько нахилившись над столом.

Коля теж сидів на своєму місці зігнувшись, увібравши голову в плечі. Проте його губи морщилися в посмішці.

— Тату, — сказав він, — навіщо ти розповів Тані, що я ліпив ці пельмені? Тепер вона й поготів їх не їстиме.

— Ви хіба сваритеся? — в тривозі спитав батько.

— Що ти, тату! — відповів Коля. — Ми ніколи не сваримося. Адже ти казав, що ми повинні бути друзями.

— Ну отож-то! — сказав батько.

А Коля, нахилившися через стіл до Тані, прошепотів:

— А хто це казав мені, що сьогодні не прийде обідати?

Таня відповіла йому голосно:

— І не обідати я прийшла. Я не хочу їсти. Ні, ні, я зовсім не хочу їсти! — голосно повторила вона батькові і його дружині, що разом повернулися до неї.

Чому ж ти не хочеш їсти? — розгублено ще раз перепитав батько. — А пельмені?

— Ні, дякую, я вже пообідала з мамою.

— Не запрошуй її, тату, втретє,— сказав Коля глузливо, — вона однаково не їстиме.

— Що ж, — із жалем зауважив батько, — не хоче — не буде. А даремно: пельмені такі смачні!

О, звичайно, вони страшенно смачні, ці кусочки вареного тіста, напхані рожевим м'ясом; а ці дурні поливають їх оцтом. Божевільні люди! Їх їдять з молоком, посипаючи перцем, і ковтають, мов чарівний вогонь, що вмить оживляє кров.

Думки в Таниному мозкові мчали ніби маленькі вихори, хоч сама вона суворо дивилася на свою тарілку, де хололи пельмені. В голові паморочилося, тому що вдома вона не їла, тому що в неї були здорові плечі, міцні руки, міцні ноги, і тільки її серце не знало, чого йому треба. Вона прийшла сюди, у цей дім, до батька, мов сліпець, і нічого не бачить, нічого не чує, крім пульсування своєї крові.

Можливо, її заспокоїть суперечка з наукових питань.

— Тату, — раптом сказала Таня, — а правда, що оселедці в морі солоні? Так мені казав Коля. Він зовсім не визнає зоології.

— Що таке? — спитав батько. — Не розумію.

Коля перестав їсти. Здивовано витер губи і провів долонею по обличчю. Він ніколи такого не казав. Проте його здивування минуло, коли пригадав, що він ще вранці вирішив не дивуватися — ні тому, що зробить, ні тому, що скаже Таня

І через якусь мить хлопчик знову спокійно і нерухомо дивився на дівчинку ясними очима, в яких, наче з глибокого дна, спливала тиха усмішка.

— Так, не визнаю, — сказав він. — Що це за наука: у кицьки чотири ноги і хвіст.

Лоб і щоки в Тані почервоніли. Вона добре знала" про яку кицьку говорить Коля.

— А що ж ти визнаєш? — спитала вона.

— Математику визнаю… Якщо дві окружності м" ають спільну точку, то… Літературу люблю, — додав він, — це наука ніжна.

— Ніжна, — повторила Таня.

І хоча душа в неї була схильна до мистецтва, хоча вона любила і Діккенса, і Вальтера Скотта, а ще більше любила Крилова і Гоголя, проте сказала зневажливо:

Що ж це за наука: "Осел побачив солов'я…"

Так розмовляли вони, не усміхаючись власним жартам і позираючи одне на одного очима, сповненими презирства, аж поки батько, який не міг зрозуміти їхньої суперечки, зауважив:

Діти, не говоріть дурниць, я вас перестаю розуміти.

А в голові у Тані дедалі більше паморочилося, голосно стукало у вухах. їй хотілось їсти. Дівчинка знемагала від голоду. Він краяв їй груди й мозок, проникав, здавалося, в кожну краплину крові. Вона заплющила очі, щоб не бачити їжі. А коли розплющила їх, то побачила, що зі столу вже прибирають. Прибрали миску з пельменями, прибрали хліб і сіль у скляній сільниці. Тільки її тарілка ще стояла на місці. Але й її вже хотіла взяти Надія Петрівна. Таня мимоволі притримала тарілку й одразу ж прокляла свою руку.

— Ти чого? — спитала Надія Петрівна. — Може, пельмені тобі залишити?

— Ні, ні, я тільки хотіла кілька штук дати собаці. Можна?

— Будь ласка, — сказав батько, — віддай хоч усе, адже це твоє.

Таня, нанизавши на виделку кілька штук вже захололих пельменів, вийшла на ґанок. І тут, сівши навпочіпки перед старим собакою, вона з'їла їх, змочуючи слізьми.

Пес, нічого не розуміючи, голосно гавкав. За цим голосним гавкотом Таня не почула кроків за спиною.

Батькові руки раптом лягли на її плечі. Як пильно подивився він у її очі та на її вії! Ні, вона зовсім не плакала.

— Я все бачив крізь скляні двері,— сказав батько. — Що з тобою, рідна Танюшо? Яке в тебе горе?

Він підняв її над землею і потримав так, ніби хотів на власних руках зважити, чи тяжке горе в доньки. Вона потихеньку роздивлялась його. Батько здавався їй дуже далеким і великим, як ті високі дерева в лісі, котрі вона не могла охопити відразу очима. Вона могла тільки доторкнутися до їхньої кори.

І Таня легенько притулилася до батькового плеча.

— Скажи мені, що з тобою, Таню, можливо, я допоможу. Розкажи, що тебе радує, чого ти сумуєш, про що думаєш.

Але вона нічого не сказала, бо подумала:

"Ось у мене є матір, є в мене дім, і обід, і навіть собака і кицька, а батька в мене все-таки немає".

Хіба вона могла це сказати йому, сидячи на його колінах? Хіба, сказавши йому це, вона не примусила б його змінитися на обличчі, можливо, навіть пополотніти так, як не блід він — хоробра людина — перед найстрашнішим штурмом?

Вона не знала, що тепер — чи він спав, чи не спав — батько завжди думає про неї, з любов'ю вимовляє її ім'я, яке так рідко, раніше згадував. Навіть цієї хвилини, тримаючи її на колінах, він думав: "Минулося моє щастя, не колисав я її на руках!"

Про що вона могла знати?

Таня тільки притулилася до нього, схилилася трохи на груди.

Як солодко! Ох, як солодко лежати на грудях у батька! Як вона цього чекала!

Хоч тепер і не весна, і ґанок вологий од холодних дощів, і тіло в легкому вбранні мерзло на повітрі, але й пізньої осені, в ці хвилини, Тані було тепло. Вона довго сиділа з батьком, поки над дорогою у фортецю, над вибіленим вапном камінням, над будинком із скляними дверима засвітилися її рідні сузір'я.

X

Воно тепер без листя. Але й без листя воно чудове. Його живі гілки сягають просто в небо, а кора темна.

Чи це в'яз, чи ясен, чи якесь інше дерево, Таня не знала, та сніг, що тепер падав, перший сніг, який, мов п'яниця, валився на нього, чіпляючись за кору й суччя, не міг на ньому вдержатися. Він танув, ледь торкнувшись його віт.

"Виходить, і по них струмить тепло, як і в мені, як і в інших", — думала Таня і легенько кивала дереву.

А Коля відповідав урок. Він стояв перед Олександрою Іванівною біля дошки і розповідав про стару Ізергіль.

Обличчя в нього було кмітливе. З-під крутого лоба блищали веселі і ясні очі. Слова, що злітали з його губ, завжди були живі.

Вчителька задоволено думала про те, що цей новий хлопчик аж ніяк не зіпсує їй клас.

— А я бачив Горького, — сказав несподівано Коля і зашарівся, бо його душа не терпіла жодної краплини похвальби.

Діти зрозуміли його ніяковість.

— Розкажи! — крикнули йому.

— Он як! — сказала й Олександра Іванівна. — Це дуже цікаво! Де ти бачив його? Ти, можливо, розмовляв з ним?

— Ні, я бачив його тільки крізь дерева саду.