Дикий собака Динго - Сторінка 6

То за віщо вона повинна любити його?

— Мамо, — казала Таня, — я більше не буду. Не треба. Як добре, що вони не приїхали! Як це добре. Хіба нам погано вдвох? А що квіти! Я посаджу інші. Назбираю насіння — я знаю в лісі болото, я все зроблю, і на подвір'ї в нас буде знову красиво, набагато красивіше, ніж було досі.

Так мурмотіла вона, не знаючи, що каже, не чуючи, як стукнула клямка на хвіртці, не чуючи голосу матері, яка вже кілька разів повторила:

— Та відчини ж, Таню! Хтось не може ввійти. Мабуть, з лікарні прийшли.

Нарешті Таня звелася на ноги, почула кроки біля воріт і підійшла до хвіртки. Їй, далебі, нікому не хотілося відчиняти, навіть хворим.

Вона сердито спитала:

— Вам хто потрібен? До лікаря? Ви хворий?

Але перед нею стояв здоровий, високий і веселий чоловік. Він був у чоботях, в шинелі полковника і ні про що не питав, а тільки, всміхаючись, дивився їй в обличчя. Як це було дивно!

І раптом позаду Таня почула слабкий материн скрик. Дівчинка трохи заплющила очі і притиснулася до воріт.

"Батько!" Вона зрозуміла це враз.

Він, переступив через дошку, що лежала на землі, посунувся трохи вперед, ніби нахилився над матір'ю і хотів її поцілувати. Мати відступила назад і подала тільки руку. Він покірливо взяв її і потримав у своїх долонях. Другою рукою мати показала на Таню. Батько обернувся так швидко, що на його портупеї рипнули ремінці. Він і до неї простягнув свої великі, широко відкриті руки. Таня ступила до нього. Бліда, вона перелякано дивилася на нього. А він цілував дівчинку в лоб, притискував її голову до себе. Від нього пахло сукном — сукном і ремінцями.

Потім він сказав:

— Ти така велика. Тобі слід було подарувати квіти. А я приніс цукерки.

І, засунувши руку в кишеню, почав витягати коробку. Але кишеня була вузька, а коробка велика — чіпляла за підкладку. Він рвав її пальцями, м'яв коробку, він трудився. Його обличчя почервоніло. Він навіть тихенько стогнав. А Таня ждала, дедалі більше бліднучи. І, вдивляючись в його обличчя, що спітніло, мов у дитини, вона зважувала: добра перед нею людина чи ні.

Нарешті він витяг коробку, подав її Тані. І Таня взяла, не знаючи, що з нею робити, — вона їй також заважала.

Дівчинка поклала цукерки на старі сани біля бочки, в якій було повнісінько води, і краплини одразу ж почали гризти коробку. Вони стукали, як грім у німій тиші, що запала на цьому подвір'ї. Потім прибіг собака, прийшла кицька Козак з котенятами — всі вони спробували обнюхати коробку.

Мати легенько похитала головою. Замислено подивилась на коробку і понесла її в хату.

А Таня лишилася на подвір'ї.

Батько обняв її ще раз.

Тепер, коли боротьба з цукерками закінчилася, він почав говорити. Він був збуджений і говорив дуже голосно, весь час напружено всміхаючись.

— Шкода, що тебе не було на пристані! Ми з тьотею Надею чекали на тебе. Щоправда, ми трохи затрималися на пароплаві. Коля захворів на малярію. Довелося чекати санітарів, щоб його забрали. І уяви собі, якась дівчинка подарувала йому на пристані квіти. Це були лілії, котрих я не бачив уже багато років. Так, уяви собі, вона поклала квіти на ноші. Йому так хотілося, щоб то були ти! Але ти не прийшла.

Таня піднесла руки до скронь, натиснула на них пальцями, наче хотіла спинити кров, що вдарили в лице, і трохи відсторонилася.

— Ти чого, Таню? — спитав батько.

— Тату, не говори так голосно, — попросила вона. — Я дуже добре чую тебе.

І власне подвір'ячко раптом приголомшило Таню тишею.

Батько замовк. Його збуджене обличчя стало суворим. Усмішка збігла з губ. Тільки очі лишалися добрими. Він кашлянув.

І дивно, цей кашель був уже знайомий Тані. Вона так само поривчасто кашляла, коли сумні думки, як холодний вихор, охоплювали її.

Він пильно дивився на дочку, тихенько стискував її плече.

— Я знаю, що ти на мене сердишся, Таню, — сказав він. — Але ми будемо великими друзями, правда?

— Ходімо пити чай, — запросила Таня. — Ви хочете чаю?

— Ого! Он ти в мене яка! — тихо промовив батько, дужче натискуючи на Танине плече.

Вона зрозуміла його і виправилась.

— Ходімо до нас пити чай, тату, — сказала вона. І сльози мало не навернулися в неї на очі.— Адже я ще не звикла до тебе, тату.

Він погладив Таню по щоці.

— Так, ти маєш рацію, Танюшо, — ледве чутно погодився він. — Важко це все у п'ятнадцять років, важко, друже. А все-таки ми будемо друзями. Ходімо пити чай.

І вперше на дерев'яному низенькому ґаночку Таниного будинку пролунали інші кроки, ніж ті, які вона звикла чути, — важкі чоловічі кроки, кроки її батька.

VII

Коли в школі Таню спитали, чи не двоюрідним братом їй доводиться Коля Сабанєєв, що прийшов до них у клас, то одним вона відповіла — так, іншим сказала — ні, а оскільки багатьом це було байдуже, незабаром її перестали запитувати.

А Філько, вклавши стільки марних зусиль у розшуки країни Маросєйки, теж більше ні про що не питав Таню.

Зате він сидів на парті якраз за Танею і міг скільки завгодно дивитися на її потилицю. Адже й потилиця може дещо розповісти. Вона може бути холодною і жорсткою, мов камінь, з якого Філько викрешував у лісі вогонь. Вона може бути ніжною, як самітна стеблина трави.

Потилиця в Тані була і такою й іншою, найчастіше виражаючи одне бажання дівчини — не думати про те, що робиться позаду неї.

А позаду на лаві сиділи Філько і Коля.

Кого ж з них стосується це вперте бажання Тані?

Та оскільки Філько розглядав речі завжди з хорошого боку, то він вирішив, що це стосується насамперед не його. Коли ж говорити про Колю, то Філько повинен був визнати, що Таня даремно назвала його тоді гордим. Він вважав, що це помилка. Хлопець, можливо, дещо хворобливий, у нього дуже вузькі руки, надто бліде лице, але він не гордий — це бачили всі.

Коли Філько показав йому вперше, як в їхній школі жують сірку, Коля тільки спитав:

— Що це?

— Це ялицева смола, — відповів йому Філько. — Ти можеш купити її в китайця, який на розі торгує липучками. За полтиник він дасть тобі кубик сірки.

— А що таке липучки? — спитав Коля.

— Е, брате! — відповів йому роздратовано Філько. — Про все ти хочеш довідатись одразу.

І Коля не образився.

— Добре, — сказав він, — я довідаюсь згодом. Але дивний цей звичай у вашій школі. Мені ніде не доводилося бачити, щоб жували ялицеву смолу.

Але все-таки сірки купив багато. Почастував нею Філька і сам пожував, дуже швидко навчившись так само голосно клацати сіркою на зубах, як і інші.

Він так привітно запропонував пожувати й Тані, що та аж ніяк не могла відмовитися. Вона через силу всміхнулась, показавши блискучі, мов сніг, зуби.

— Чи не завдяки цій обставині,— сказав Коля, — у всіх тут такі білі зуби? Ця сірка добре їх очищає.

Всі слова хлопця Тані здалися огидними.

— Ох, завдяки цій обставині відчепись од мене! — сказала вона.

Коля промовчав і всміхнувся.

На неї дивилися його ясні, мов лід, очі, і Таня вперше побачила, що в Колі упертий погляд.

— Так, завдяки цій обставині,— спокійно повторив хлопець.

Чи було це справжньою сваркою, Таня не знала, але саме відтоді між ними почалася ворожнеча, і цей хворобливий хлопчик почав заповнювати її розум більше, ніж перші дні.

Кожного вихідного дня Таня обідала в батька.

Вона минала міський гайок, що розкинувся недалеко від будинку, де вона жила з мамою, і виходила на дорогу, яка вела до фортеці. Дорога була не пряма. Вона бігла берегом, повертаючи то праворуч, то ліворуч, ніби щохвилини озиралася на річку, яка, розіпхнувши гори, стелилася далеко внизу.

Таня йшла не поспішаючи і теж часто озиралася на річку. Якщо на дорозі було тихо, то було чути сичання глиняних брил, котрі під берегом осідали у воду. Собака теж прислухався до цього звуку. Він ходив з дівчинкою скрізь.

Так за півгодини вони підходили до батькового будинку. Цей будинок був з тих, де жили командири. Побілені вапном камінці вистеляли доріжки, але й крізь вапно пробивалася трава, ледь побілена зверху.

Тут було тихо. Скляні двері були завжди відчинені.

Через ці скляні двері Таня заходила в будинок, а собака лишався біля дверей. Як часто хотілося Тані самій лишитися біля дверей, а собака хай би зайшов у будинок!

А втім, усі в цьому домі ставилися до неї приязно.

Надія Петрівна перша зустрічала Таню на порозі. Тиха, лагідна, з милим обличчям, вона плескала Таню по плечу або цілувала в голову, щоразу повторюючи одне й те саме:

— А ось і Таня прийшла!

І хоча при цьому голос її був м'який, але Танине серце мимоволі сповнювалося недовірою.

"Чому вона поглядає на батька, коли цілує мене? — думала Таня. — Чи не тому, що хоче показати йому: "Ось бачиш, я пещу твою доньку, і тепер ти не можеш мені дорікнути, і вона також нічого не може сказати".

Від цієї неприємної думки, у Тані важчав язик, очі переставали коритися — вона не могла глянути батькові в обличчя.

І, тільки наблизившись до нього, відчуваючи його руку в своїй, дівчинка почувала себе спокійніше.

Вона тоді могла й Колі сказати:

— Здрастуй!

— Здрастуй, Таню! — привітно відповідав хлопчик, але не раніше і не пізніше тієї хвилини, коли вона кивне йому головою.

Батько не казав нічого. Він тільки торкався легенько її щоки і потім квапив до столу.

Обідали весело. Їли картоплю з олениною, яку купували в проїжджих евенків. Сварилися з-за кращих шматків, сміялися з Колі, який засовував цілу картоплину в рота, і лаяли його за це, а іноді батько навіть давав йому такого щигля по носі, що ніс трохи припухав.

— Тату, — казав тоді Коля, суплячись, — кинь ці дурні жарти! Я вже не маленький!

— Це правда, ти, шалапут, не маленький, — сміявся батько. — Всі ви дуже великі. Так просто не перестрибнеш через вас. Ось тільки побачимо, якої ви заспіваєте, коли подадуть пиріжки з черемхою.

Батько лукаво поглядав на Таню.

А Таня думала:

"Чого варті пиріжки з черемхою, коли я знаю, що він мене ніколи не любитиме так, як Колю, ніколи не назве мене шалапутом, не вдарить по носі, не відніме зайвий шматок! Та й сама я ніколи не назву його "таточком", як цей нікчемний підлабузник. Невже пиріжками з черемхою можна мене ошукати!"

І серце в неї знову починало потроху нити, сповнюватись образою.

А в той же час усе тут її приваблювало. І голос жінки, що лунав у кімнатах, її стрункий стан, добре обличчя, завжди звернене привітно до Тані, і велика постать батька, його ремінь з товстої коров'ячої шкіри, що завжди валявся на дивані, і маленький китайський більярд, на якому вони не і грали, подзвонюючи залізною кулькою по цвяхах.