Дім без господаря - Сторінка 5

Коли в перукарні нікого не було, лагідний, завжди меланхолійний батько заходив до задньої кімнати, викурював сигарету й ганяв сина по завданих додому латинських словах. Саме тут вухо Шурбігелеве ставало чутке, а душа сумна. Батько ніколи не навчився ставити де треба наголоси в латинських словах, а тому вперто казав genus1 замість genus, ancilla 2 замість ап-cilla, а коли син, не готуючись, відмінював tithenii3, на обличчі в батька з'являлася дурнувата посмішка, бо асоціації в нього були завжди ниці.

1 Рід (лат.).

2 Служниця (лат.).

8 Я кладу (грецьк.).

Тепер Шурбігель давав можливість своїм слухачам натішитись таємничою мастю, делікатно натирав їм вуха, чола й щоки, потім швидким рухом скинув з них простирадло, легенько вклонився, зібрав свої нотатки і, покірно, безпорадно всміхаючись, зійшов з помосту. Залунали одностайні, тривалі, але приглушені оплески, такі, як хотів Шурбігель: він не любив гучного плескання. Праву руку він тримав у кишені, граючись бляшаною коробочкою з глютаміновими цукерками: їхній добре чутний, але пристойний брязкіт заспокоїв Шур-бігеля, і він, усміхаючись, потис руку патерові Вілі-брордові, що прошепотів йому:

— Чудово, просто чудово!

Шурбігель попрощався, бо поспішав на відкриття виставки "Південнобаварської групи". Він був фахівець із сучасного малярства, сучасної музики, сучасної лірики. І любив найважчі теми, бо вони давали змогу висловити сміливі думки, випробувати ризиковані тлумачення. Сміливості в Шурбігеля було не менше, ніж доброзичливості,— він найрадше хвалив прилюдно тих, кого вважав за своїх ворогів, і найрадше знаходив вади у своїх друзів. Хіба що зрідка хвалив якогось приятеля і цим здобув славу непідкупного. Шурбігель був непідкупний, і хоч мав ворогів, проте сам не був нікому ворогом.

Після війни (тут як приклад часто згадувано Савла) Шурбігель відкрив надзвичайну принадність релігії. На превеликий подив своїх друзів, він став католиком і почав відкривати католицьких митців. На своє щастя, він мав велику заслугу, на яку щоразу "міг посилатися,— відкрив більше ніж десять років тому талант Раймунда Баха, якого вже тоді називав найбільшим ліриком свого покоління. Бувши редактором великої націстської газети, він назнав Баха, почав друкувати й таким чином здобув право — тут навіть його вороги нічого не могли сказати — кожну доповідь про сучасну лірику починати словами: "Коли я 1935 року перший надрукував вірш нашого поета Баха, який потім загинув в Росії, я знав, що в нашій ліриці починається нова ера".

Тією публікацією він здобув також право називати Неллу "дорогою Неллою", і вона не могла нічого вдіяти, хоч знала, що Рай так само ненавидів Шурбігеля, як ненавидить його тепер вона. Він здобув право раз на три місяці приходити ввечері до неї на чай і на вино, прихопивши з собою цілий гурт недбало вбраних молодиків,— і принаймні раз на півроку де-небудь прилаштовував чергову фотографію з написом: "Вдова поета з людиною, що відкрила її чоловіка".

Нелла полегшено зітхнула, коли Шурбігель зник. Вона ненавиділа його, але водночас і потішалася з нього. Тепер, коли оплески затихли і вона зовсім прокинулась, то відчула, що той погляд спрямований уже їй не в потилицю, а просто в обличчя. Нелла звела очі й побачила того, хто так уперто намагався скорити її. Він разом з патером Вілібрордом підходив до неї—молодий, одягнений, всупереч моді, дуже скромно: темно-сірий костюм, охайно пов'язана краватка. Обличчя теж досить приємне: така розумна іронія буває в редакторів, що перейшли від політики на культуру. Якраз патерові Вілібрордові з його наївністю властиво брати поважно таких людей, як Шурбігель, і знайомити її з такими людьми, як цей молодик, що поволі наближався до неї.

Він був чорнявий, як вона собі й уявляла, але не схожий на інтелігентного шукача легких пригод, як їй щойно думалося. Щоб ще дужче збентежити його, Нелла, знов усміхнулась: чи він також піймається на цю гру м'язів на її обличчі? Піймавсь. Коли він уклонився, Нелла побачила чорний густий чуб, розчесаний на рівний проділ.

— Пан Гезелер,— мовив, усміхаючись, патер Вілі-брорд,— працює над антологією ліричної поезії і хотів би порадитися з тобою, люба Нелло, які саме Раєві вірші слід відібрати.

— Як? — перепитала вона.— Як ваше прізвище? — І прочитала з його обличчя, що її переляк він зрозумів як зворушення.

Літо на Україні, землянка, лейтенантик, що послав Рая на певну смерть. Чи не по цій смаглявій, бездоганно виголеній щоці дав ляпаса Альберт десять років тому?

"...Я дав йому такого ляпаса, що якусь мить ще бачив на його смаглявій щоці сліди своїх пальців, і заплатив за те шістьма місяцями арешту в одеській військовій в'язниці". Пильні, трохи злякані очі, що вже щось відчували, перервана нитка життя — Раєвого, мого й дитини — через дурну впертість чорнявого лейтенанта, що наполягав на виконанні свого наказу. Три чверті чудового фільму знято, намотано вже на шпулю, лишилося тільки ввімкнути апарат — і раптом плівку перервано, викинуто до комірчини, звідки її треба діставати шматками... Мрії, що мали стати дійсністю. Головного героя викинули, а решту — її, хлопчика та Альберта — присилували грати новий, партацький фільм. Тільки на дві години режисер ввів у дію мізерного, але запеклого начальника, і той зумів споганити кінець. Геть головного героя! Чи не цей нездара, що так уперто намагається сприйняти її збентеження за закоханість, скалічив життя їй, Альбертові, хлопчикові та бабусі?

О невеличкий, гарненький, інтелігентний нездаро з сторожким поглядом, видавцю антологій, якщо це ти — мені здається, ти занадто молодий, — та коли це справді ти, тоді бути тобі головним героєм у третій частині і не минути мелодраматичного кінця... Міфічна постать в уявленні мого сина, страшна людина в бабусиній пам'яті, заплямована ненавистю, що неухильно накопичувалася протягом десяти років,—у тебе ще голова піде обертом, як оце в мене.

— Гезелер,— усміхаючись, сказав він.

— Пан Гезелер уже два тижні провадить літературний відділ у "Віснику"... Тобі недобре, люба Нелло?

— Так, мені недобре.

— Вам треба трохи підкріпитися. Дозвольте запропонувати вам кави?

— Гаразд, — погодилась вона.

— Ви підете з нами, патере?

— Піду.

Та їй довелося ще потиснути руку Трімборнові, привітатися з пані Мезевіц... Вона чула, як хтось мурмотів: "Наша люба Нелла старішає", і водночас міркувала: чи не зателефонувати Альбертові й не попросити його зайти сюди. Альберт пізнав би його, і вона б уникнула неприємного допиту. Нелла була майже певна, що це він, хоч усе начебто свідчило навпаки. На вигляд йому здавалося років двадцять п'ять, та могло бути й двадцять вісім. Отже, тоді він мав щонайбільше вісімнадцять.

— Я вже хотів писати вам,— сказав Гезелер, коли вони спускалися сходами.

— То був би марний захід,— відповіла вона.

Гезелер поглянув на неї, і його безглуздо-ображений вигляд ще дужче роздратував її.

— * Я вже десять років не читаю листів, викидаю їх нерозпечатані в кошик на сміття.

Біля дверей вона зупинилась, подала руку, лише патерові й сказала:

— Ні, я піду, бо погано себе почуваю... Зателефонуйте мені, коли хочете, але не називайте свого прізвища. Чуєте — не називайте свого прізвища...

— Що сталося, люба Нелло?

— Нічого,— відповіла вона, — просто я дуже стомилася.

— Нам хотілося б, щоб ти наступної неділі завітала в Брерніх, пан Гезелер робитиме там доповідь...

— Зателефонуйте мені, як захочете, — мовила вона ще раз і швидко пішла геть.

Нарешті район, освітлений яскравими ліхтарями, лишився позаду, і Нелла звернула в темну вулицю, де містився павільйон морозива Луїджі.

Тут вона сотні разів сиділа з Раєм, і тут було найкраще ліпити фільм, уривки, що давно стали снами, намотувати їх на шпульку. Потім вимкнути світло, натиснути кнопку — і в мозку спалахне сон, що мав стати дійсністю.

Луїджі всміхнувся їй і миттю схопив платівку, яку завжди ставив, коли приходила Нелла: дика, примітивно сентиментальна мелодія, виснажлива й зворушлива.

Нелла сторожко чекала на те місце, де мелодія уривалась і, гуркочучи, падала десь у безмежно глибоку прірву, а тим часом уперто крутила першу частину фільму, ту, що не була сном.

Тут починався фільм, тут, де відтоді мало що змінилось,— так само в причілок над вітриною вмурований був у стіну строкатий півень із різнобарвних скалок, зелених, як моріжок, червоних, як гранат, жовтих, як прапорці на вагонах із боєприпасами, чорних, як вугілля; а в дзьобі півень тримав вивіску з білого як сніг скла, таку завбільшки, як чотири цеглини, і на ній червоними літерами написано: "Генель, 144 гатунки морозива". Півень давно вже знову набрав свого колишнього вигляду і кидав різнобарвне проміння на обличчя присутніх і на все приміщення аж до найдальшого кутка, де сиділа Нелла. Рука її, забарвлена в жовтий мертвецький колір, лежала на столику так само, як і тоді: починалась перша частина. ^

...До її столика підійшов якийсь юнак, від ньоію на її руку впала темно-сіра тінь. І не встигла ще Нелла підвести очі, як він промовив:

— Скиньте цю куртку, вона вам не личить.

Потім став позад неї, спокійно підняв їй руки, скинув куртку "Спілки гітлерівської молоді", шпурнув додолу, підштовхнувши ногою в куток, а сам сів поруч із Неллою.

— Звичайно, я повинен пояснити вам свій вчинок.— Вона й досі не бачила його, бо ще одна сіра тінь упала їй на руку, забарвлену в жбвтий колір.— Не вдягайте ніколи більше тієї ганчірки, вона вам не пасує.

Потім вона танцювала біля прилавка, де було трохи вільного місця, з тим, що підійшов перший, і добре розгледіла його: на усміхненому обличчі на диво поважні блакитні очі, що дивилися через її плече кудись у далечінь. Він танцював із нею так, наче був сам,— руки ледь торкалися її стану, легенькі руки, що їх вона пізніше, як він спав поруч із нею, часто клала собі на обличчя. Світлими ночами чуб його здавався вже не чорним, а попелястим, як світло, що доходило знадвору, і Нелла злякано прислухалася до його віддиху, який, навіть приклавши долоню йому до вуст, ледве можна було відчути.

Ту мить, коли темно-сіра тінь упала на її залляту жовтим світлом руку, почалося легке, не затьмарене нічим життя. Руда куртка так і залишилася в кутку павільйону...

Жовта пляма лежала на її руці, як і дванадцять років тому.

...Вірші їй подобались, бо написав їх він, але набагато важливіший був він сам, що так байдуже читав ті вірші.