Дім без господаря - Сторінка 7

Маленький іграшковий будиночок на зеленому лужку серед ялин, двоє дівчат, що, добре розуміючи наше становище, пішли спати до однієї кімнати, а другу віддали нам. Медового кольору шпалери, медового кольору меблі, на стіні Курбе ("Оригінал?"—"А ви ж як думали!"), медового кольору телефон і сніданок разом з двома гарними, як намальованими, дівчатами, що чудово вміли сервувати стіл: підсмажені скибочки хліба, яйця, чай, овочевий сік, і все — навіть серветки — такого кольору, що, здавалось, аж пахло медом.

І раптом спалах, тріск — стрічка урвалася. Тьмяне мерехтіння, яскрава жовта пляма, ще чутно тихе торохтіння шпульки в кабіні, тоді вмикають світло, глядачі

2*

35

свистять, але свистять даремно — фільм, хоч був уже знятий весь, скінчився на першій частині.

Вона озирнулася, зітхнула і закурила, як завжди, коли йшла з кіно. Лимонад Луїджі став теплий, алкогольна гіркота вивітрилась, і він стратив смак, як дуже розведений вермут: ось яким фільмом замінили той колишній. Барвистий півень угорі, що кидає на її руку зелений промінь від пір'я на спині, майже такий самий, лише трохи яскравіші фарби, за прилавком інша людина, але 144 гатунки морозива так і залишились; а героєм фільму став той, кого вона понесла в будиночку медового кольору. І чи не з тією людиною вона щойно познайомилась, через яку урвалася стрічка?

Чи не надто ти молодий, щоб бути тим, кому вимолює помсту моя мати? Нелла відсунула склянку, встала, пройшла повз Луїджі і аж коло дверей згадала, що треба ще розрахуватися й усміхнутись йому: Луїджі з сумною подякою сприйняв і гроші, й усмішку. її часто несподівано поймала туга за сином, якого на кілька днів цілком забувала: так добре чути синів голос, відчувати його щоку, знати, що він тут, торкатись легкої руки, вловлювати легкий віддих, впевнюватись, що він живе на світі.

Таксі швидко мчало її темними вулицями. Нелла крадькома збоку розглядала шоферове обличчя — спокійне, поважне, затінене дашком картуза.

— У вас є дружина? — раптом запитала вона, і темна голова, кивнувши, на мить повернулась до неї. Нелла побачила здивовану усмішку на поважному обличчі.

— А діти? — знову запитала вона.

— Є,— відповів шофер, і їй стало заздрісно. Раптом вона заплакала, і картина за шибкою, освітлена фарами, розпливлась у неї перед очима.

— Господи,— мовив шофер,— чого ви плачете?

— Я згадала про свого чоловіка,—відповіла Нелла.— Він загинув десять років тому.

Шофер вражено глянув на неї, тоді швидко відвернувся й знову став дивитися на дорогу, але праву руку зняв з керма й легенько погладив її по плечі. Він не сказав нічого, і це втішило Неллу. Вона озвалася сама:

— Тут поверніть праворуч і потім по Годлерштрасе до кінця.

У неї й далі все розпливалося перед очима. Лічильник цокав, невтомно нараховував пфеніг за пфенігом, і, легенько клацаючи, вгору вискакували все нові цифри. Нелла витерла сльози і в світлі фар побачила, що вже минула церкву. Вона думала про те, що її залицяльники стають усе менше схожі на Рая — бугаї з доладними обличчями, що цілком поважно вимовляють такі слова, як "господарство", і навіть без найменшої іронії кидаються такими, як "народ", "відбудова", "прийдешнє", дужі чоловічі руки, що міцно стискають шийку пляшки з шампанським, руки з великим прийдешнім і без прийдешнього, жорстокі руки нездар, позбавлених гумору й напакованих усілякими дурницями. Поряд із ними кожний дрібний шахрай був майже поетом, поки не капітулював у в'язниці.

Шофер легенько торкнувся її плеча, і з останнім поштовхом лічильник викинув ще одну цифру. Нелла дала рому гроші, багато грошей; він усміхнувся, вискочив з машини й оббіг, щоб відчинити їй дверці. Але вона вже вийшла сама й побачила, що будинок зовсім темний: навіть Глюмове вікно не світилось, і в садок не падав, як завжди, сніп променів із материної кімнати. В дверях була записка. Вона змогла її прочитати, аж як увійшла в передпокій і ввімкнула світло: "Ми всі пішли в кіно". "Всі" було чотири рази підкреслене.

Нелла вимкнула світло і лишилась сидіти в передпокої, під Раєвим портретом. Портрет був намальований двадцять років тому. Усміхнений юнак пише вірша на коробці з-під макаронів. Абсалом Біліг чітко вималював на коробці: "Яєчні макарони Бамбергера". Рай сміявся на цьому портреті і мав такий самий легковажний вигляд, як і в житті, а вірш із коробки й досі зберігся в архіві патера Віліброрда. Голубінь на портреті злиняла, зблякли рівні літери: "Яєчні макарони Бамбергера", давно отруєний газом і сам Бамбергер, що не встиг утекти з Німеччини, а Рай усміхався, як двадцять років тому. В сутінках він здавався живим. Нелла навіть розгледіла сувору, майже педантичну риску біля його вуст — то був педантизм, який велів йому щонайменше тричі на день проказувати: "Порядок". Саме той порядок він мав на увазі, коли хотів повінчатися з нею, перш ніж спати разом. Насилу здобуто від батька дозвіл на шлюб, пробубоніли вінчальну відправу над їхніми з'єднаними руками в сутінку францісканської церкви, з несмаком прибраної. Позаду двоє свідків — Альберт і Абсалом.

Задзвонив телефон і вернув її в царину, в яку вона найменше хотіла спускатися: в так звану дійсність. Дзвінок пролунав утрете, вчетверте, аж поки вона поволі встала й пішла до Альбертової кімнати. І почула голос Гезелера, що не називав свого прізвища, а лише скромно питав:

— Хто біля телефону?

Нелла назвала своє ім'я, і він сказав:

— Я лише хотів довідатись, як ви себе почуваєте. Мені дуже шкода, що вам стало погано.

— Краще,— відповіла вона.— Вже краще. Я приїду на вечір.

— О, чудово! — зрадів він. — Я підвезу вас своєю машиною. Дозволите?

— Гаразд, — погодилась вона.

— Заїхати по вас?

— Ні, ні, краще ми зустрінемось у місті. Але де?

— В п'ятницю, о дванадцятій, — сказав він,— на майдані біля Кредитного банку, там, де головна каса, о дванадцятій. Ви справді прийдете?

— Прийду,— відповіла вона й подумала: "Я вб'ю тебе, роздеру, знищу своєю страшною зброєю — усмішкою, а усміхатись мені не важко — легенький порух м'язів, механізм, який легко пустити в рух. Я маю більше боєприпасів, аніж ти мав до своїх кулеметів, і вони мені так само мало коштують, як тобі коштували твої".

— Так, я прийду,— сказала вона, повісила трубку й вернулась до передпокою.

IV

Зубний лікар відчинив двері до вітальні й сказав:

— Прошу, сідайте, пані Брілах.

Хлопець, десь такого віку, як її син, сидів біля рояля й неохоче бренькав.

— Вийди на хвильку,— сказав йому лікар.

Той миттю щез, залишивши розгорнутим нотного зошита на жовтавих клавішах. Вона глянула на заголовок і байдуже прочитала: "Етюд 54". Лікар, зітхнувши, сів до чорного письмового стола з мореного дуба, пошукав довгими пальцями в картотеці її карточку, відшпилив від неї якісь білі папірці, ще раз зітхнув і сказав:

— Тільки не лякайтеся. Я тут прикинув ціну.

Вона дивилася на картину, що висіла позад нього на стіні: "Ункель сонячного дня". Маляр зужив багато яскравої жовтої фарби, щоб надати Рейнові, виноградникам і гарненькому містечку сонячного вигляду, та все даремно: Ункель не здавався сонячним.

Лікар дістав із шухляди пачку тютюну, розірвав посріблену обгортку і, все ще зітхаючи, став повільно крутити товсту цигарку. Підсунув і їй тютюн та папір, але вона похитала головою і тихо мовила:

— Дякую.

Вона залюбки закурила б, але в роті боліло: лікар допіру змастив ясна чимось пекучим, вистукав зуби нікельованим молоточком, а тоді, похитуючи головою, почав міцно й швидко масувати ясна довгими, гарними пальцями — і все похитував головою.

Він поклав папірця перед собою, затягнувся й раптом сказав:

— Не лякайтесь: це буде коштувати тисячу двісті марок.

Вона втупила очі в "Ункель сонячного дня" і була надто стомлена, щоб лякатися: вона розраховувала на п'ятсот, шістсот марок, та якби він тепер сказав дві тисячі, то була б така сама примарна сума, як і тисячу двісті. П'ятдесят марок — уже багато, дуже багато грошей, а кожна сума понад півтори сотні була однаково недосяжна — байдуже, чи то двісті, чи дві тисячі. Лікар глибоко затягнувся — тютюн у нього був запашний, свіжий.

— Я міг би вставити їх за вісімсот, можливо, навіть за сімсот марок, але без гарантії. А так гарантую, що вони будуть на вигляд як справжні. Ви, певне, бачили зуби з дешевої пластмаси — вони мають синюватий відтінок.

Так, вона бачила їх і вважала, що вони огидні. Такі зуби були в Люди з кондитерської крамниці, й коли вона усміхалася, зуби полискували синяво — зразу видно було, що штучні.

— Зверніться з проханням в організацію соціального забезпечення або в касу громадської допомоги.

Може, вам пощастить там щось одержати. Я склав для вас два кошториси: один на вісімсот марок, бо як ви покажете їм дорожчий, то нічого не одержите. Якщо вам дуже пощастить, то одержите загалом марок із п'ятсот: тепер у багатьох випадають зуби. Скільки тоді ви змогли б платити щомісяця?

Вона ще й досі платила за Генріхову конфірмацію: вісім марок щотижня. Лео й так уже лаявся. Крім того, доведеться на якийсь час кинути роботу — не можна ж без зубів виходити на люди. Замкнеться в кімнаті, закутається і тільки ввечері з пов'язаною головою скрадатиметься до лікаря. Беззуба жінка має жахливий вигляд. Не можна буде пускати до кімнати нікого чужого, навіть Генріхові вона не покажеться. А про Лео вже годі й казати. Вирвати тринадцять зубів! Люда тоді вирвала лише шість і мала вигляд старезної баби.

— А крім того,— казав далі лікар,— я хотів би одержати принаймні триста марок завдатку, перше ніж почати роботу, та гроші з організації соціального забезпечення і з каси громадської допомоги, як тільки вам їх дадуть. Це була б уже майже половина... Ви вже змір* кували, скільки зможете платити щомісяця?

— Може, марок з двадцять,— стомлено озвалася вона.

— Боже мій, так ви й за рік не розрахуєтесь!

— Даремно й говорити. Я й завдатку не зможу дати.

— Але ж ви повинні вставити зуби, і то якнайшвидше,— мовив лікар.— Ви ще молода, гарна жінка, і чекати не можна, бо зуби стануть ще гірші, і все обійдеться дорожче.

Він не набагато старший за неї. І, видно, замолоду був гарний: темні очі й русяве волосся. Але обличчя мав стомлене, брезкле, і чуб уже порідшав.

— Я не можу,— тихо промовив він, мляво крутячи в руках кошторис,— не можу інакше.