Дім з котом, який грає в м'яча - Сторінка 2

Мало хто з перехожих міг би здогадатися, чим торгує цей купець Гійом. Крізь грубі залізні грати, які захищали крамницю ззовні, ледве можна було розгледіти запаковані сувої темної матерії, не менш численні, ніж оселедці, коли вони йдуть косяком у океані. Попри видиму простоту готичного фасаду своєї домівки, Гійом вирізнявся серед усіх паризьких торговців сукнами тим, що товару на його складах завжди було вдосталь; його зв'язки були найширші, а купецька чесність не викликала найменшої підозри. Якщо котрийсь із його колег укладав торговельну угоду з урядом, не маючи потрібної кількості сукна, Гійом завжди був готовий постачити необхідний товар, хоч би як багато його замовили. Хитрий купець знав тисячу способів здобувати великі прибутки і, на відміну від своїх товаришів по ремеслу, не мав потреби звертатися до високих заступників, запобігати перед ними або підносити їм коштовні дарунки. Якщо колеги-крамарі не могли заплатити йому чимось ліпшим, ніж чудовими, цілком надійними, але виданими на чималий термін векселями, він рекомендував їм свого нотаря як людину вельми поступливу і в такий спосіб здобував з оборудки подвійну вигоду, недарма в торговців із вулиці Сен-Дені була наче примовка: "Спаси нас, Господи, від нотаря пана Гійома!" — такі високі відсотки лупив він з них за дисконт.

Старий купець з'явився у дверях — ніби з неба впав — у ту саму мить, коли зник слуга. Гійом подивився на вулицю Сен-Дені, на сусідні крамниці, на небо — так розглядається навколо людина, що висадилася в Гаврі й уперше після тривалої подорожі бачить Францію. Переконавшися, що нічого не змінилося за той час, поки він спав, Гійом зненацька помітив перехожого, який чатував навпроти його будинку, а той тим часом роздивлявся патріарха торгівлі суконними виробами з не меншою увагою, ніж, мабуть, Гумбольдт2 свого часу роздивлявся першого електричного вугря, якого зловив у Америці. Пан Гійом носив широкі короткі штани з чорного оксамиту, ажурні панчохи й тупоносі черевики із срібними пряжками. Зеленавий сукняний сюртук з квадратними полами, квадратними фалдами і квадратним коміром, прикрашений великими ґудзиками з білого металу, що поруділи від тривалого носіння, висів мішком на його злегка згорбленому тулубі. Ріденьке сиве волосся було так акуратно зачесане й прилизане, що його жовтий череп скидався на покрите борознами поле. Маленькі зелені очиці, схожі на дірочки, пробуравлені свердликом, палахкотіли під двома червонястими дугами, що замінювали брови. Турботи змережали чоло поперечними зморшками, яких було не менше, ніж складок на його сюртуці. Вираз мертвотно-блідого обличчя свідчив про терплячість, про гендлярську розважливість і ту особливу хитру жадібність, якої вимагає ремесло купця. В ту пору частіше, ніж тепер, зустрічалися патріархальні родини, де як дорогоцінний спадок зберігали звичаї та костюми, характерні для тієї або тієї професії — такі родини траплялися посеред сучасної цивілізації, як останки допотопних звірів, що їх Кюв'є знайшов у каменоломнях. Голова сімейства Гійомів був одним з таких шанованих охоронців стародавніх звичаїв: не раз чули, як він з жалем згадував про купецького старшину, а ухвалу комерційного суду називав не інакше, як вирок купецької ради. Суворо дотримуючись вищезгаданих старовинних звичаїв, він щодня підводився першим у домі й очікував своїх трьох прикажчиків, готовий задати їм доброї прочуханки, якщо вони спізняться. Ці юні учні Меркурія3 не знали нічого жахливішого, ніж та мовчазна пильність, з якою вранці в понеділок хазяїн вдивлявся в їхні обличчя і стежив за кожним їхнім рухом, вишукуючи докази або сліди вчорашніх походеньок. Але сьогодні старий купець не звернув найменшої уваги на своїх помічників — він намагався вгадати, чому незнайомий молодик у шовкових панчохах та в плащі з такою цікавістю то роздивляється його вивіску, то заглядає в глиб крамниці. Денне світло ставало усе яскравішим, і в крамниці, за завісою із старого зеленого шовку, вже можна було розрізнити заґратовану конторку, де зберігалися величезні бухгалтерські книги — німі оракули фірми. Надміру цікавий незнайомець, здавалося, прагнув туди проникнути, а може, навіть зазирнути до суміжної їдальні, куди світло падало крізь засклений отвір у стелі; під час трапези родина могла звідти спостерігати все, що відбувалося біля дверей крамнички. Така пильна увага до його оселі видалася купцеві, що пережив режим "максимуму"4, досить-таки підозрілою. Отож панові Гійому спало на думку — і в цьому немає нічого дивного, — що зловісний незнайомець наміряється вчинити замах на касу крамниці з котом, який грає в м'яча. Нишком навтішавшися німим поєдинком поглядів між хазяїном та дивним перехожим, найстарший з прикажчиків осмілився стати на ту саму плитку, на якій стояв пан Гійом, і звідти побачив, що молодик нишком позирає на вікна третього поверху. Ступивши два кроки, прикажчик вийшов на вулицю, підвів голову, і йому здалося, ніби він помітив у вікні панну Гійом, яка швидко відступила у глиб кімнати. Невдоволений здогадливістю свого старшого прикажчика, торговець сукнами глянув на нього зизим оком, але тут тривога, яку надміру цікавий перехожий пробудив у душі купця та в серці закоханого прикажчика, розвіялась, бо незнайомець покликав візника, який прямував на сусідню площу, і швидко сів у екіпаж, прибравши вдавано-байдужого вигляду. Його від'їзд пролив цілющий бальзам на серця двох інших прикажчиків, стурбованих можливістю сутички з жертвою їхньої витівки.

— Чого це ви стовбичите тут, панове, згорнувши руки? — мовив Гійом до своїх трьох підручних.— В давні часи, чорт забери, коли я служив у небіжчика пана Шевреля, я на цю годину вже устигав розгорнути й обдивитися два, а то й три сувої сукна.

— Мабуть, у ті часи раніше розвиднювалося,— сказав другий прикажчик, на якого був покладений цей обов'язок.

Старий купець не міг утриматися від усмішки. Хоча двом із цих трьох молодиків, яких довірили опіці пана Гійома їхні батьки, багаті промисловці з Лув'є та Седана, досить було тільки попросити на день свого повноліття сто тисяч франків, щоб негайно отримати їх для самостійного влаштування, Гійом вважав за потрібне тримати хлопців під гнітом старовинного деспотизму, невідомого в наших сучасних розкішних магазинах, де прикажчики прагнуть забагатіти уже до тридцяти років. Своїх помічників пан Гійом змушував гарувати, як негрів. Лише втрьох вони виконували роботу, яка виснажила б цілий десяток службовців, що своїм неробством сприяють розбуханню статей державного бюджету. Жоден шерех не турбував урочистої тиші у цьому домі, де дверні завіси, здавалося, завжди були змащені і де кожен предмет домашнього вжитку відзначався тією статечною чистотою, яка свідчить про бездоганний порядок і сувору ощадливість. Часто найпустотливіший прикажчик розважався тим, що видряпував на кусневі грюєрського сиру, який їм подавали на сніданок і який вони умисне лишали нез'їденим, дату свого вступу до фірми пана Гійома. Ця жартівлива витівка та інші подібні пустощі часом викликали усмішку в молодшої з двох Гійомових дочок, гарненької дівчини, тієї самої, яка з'явилася перед зачарованим незнайомцем. Хоча кожен з прикажчиків, і навіть найстарший, вносив чималу плату за своє утримання, жоден з них не насмілився б залишитися за хазяйським столом, коли подавали десерт. А коли пані Гійом наказувала подати салат, бідолашні молодики здригалися, уявляючи, як скупо її обережна рука кропитиме його зараз олією. Їм не дозволялося перебути ніч поза домом, якщо вони заздалегідь не давали вірогідного пояснення такого кричущого порушення правил добропристойності. Щонеділі два прикажчики по черзі супроводжували родину Гійомів до обідні та до вечерні в церкву Святого Луппа. Панночки Віргінія й Огюстина, скромно вдягнені в ситцеві сукні, кожна попідруч із прикажчиком, йшли попереду під невсипущим оком матері, яка замикала цю невеличку сімейну процесію в супроводі чоловіка — його вона привчила нести два грубі молитовники, оправлені в чорний сап'ян. Другий прикажчик за свою службу платні не отримував. Ну а найстарший, той, хто за дванадцять років старанної праці та скромної поведінки прилучився до всіх таємниць дому Гійомів, одержував за свої труди вісімсот франків. На деякі родинні свята його вшановували невеличкими подарунками, цінними лише тим, що нагороджувала ними суха й зморшкувата рука пані Гійом. То були добрі шлейки, пара грубих шовкових панчіх або плетені гаманці, які вона умисне напихала ватою, щоб краще було видно ажурні візерунки. Іноді, хоч і рідко, цього першого міністра запрошували розділити яку-небудь розвагу з родиною хазяїна — або коли вона виїздила на заміську прогулянку, або коли після кількох місяців вичікування надумувалася, взявши ложу в театрі, обговорити п'єсу, яку Париж уже встиг забути. Що ж до двох інших прикажчиків, то перепона шанобливості, яка з давніх-давен відокремлювала будь-якого торговця сукном від його учнів, стояла ще настільки міцно між ними та старим купцем, що їм легше було б украсти відріз сукна, ніж порушити цей священний етикет. Така суворість нині може видатися безглуздою — але ці старовинні фірми були школами високої моралі та порядності. Хазяїни ніби усиновлювали своїх учнів. Господиня дому дбала про молодикову білизну, лагодила її, а іноді й купувала йому нову. Якщо прикажчик захворював, за ним ходили з материнською турботливістю. У випадку небезпеки хазяїн не шкодував грошей і кликав найславетніших лікарів, бо він відповідав перед батьками хлопців не лише за їхню доброчесність та науку. Навіть якщо котрийсь із них, шанований за свою вдачу, починав невдало власну комерцію і зазнавав краху, старі купці не втрачали віри в діловий хист, який самі ж таки розвинули в хлопцеві, і не вагалися довірити щастя своєї дочки тому, кому протягом тривалого часу довіряли свій статок. Гійом належав до числа людей такого старого гарту, і якщо в нього були їхні кумедні властивості, то разом з тим були і всі їхні переваги. Отож не дивно, що Жозефа Леба, свого старшого прикажчика, сироту без статку, Гійом призначив у чоловіки старшій дочці Віргінії. Проте Жозеф аж ніяк не поділяв твердих поглядів хазяїна, який — хай би навіть йому запропонували царство — ніколи не погодився б одружити молодшу дочку раніше від старшої.