Дім з котом, який грає в м'яча - Сторінка 3

Бідолаха прикажчик відчував, що його серце заполонила молодша Гійомова дочка, Огюстина. Але, щоб пояснити цю пристрасть, яка розвинулася цілком таємно, необхідно глибше вивчити пружини твердих звичаїв, які управляли життям у домі старого торговця сукном. Гійом мав двох дочок. Старша, Віргінія, була викапаним портретом матері. Пані Гійом, дочка достославного Шевреля, сиділа за прилавком своєї крамниці випростана, мов тичка, і не раз їй доводилося чути, як жартівники билися об заклад, що вона настромлена на кілок. Вираз, що ніби застиг на її худому довгастому обличчі, свідчив про надмірну побожність. Не відзначаючись ні привітністю, ні витонченістю манер, пані Гійом, майже шістдесятирічна жінка, мала звичай прикрашати голову чепчиком із лопатями завжди одного й того самого фасону — такі чепці більше личать вдовам. Уся околиця називала її "сестрою-воротаркою" — ніби в монастирі. Її мова була небагатослівна, а рухи нагадували уривчасті сигнали оптичного телеграфу. Очі, світлі, як у кішки, здавалося, палали гнівом на весь світ за те, що вона негарна. Віргінія, вихована, як і молодша сестра, під деспотичним наглядом матері, вже досягла двадцяти восьми років. Молодість пом'якшувала негарні риси, які вона успадкувала від матері. До того ж сувора пані Гійом виховала в дочці дві високі чесноти, що стали її окрасою: Віргінія була дівчина лагідна й терпляча. Огюстина, якій щойно виповнилося вісімнадцять, не була схожа ані на батька, ані на матір. Вона належала до тієї породи дівчат, які настільки позбавлені фізичної спорідненості з батьками, що, дивлячись на них, мимоволі згадуєш благочестиве прислів'я: "Діти від бога". Огюстина була маленька на зріст або — щоб дати про неї точніше уявлення — мініатюрна. Чоловік світського виховання міг би закинути цьому чарівному дівчаті, схожому на саме втілення грації і невинності, хіба тільки боязкі рухи та міщанські манери, а іноді й надмірну сором'язливість. Її замкнуте й нерухоме личко дихало тим смутком, який легко розвіюється і властивий для всіх дівчат, що надто слабкі, аби чинити опір материнській волі. Завжди скромно вдягнені, обидві сестри могли задовольнити своє природжене жіноче кокетство лише винятковою охайністю, яка дуже личила їм і була в гармонії з конторками, що сяяли чистотою, з полицями, де старий слуга не залишав жодної порошинки, із старосвітською простотою всієї обстави, яка їх оточувала. Змушені, з огляду на свій спосіб життя, знаходити радість у наполегливій праці, Огюстина й Віргінія досі не дали своїй матері жодного приводу для невдоволення, і пані Гійом потай раділа, що в її дочок така чудова вдача.

Неважко уявити собі наслідки здобутого ними виховання. Їх готували для торгівлі, й вони звикли розумітися лише на занудних комерційних підрахунках та розрахунках; ще вони навчалися вести книги прибутків та видатків, навчалися трохи граматики, трохи історії за Святим Письмом, історії Франції за Лерагуа, читали лише тих авторів, яких їм дозволяла читати мати,— отож їхні уявлення про світ були досить обмежені. Зате обидві чудово вміли вести господарство, знали ціну речам, знали, з якими труднощами люди складають гроші, були ощадливі й дуже шанували високі якості негоціанта. Хоча їхній батько був багатим, вони вміли не тільки вишивати, а й штопати; мати навчила їх куховарити — за її словами, для того, щоб вони вміли замовити обід і висварити куховарку із знанням справи. Не привчені до світських розваг і маючи за приклад лише зразкове життя батьків, дівчата рідко визирали за огорожу старого предківського дому, який для їхньої матері замикав у собі весь світ. Сімейні торжества, коли в них збиралися гості, були найвишуканішими земними радощами, про які вони могли мріяти. Перед тим як у великій вітальні, розташованій на другому поверсі, мали з'явитися пані Роген, уроджена Шеврель, уся в діамантах і на п'ятнадцять років молодша за двоюрідну сестру, молодий Рабурден, помічник столоначальника в міністерстві фінансів, Сезар Біротто, багатий парфюмер і його дружина, яку іменували пані Сезарева, Камюзо, найбагатший торговець шовком на вулиці Бурдонне, та його тесть пан Кардо, два-три старі банкіри із своїми бездоганними дружинами, то всі необхідні приготування — а їх було чимало, бо все доводилося розпаковувати: срібло, саксонську порцеляну, свічки, кришталь, — скрашували одноманітне існування трьох жінок, і вони в цих випадках метушилися не менше, аніж черниці, котрі готуються до візиту єпископа. Мати й дочки усе мили, протирали, розбирали і ставили куди слід святкові прикраси, а коли ввечері натомлені дівчата допомагали не менш натомленій матері вкладатися спати, пані Гійом казала їм:

— Ох, дітки, не так уже й багато ми сьогодні зробили!

На цих урочистих гостинах "сестра-воротарка", надавши свою спальню для гри в бостон, віст і триктрак, іноді дозволяла потанцювати, і цей дозвіл дочки розглядали як найнесподіваніше щастя, і він приносив їм не менше радості, аніж виїзд на два-три бали, куди Гійом возив їх у дні карнавальних торжеств на масницю. І нарешті, один раз на рік статечний купець влаштовував свято, для якого нічого не шкодував. Запрошені — а серед них було чимало людей багатих, людей із найдобірні-шого світського товариства — вважали за свій обов'язок з'явитися, бо навіть найсолідніші паризькі фірми іноді мусили брати кредит у пана Гійома,— а він у нього був необмежений,— чи просто звертатися до його багатого досвіду. Але дочкам достойного купця не йшла на користь, як можна було б сподіватися, наука, якої молоді дівчата набираються в світському товаристві. На ці вечірки, які залишали помітний слід у прибутково-видаткових книгах фірми, вони з'являлися в таких убогих вбраннях, що їм доводилося червоніти. В їхній манері танцювати не відчувалося грації, а під пильним материнським оком вони могли підтримувати розмову із своїми кавалерами лише короткими "так" або "ні". Крім того, закони старовинної фірми, на вивісці якої красувався кіт із ракеткою для гри в м'яча, веліли їм від'їжджати додому об одинадцятій годині, коли бали та святкові вечірки тільки починають пожвавлюватися. Таким чином, їхні розваги, що зовні начебто відповідали багатству їхнього батька, були вкрай прісними через необхідність підкорятися суворим звичаям і правилам цієї родини. Що ж до їхнього повсякденного життя, то одне зауваження дасть змогу уявити собі його дуже виразно. Пані Гійом вимагала від дочок, щоб вони були вдягнені уже з раннього ранку, щоб спускалися вниз о тій самій годині й виконували свої обов'язки з монастирською точністю. Одначе Огюстина, завдяки грі випадку, була обдарована достатньо високою душею, щоб відчувати порожнечу подібного існування. Іноді її голубі очі дивилася так, ніби вона шукала відповіді на свої німі запитання в глухих закутнях темних сходів або в закапелках просякнутих вогкістю складів. Вслухаючись у монастирську тишу батьківського дому, вона, здавалося, чула здалеку невиразний відгомін того сповненого пристрастей життя, яке ставить почуття вище за матеріальну вигоду. В такі хвилини її личко забарвлювалося рум'янцем, руки впускали білий муслін на вичовганий дубовий прилавок, і зразу ж мати озивалася до неї голосом, що залишався різким, навіть коли їй хотілося говорити ласкаво:

— Огюстино, про що це ти замислилася, моя доню?

Можливо, духовному розвиткові дівчини посприяли "Іпполіт, граф Дуглас" та "Граф де Коммінг"5 — два романи, що їх Огюстина знайшла в шафі куховарки, яку пані Гійом саме перед тим звільнила, і довгими ночами минулої зими проковтнула потай від матері. Відбиток якихось неясних бажань, ніжний голос, біле, мов жасмин, личко й голубі Огюстинині очі розпалили в душі бідолахи Леба кохання сильне й шанобливе. З примхи, яку легко зрозуміти, Огюстина не відчувала найменшої схильності до сироти; а може, вона навіть і не здогадувалася, що той її любить. Зате цибаті ноги, каштановий чуб, великі руки і вся дужа постать старшого прикажчика стали предметом таємного обожнювання панни Віргінії, до якої досі ніхто не посватався, незважаючи на посаг у півсотні тисяч екю. Немає нічого природнішого, ніж ці дві протилежні пристрасті, що розквітли в тиші темної крамниці, як ото в лісових хащах розквітають фіалки. День у день безмовно споглядаючи одне одного, молоді люди, завдяки непереборній потребі знайти якусь розвагу серед напруженої праці та церковної тиші рано чи пізно мали відчути у серці поклик любові. Звичка бачити одне й те саме обличчя несвідомо приводить до відкриття в ньому особливих душевних якостей, і кінець кінцем перестаєш бачити його вади.

"Якщо він і далі діятиме в такому дусі, наші дочки почнуть падати навколішки перед кожним кавалером, благаючи, щоб узяв їх заміж!" — подумав пан Гійом, прочитавши перший декрет Наполеона про достроковий набір рекрутів до війська.

Від того дня, в розпачі спостерігаючи, як в'яне старша дочка, купець Гійом став дедалі частіше згадувати, що, коли він одружився з панною Шеврель, вони були майже в такому самому становищі, в якому перебували тепер Жозеф Леба і Віргінія. Як чудово було б видати дочку заміж і водночас сплатити священний борг, ощаслививши сироту, як колись ощасливив його пан Шеврель за подібних обставин! А Жозеф Леба, якому вже виповнилося тридцять три роки, думав про перешкоди, що їх створювала різниця в п'ятнадцять років між ним і Огю-стиною. До того ж він був надто проникливий, щоб не розгадати таємних задумів пана Гійома, та й надто добре знав непорушні правила старого купця, а тому розумів, що він ніколи не видасть заміж молодшу дочку раніше, аніж старшу. І бідолашний прикажчик, який мав не тільки цибаті ноги та міцні груди, а й благородне серце, мовчки страждав.

Таке становище склалося в цій маленькій республіці, розташованій посеред торговельних закладів вулиці Сен-Дені й, одначе, схожій на відділення монастиря траппістів. Але щоб дати точний звіт не тільки про почуття, а й про пов'язані з ними події, треба відступити на кілька місяців назад від сцени, з якої почалася наша оповідь.

Якось уже на смерканні один молодий перехожий, проминаючи темну крамницю з котом, який грає в м'яча, на мить зупинився, побачивши картину, перед якою зупинилися б усі художники світу.