Дитинство - Сторінка 10

Мені здавалося, що вона це зробила для того, щоб тато сам міг прочитати останній рядок, який так очевидно доводить мою бездушність. Я чекав того, що він лясне мене по носі цими віршами й скаже: "поганий хлопчиську, не забувай матері!., от тобі за це!" Але нічого такого не сталося; навпаки, коли все було прочитане, бабуся сказала: charmant! і поцілувала мене в чоло.

Коробочка, малюнок і вірші були покладені вряд із двома батистовими хустками й табатиркою з портретом на висувний столик вольтерівського крісла, в якому завжди сиділа бабуся.

— Княгиня Варвара Іллівна!—оповістив один із двох величенних льокаїв, що їздили за бабусиною каретою.

Бабуся, замислившись, дивилась на портрет, вправлений у черепахову табатирку, і нічого не відповідала.

— Дозволите просити, ваша ясновельможність? — повторив льокай.

XVII. КНЯГИНЯ КОРНАКОВА.

— Проси,—сказала бабуся, сідаючи глибше в крісло. Княгиня була жінка років на сорок п'ять, маленька, худорлява, суха й жовчна, з сіро-зеленими, неприємними оченятами, вираз яких цілком суперечив неприродньо-ласкаво стуленому ротикові. З-під оксамитового капелюшка з струсевим пером вибивалося блідо-рудувате волосся; брови й вії здавалися ще блідіші й рудіші на нездоровому кольорі її обличчя. Незважаючи на це, її невимушені рухи, малісінькі ручки й особлива сухість в усіх рисах обличчя—все це надавало її загальному виглядові чогось шляхетного й енергійного.

Княгиня дуже багато говорила й свосю манірою розмовляти належала до того типу людей, які завжди говорять так, ніби їм суперечать, хоч би ніхто й жодного слова не говорив: вона то підносила голос, то поступово знижувала його, то раптом іще жвавіше починала говорити й оглядалася на присутніх осіб, що не брали участи в розмові, наче бажаючи підсилити себе цим поглядом.

Хоч княгиня поцілувала бабусю в руку й ввесь час називала її ma bonne tante, я помітив, що бабуся була з неї неза-доволена: вона якось особливо піднімала брови, слухаючи її оповідь про те, через Ш° саме князь Михайло ніяк не міг сам приїхати поздоровити бабусю, хоч і дуже хотів того; і, відповідаючи по-російському на французьку мову княгині, вона сказала, особливо якось розтягуючи слова:

— Дуже вам вдячна, моя люба, за вашу ласку; а що князь Михайло не приїхав, так що ж про те й говорити... у нього завжди сила-силенна всякої роботи; та й так іще сказати,—яка йому радість із старою сидіти?

1, не даючи княгині часу спростувати її слова, вона казала далі:

— Що, люба, як ваші діточки?

— Та богові дякувати, ma tante, ростуть, учаться, пустують... особливо Етьсн, старший, такий гульвіса робиться, що впину ніякого немас; затеж і розумне—un garçon qui promet. Уявіть собі, mon cousin, — говорила вона, звертаючись виключно до тата, тому що бабуся, аж ніяк не цікавлячись княжими дітьми, а бажаючи похвалитись своїми онуками, обережно дістала мої вірші з-під коробочки й почала їх розгортати, — уявіть собі, mon cousin, що він устругнув цими днями...

І княгиня, нахилившись до тата, почала йому розповідати щось з великим захопленням. Закінчивши оповідання, якого я не чув, вона зараз же засміялася і, запитливо дивлячись у татове обличчя, сказала:

— Який хлопчпк, mon cousin? Він вартий, щоб йому хло-сти дати; але ця вигадка така розумна й потішна, що я простила його, mon cousin.

І княгиня, уп'явшись очима в бабусю й нічого не кажучи, посміхалася.

— Хіба вп б ' ç т е своїх дітей, моя люба? — спптала бабуся, значуще піднімаючи брови й даючи особливий наголос на слові "б'сте".

Ах, ma bonne tante,— кинувши швидкий погляд на тата, лагідненьким голоском відповідала княгиня,—я знаю ваші погляди щодо цього; але дозвольте мені в цьому одному з вами не погодитись: скільки я не думала про це, скільки не читала, скільки не радилась,—але все ж досвід переконав мене в тому, що на дітей слід впливати страхом. Щоб щонебудь зробити з дитини, потрібний страх... Так же, mon cousin? А чого, je' vous demande un peu, діти бояться більше, як різок?

При цьому вона запитливо подивилась на нас і, признаюся, мені зробилося якось ніяково під той час.

— Хоч що ви там казатимете, а хлопець до 12 і навіть до 14 років це ще дитина; от дівчинка—інша річ.

"Яке щастя,— подумав я,— що я не її син".

— Так, це чудово, моя люба, — сказала бабуся, згортаючи мої вірші й ховаючи їх під коробочку, наче не вважаючи після цього княгиню за гідну слухати такий твір, — це дуже добре, тільки скажіть мені, будь ласка, яких після цього ви можете вимагати делікатних почуттів;од ваших дітей?

І,, вважаючи цей арґумент за непереможний, бабуся додала, щоб припинити розмову:

— А втім, кожен щодо цього може мати свої думки. Княгиня не відповідала, але тільки поблажливо всміхалася,

показуючи цим, що вона вибачає ці чудні забобони в особі, яку дуже шанує.

— Ах, та познайомте ж мене з вашими молодцями, — сказала вона, дивлячись на нас і привітно всміхаючись.

Ми підвелися і, втупивши очі в княгинине обличчя, ніяк не знали, що саме треба зробити, щоб довести, що ми познайомились.

— Поцілуйте ж княгиню в руку,—сказав тато.

— Прошу любити стару тітку, — говорила вона, цілуючи Володю в волосся,—хоч я вам і далека, але я вважаю на дружні зв'язки, а не на родинні,—додала вона, звертаючись переважно до бабусі; але бабуся, що й досі відчувала проти неї незадоволення, відповіла:

— Аг! люба моя, хіба тепер зважають на таку кревність?

— Цей буде в мене світський молодець, — сказав тато, показуючи на Володю,—а цей—поет,—додав він саме тоді, як я, цілуючи княгиню в маленьку, суху ручку, надзвичайно яскраво уявив собі в цій руці різку, під різкою—лаву і т. інш., і т. інш.

— Який?—спитала княгиня, притримуючи мене за руку.

— А оцей, маленький, з чубчиком,—відповів тато, весело всміхаючись.

"Що йому заподіяв мій чубчик?., хіба не може бути іншої розмови?" подумав я й пішов у куток.

Я мав дуже чудні погляди на вроду,—навіт Карла Івановича вважав за найпершого красеня в світі; але дуже добре знав, що я негарний з лиця, і в цьому аж ніяк не помилявся; тому кожен натяк на мою подобу дуже ображав мене.

Я дуже добре пам'ятаю, як одного разу за обідом—мені було тоді шість років— говорили за мою вроду, як maman намагалася знайти хоч щонебудь хороше в моєму обличчі; говорила, що в мене розумні очі, приємна усмішка, але, нарешті, татові арґументи й очевидність примусили її визнати, що я справді таки негарний; і потім, коли я дякував їй за обід, вона погладила мене по щоці й сказала:

— Ти це знай, Миколонько, що за твоє обличчя тебе ніхто любити не буде; отож, ти повинен за всяку ціну бути розумним та добрим хлопчиком.

Ці слова не лише переконали мене в тому, що я не красень, але й у тому, що я обов'язково буду розумним та добрим хлопчиком.

Незважаючи на це, на мене часто находили хвилини одчаю: я гадав, що немає щастя на землі для людини з таким широким носом, товстими губами та маленькими сірими очима, як у мене; я просив бога зробити чудо—обернути мене на красеня, і все, що я мав тепер, усе, що міг мати в майбутньому, — я все віддав би за вродливе обличчя.

XVIII. КНЯЗЬ ІВАН ІВАНОВИЧ

Коли княгиня вислухала вірші й засипала автора похвалами, бабуся пом'якшала, почала говорити з нею по-французькому, перестала казати їй "ви", "моя люба", і запросила приїхати до нас увечері з усіма дітьми, на що княгиня дала згоду і, посидівши ще трохи, поїхала.

Гостей із привітаннями приїздило так багато того дня, що на дворі, коло під'їзду, протягом цілого ранку не переставало стояти по кілька екіпажів.

— Bonjour, chère cousine,—сказав один із гостей, увіходячи до кімнати й цілуючи бабусину руку.

Це був чоловік років сімдесяти, високий на зріст, у військовому мундирі з великими еполетами, з-під коміра якого видно було великий білий хрест, і з спокійним одвертим виразом на обличчі. Вільність і простота його рухів здивували мене. Хоч у нього тільки на потилиці лишилося ще півколо рідкого волосся і хоч запала верхня губа свідчила про те, що йому бракує зубів, але його обличчя все було надзвичайно вродливе.

Князь Іван Іванович, наприкінці минулого сторіччя, через свою шляхетну вдачу, вродливість, надзвичайну хоробрість, знатних та сильних родичів і особливо через своє щастя, зробив, ще дуже молодим бувши, блискучу кар'єру. Він служив і далі, і дуже скоро честолюбність його була так задоволена, що йому більше не було чого бажати з цього погляду. Ззамолоду він поводився в житті так, ніби готувався посісти те блискуче місце в світі, на яке згодом поставила його доля, хоч у його блискучому й до деякої міри пустославному житті, як і в усіх інших людей, траплялись невдачі, розчарування й неприємності, він і раз не зрадив ні своєї спокійної вдачі, ні високих поглядів, ні основних правил релігії та моральности й набув собі звідусюди пошани не так через блискуче становище, як через свою послідовність та твердість. Він був невеликого розуму, але як мав він таке становище, що дозволяло йому звисока ставитись до всіх дрібних тривог яшття, то напрям думок його був високий. Він був добрий і чутливий, але холодний і трохи гордовитий у поводженні. Це було через те, що він, перебуваючи в такому стані, де він міг бути корисний багатьом, своюю холодністю хотів захистити себе від безнастанних прохань та підлещувань тих людей, що хотіли лише використати його впливовість. Ця холодність, проте, зм'якшувалася поблажливою чемністю людини "дуже великого світу". Він був добре освічений і начитаний; але освіта його зупинилась на тому, що він придбав ззамолоду, тобто на кінці минулого сторіччя. Він прочитав усе, що було написано у Франції цікавого з філософії та красномовства XVIII віку, добре знав усі кращі твори французької літератури, отож міг і любив часто цитувати місця з Расіна, Корнеля, Боало, Мольюра, Монтеня, Фенельона; мав блискучі знання з мітології і ґрунтовно вивчав у французьких перекладах стародавні пам'ятки епічної поезії, мав достатні знання З історії, що їх він дістав із Сегюра; але не мав ніякого уявлення ні про математику далі аритметики, ні про фізику, ні про сучасну літературу: він міг у розмові пристойно промовчати або сказати кілька загальників про Гете, Шіллера й Байрона, але ніколи не читав їх.