Дитинство - Сторінка 8

Поштові різномасні розбиті коні стояли коло огорожі й відмахувались від мух хвостами. Які, виставляючи свої лахматі брезклі ноги, мружили очі й дрімали, а які з нудьги чухали одне одного або щипали листя та стебла жорсткої темно-зеленої папороті, що росла коло ґанку. Декілька хортів важко дихали, лежачи на сонці, а інші в холодочку ходили під коляскою та бричкою й вилизували сало коло осей. В усьому повітрі була якась порошниста імла, обрій був сіро-фіялкового кольору, але жодної хмарки не було на небі. Дужий західній вітер підіймав стовпами пил із шляхів та полів, нагинав верховіття високих лип та берез у садку й далеко відносив пожовкле листя, що падало з дерев. Я сидів біля вікна й нетерпляче чекав, коли все буде готове.

Коли всі зібрались у вітальні коло круглого стола, щоб востаннє кілька хвилин побути вкупі, мені й на думку не спадало, яку сумну хвилину маємо ми пережити. Нікчемні думки якісь лізли мені в голову. Я запитував себе: який кучер правитиме бричкою, а який коляскою? хто поїде з татом, а хто З Карлом Івановичем? і чому це хочуть неодмінно одягти мене у ватяну куцину й закутати шарфом?

"Що я за пестунчик такий? ачей не замерзну! Хоч би швидче все це кінчалося: сісти б та їхати".

— Кому скажете записку про дитячу білизну віддати? — сказала увійшовши з заплаканими очима й запискою в руці Наталя Савівна, звертаючись до maman.

— Миколі віддайте, та приходьте ж потім із дітьми попрощатись.

Старенька хотіла була щось сказати, але раптом зупинилась, затулила обличчя хусткою і, махнувши рукою, вийшла з кімнати. Мені трохи защеміло в серці, коли я побачив цей жест; але нетерплячка їхати була дужча над це почуття, і я зовсім байдуже слухав собі й далі розмову тата з матусею. Вони говорили про те, що очевидно не цікавило ні того, ні другого: що треба купити для дому? що сказати князівні Sophie та madame Julie? чи добра буде дорога?

Увійшов Фока і точнісінько таким самим голосом, яким він оповіщав: аобід готовий",—зупинившись коло одвірка, сказав: "Коні готові". Я помітив, що maman здригнулася й зблідла, почувши про звістку, ніби вона була для неї несподівана.

Фоці звеліли позачиняти всі двері в кімнаті. Мене це дуже тішило, — "наче всі сховались од когось".

Коли всі сіли, Фока теж присів на красчку стільця, але тільки він це зробив, двері рипнули, і всі оглянулись. До кімнати похапцем увійшла Наталя Савівна і, не підводячи очей, притулилась коло дверей на одному стільці з Фокою. Як тепер бачуся лису голову, зморшкувате, непорушне обличчя Фоки й згорблену добру маленьку постать у чепчику, з-під якого вибиваються сиве волосся. Вони тиснуться на одному стільці, і їм обом незручно.

А я був усе такий же безжурний і нетерплячий. Десять секунт, що ми просиділи їх з зачиненими дверима, видалися мені за цілу годину. Нарешті, всі встали, перехристилися й почали прощатись. Тато обійняв maman і кілька разів поцілував її.

— Годі, мій друже! — сказав тато. — Адже не назавжди розлучаймось.

— Але ж таки сумно! — сказала maman тримтячим од сліз голосом.

Коли я почув цей голос, побачив її тримтячі губи й очі, повні сліз, я забув про все, і мені так зробилося сумно, боляче й страшно, що хотілося б краще втекти, ніж прощатися з нею. Я зрозумів тоді, що, обіймаючи тата, вона вже прощалася з нами.

Вона стільки разів починала цілувати й христити Володю, що, гадаючи, що вона тепер звернеться до мене, я витикався наперед, але вона ще й ще благословляла його й пригортала до грудей. Нарешті, я обійняв її і, притулившись міцно до неї, плакав,— плакав, не думаючи ні про що, крім свого горя.

Коли ми пішли сідати, в передпокою підійшла прощатись обридлива челядь. Іхнс "пожалуйте ручку-с", голосні поцілунки в плече й запах сала від їхніх голів збудили в мені почуття, дуже близьке до огиди в людей дражливих. Під упливом цього почуття я надзвичайно байдуже поцілував у чепчик Наталю Са-вівну, коли вона, вся в сльозах прощалася зі мною.

Дивно те, що я як зараз оце бачу обличчя всіх двірських і міг би намалювати їх з усіма найменшими подробицями; але обличчя й поза maman рішуче біжать від моєї уяви, може через те, що за ввесь цей час я й разу не міг набратись духу й глянути на неї. Мені здавалось, що коли б я це зробив, її й моє горе повинно було 6 дійти до неможливих меж.

Я поперед усіх кинувся до коляски й сів на задньому місці. За піднятою будкою я нічого не міг бачити, але якийсь інстинкт говорив мені, що maman ще тут. і

((Подивитись на неї, чи не треба?.. Ну, востаннє!"—сказав я сам собі й висунувся з коляски до ґанку. В цю хвилину maman, маючи те, що й я, на думці, підійшла з другого боку до коляски й покликала мене. Почувши її голос іззаду, я повернувся до неї, але так швидко, що ми стукнулися головами; вона журно всміхнулася й міцно-міцно поцілувала мене востаннє.

Коли ми від'їхали на кілька сажнів, я зважився подивитися на неї. Вітер піднімав голубеньку косиночку, що нею була пов'язана її голова; похиливши голову й затуливши обличчя руками, вона поволі сходила на ґанок. Фока підтримував її.

Тато сидів поруч мене й нічого не говорив; я ж захлинався слізьми, і щось так давило мені в горлі, що я боявся задихнутися... Виїхавши на битий шлях, ми побачили білу хустку, якою хтось махав з балькону. Я почав махати своєю, і цей рух трохи заспокоїв мене. Я плакав і далі, і думка, що мої сльози доводять мою чулість, давала мені втіху й задоволення.

Від'їхавши з версту, я сів зручніше й пильно та уважно почав дивитись на найближчу річ перед очима—задню частину пристяжної, що бігла з мого боку. Дивився я, як махала хвостом ця строката пристяжна, як забивала вона одну ногу об другу, як діставав по ній плетений батіг візника, й ноги починали скакати разом; дивився, як скакала на ній шлея і на шлеї кільця, і дивився доти, поки ця шлея коло хвоста не вкрилася милом. Я почав дивитися навкруги: на розхвильовані поля стиглого жита, на темні перелоги, на яких де-не-де видніли соха, мужик, кобила з лошам, на верстові стовпи, зазирнув навіть на передок, щоб довідатись, який візник з нами їде; і ще моє обличчя не просохло після сліз, як думки мої були вже далеко від матері, з якою я розлучився, може, назавжди. Але всякий спогад наводив мене на думку про неї. Я згадав За гриб, що його знайшов напередодні в березовій алеї, згадав про те, як Любочка з Катрусею поспорились, кому зірвати його згадав також і про те, як вони плакали, прощаючись з нами.

"Жалко їх! і Наталі Савівни жалко, і березової алеї, і Фоки жалко! Навіть злої Мімі — і тієї жалко. Всього, всього жалко! А бідна maman?"—і сльози знов навертались на очі, але не надовго.

XV. дитинство

Щасливі, щасливі, незабутні літа дитячі! Як не любити, як не берегти спогадів про них! Спогади ці свіжать мою душу, і вони для мене—джерело найвищої насолоди.

Набігавшись досхочу, сидиш, було, за чайним столом на своєму високому кріслечку: вже пізно, давно випив свою чашку молока з цукром, сон сплющує очі, але не рухаєшся з місця, сидиш і слухаєш. Та й як не слухати? Maman розмовляє 3 ким-небудь, і звуки її голоса такі солодкі, такі привітні. Самі звуки ці так багато говорять моєму серцю. Затуманеними дрімотою очима я пильно дивлюсь на її обличчя, і раптом вона зробилась уся маленька-маленька, обличчя їй не більше од ґудзика; але його мені все так само ясно видно; бачу, як вона подивилась на мене і як усміхнулася. Мені подобається бачити її такою малісінькою. Я примружую очі ще більше, і вона стає не більше од тих чоловічків, що бувають у зіницях; але я поворухнувся—і чари зникли; я звужую очі, повертаюся, всяко намагаюсь відновити їх, але даремно.

Я встаю, з ногами забираюсь' на крісло і зручно влаштовуюсь.

— Ти знов заснеш, Миколонько! — говорить мені maman:— ти б краще йшов нагору.

— Я не хочу спати, мамо, — відкажеш їй, і неясні, але солодкі мрії сповнюють уяву, здоровий дитячий сон заплющує повіки, і за хвилину вже й заснеш і спиш доти, поки не розбудять. Чуєш, було, спросоння, що чиясь ніжна рука торкає тебе; з єдиного дотику пізнаєш її і ще вві сні мимоволі схопиш цю руку і міцно-міцно притиснеш її до губів.

Всі вже розійшлися; одна свічка горить у вітальні; maman сказала, що вона сама розбудить мене; це вона присіла на крісло, де я сплю, своєю чудовою ніжною ручкою провела по моєму волоссю, і над вухом моїм бринить милий знайомий голос:

— Уставай, моє серденько, час іти спати!

Нічиї байдуяи погляди не заважають їй: вона не боїться злити на мене всю свою ніжність і любов. Я не ворушусь, але ще міцніше цілую її руку.

— Уставай же, мій янголе!

Вона другою рукою бере мене за шию, і пальчики її швидко рухаються й лоскочуть мене. В кімнаті тихо, напівтемно; нерви мої збуджені лоскотом і пробудженням: матуся сидить так близенько коло мене; вона торкає мене; я чую її запах і голос. Все це змушує мене скочити, охопити руками її за шию, притиснутись головою до її грудей і, задихаючись, сказати:

— Ой, мила, мила моя матусю, як я тебе люблю!

Вона всміхаються своюю сумною, чарівною усмішкою, бере обома руками мою голову, цілую мене в лоб і кладе до себе на коліна.

— Так ти мене дуже любиш? — Вона мовчить із хвилину, потім говорить:—Дивись, завжди люби мене, ніколи не забувай. Якщо не буде твою'ї матусі, ти не забудеш її? не забудеш, Миколонько?

Вона ще ніжніше цілую мене.

— Покинь! і не кажи цього, голубонько моя, серденько мою!— скрикую я, цілуючи її коліна; і сльози струмком ллються з моїх очей,—сльози любови й захвату.

Після того, як прийдеш, було, нагору й станеш перед образами в своюму ватяному халатику, яке чудове почуття відчу-ваюш, кажучи: "Спаси, господи, тата й маму ж В ті хвилини, коли я повторював молитви, що їх уперше лепетали дитячі уста мої за милою матусею, любов до неї і любов до бога якось чудно зливалися в одне почуття.

По молитві загорнешся, було, в ліжничок, на душі легко й радісно; мрії наздоганяють мрії,—але про що вони? Вони невловимі, але сповнені чистої любови й надій на ясне щастя. Згадаюш, було, за Карла Івановича та його гірку долю, — юдину людину, що я її знав за нещасну, і так його жалко стане, так полюбиш його, що сльози потечуть з очей, і думают: "Дай йому, боже, щастя, дай мені можливість допомогти йому, полегшити йому горе; я ладен_ усім, для.