Дитинство, хлоп'яцтво і юнацтво - Сторінка 35

Він дуже довго пробув у бабусиній кімнаті, і за ввесь час ми всі в диванній мовчали або пошепки говорили про те, хто раніше піде. Нарешті, знов із дверей почувся голос ченця, що читав молитву, і татові кроки. Двері рипнули, і він вийшов звідти, своїм звичаям покахикуючи, смикаючи плечем і не дивлячись ні на кого з нас.

— Ну, тепер ти йди, Любо, та дивись — усе скажи. Адже ти в мене велика грішниця, — весело сказав тато, щипонувшп її за щоку.

Любочка побіліла й почервоніла, вийняла записочку з фартуха, знов сховала її і, нахиливши голову, якось укоротивши шию, ніби чекаючи, що хтось її вдарить зверху, пройшла в двері. Вона була там недовго, але коли виходила звідти — плечі їй тримтіли від схлипування.

Нарешті, після гарненької Катрусі, що, усміхаючись, вийшла З дверей, прийшла й моя черга. Я з тим самим тупим страхом і з бажанням навмисне щодалі більше збуджувати в собі цей страх, увійшов у напівтемну кімнату. Сповідач стояв перед на-лоєм і поволі обернув до мене своє обличчя.

Я пробув не більше як п'ять хвилин у бабусиній кімнаті, але вийшов звідти щасливою й новою людиною. Незважаючи на те, що мене неприємно вражала вся стара обстанова життя, ті самі кімнати, ті самі меблі, та й сама моя постать (мені хотілося б, щоб усе зовнішнє змінилося так, як, здавалося мені, я сам змінився внутрішньо), — незважаючи на це, я пробув у цьому радісному настрою до самого того часу, як ліг спати.

Я вже засинав, перебираючи уявою всі гріхи, від яких очистився, як раптом згадав один соромітний гріх, що про нього не сказав, сповідаючись. Слова молитви перед сповіддю пригадались мені і безнастанно звучали мені в вухах. Увесь мій спокій миттю зник. "А коли затаїте — більший гріх матимете..." вчувалося мені ввесь час, і я визнавав себе за такого страшного грішника, що не було мені й відповідної кари. Довго я перевертався з одного боку на другий, передумуючи про своє становище і щохвилини чекаючи кари від бога й навіть наглої смерти, — думка, що змушувала мене відчувати невимовний жах. Але от мені прийшла в голову щаслива думка: вдосвіта піти чи поїхати в манастир до сповідача й знов посповідатись, і я заспокоївся.

VII. ПОДОРОЖ ДО МАНАСТИРЯ

Я кілька разів прокидався вночі, щоб не заспати, і о шостій годині був уже на ногах. У вікнах ледве розвиднялося. Я одяг своє вбрання й чоботи, які, пожмакані й нечищені, лежали біля ліжка, бо Микола ще не встиг їх прибрати, і, не молившись богу, не вмиваючись, вийшов уперше за своє життя сам на вулицю.

На тім боці вулиці з-за зеленого даху великого будинка червоніла туманна, холодна зоря. Досить міцний, ранковий весняний мороз скрізь скував болото й струмки, коловся під ногами й щипав мені обличчя й руки. В нашому провулку не було ще жодного візника, на яких я важив, щоб швидче з'їздити й повернутись. Тільки тяглися якісь вози Арбатом та два робітники-мулярі, розмовляючи, пройшли пішоходом. Коли я пройшов кроків із тисячу, мені почали траплятися чоловіки й жінки, що йшли з кошиками на базар, бочки, що їхали по воду; на перехрестя вийшов пиріжечник; відкрилася одна булочна, і коло Арбатської брами трапився візник-дідусь, що спав, похитуючись, на своїх каліберних, облізлих, блакитнявих та полатаних бігунцях. Він спросоння, мабуть, запросив з мене сороківку до ма-настиря й назад, але потім ураз отямився і, коли я вже хотів сідати, почав стьобати свою шкапіку кінцями віжок і зовсім поїхав був од мене. "Годувати коня треба! не можна, паничу", бурмотів він.

Насилу я умовив його зупинитись, запропонувавши йому дві сороківки. Він спинив конячку, уважно оглянув мене й сказав: "Сідай, паничу!" Признаюся, я трошки боявся, що він завезе мене в глухий провулок і пограбує. Ухопивши його за комір подертої чумарчини, при чім його шия над дуже згорбленою сииною якось жалісно похилилася, я зліз верхи на хвилювате блакитняве хитке сидіння, і ми затрусились Воздвиженкою. Дорогою я встиг помітити, що спинка бігунців була оббита клаптиком зеленкуватенької матерії, з якої була й візникова чу-марка; це чомусь заспокоїло мене, і я вже не боявся, що візник завезе мене в глухий провулок і пограбує.

Сонце вже піднялося досить високо і яскраво золотило церковні бані, коли ми під'їхали до манастиря. У затишку ще тримався мороз, але по всій дорозі текли швидкі каламутні струмки, і кінь тьопав по розталій грязюці. Увійшовши до манастир-ської огради, я спитав першого, кого побачив, як би мені знайти сповідача.

— Онде його келія, — сказав мені чернець, що проходив мимо, зупиняючись на хвилину й показуючи на маленький будиночок з ґанком.

— Дуже вам вдячний! — сказав я.

Але що могли про мене думати ченці, які, один по одному виходячи з церкви, дивились на мене? Я був ні великий, ні дитина; обличчя було в мене ще не вмите, волосся не зачісане, вбрання в пуху, чоботи нечищені, та ще й у болоті. До якої категорії людей мене залічували в думці ченці, дивлячись на мене? А вони дивились на мене уважливо. Проте, я таки йшов у тому напрямі, куди показав мені молодий чернець.

Дідусь у чорній одежі, з густими сивими бровами, трапився мені на вузенькій дорожці, що йшла до келії, і спитав, чого мені треба.

Була хвилина, що я хотів сказати: "нічого", бігти назад до візника і їхати додому, але дідусеве обличчя, хоч брови й були йому насуплені, викликало довіру. Я сказав, що мені треба бачити сповідача, і назвав його ім'я.

— Ходіть, паничу, я вас проведу, — сказав він, повертаючись назад і, очевидьки, відразу вгадавши мій стан. — Батюшка на утрені: він незабаром прийде.

Він одчинив двері й через чистенькі сіни й передпокій по чистій полотняній доріжці провів мене в келію.

— От тут і почекайте, — сказав він мені з добродушним заспокійливим виразом і вийшов.

Кімнатка, де я був, дуже була невелика й надзвичайно чисто вбрана. З меблів були лише: столик, укритий цератою, що стояв між двома маленькими половинчастими вікнами, на яких стояло два вазони з геранією, божниця з образами й лямпадка перед нею, одно крісло й два стільці. В кутку висіли дзиґарі з розмальованим квіточками циферблатом і підтягненими на ланцюжках мідяними важками; на перегородці, що з'єднувалася З стелею дерев'яними, повапнованими паличками (за якою, мабуть, стояло ліжко), висіли на гвіздках дві ряси.

Вікна виходили на якусь білу стіну, що стояла за два аршини від них. Між ними й стіною був маленький бузовий кущ. Жодного звуку зокола не доходило в кімнату, — отож у цій тиші рівномірне приємне стукання маятника здавалося сильним Звуком. Скоро я лишився сам у цьому тихому куточку, всі мої попередні думки й спогади враз вискочили з моєї голови, наче їх ніколи там і не було, і я ввесь поринув у якусь невимовно-приємну задуму. Ця китайкова пожовкла ряса з потертою підбивкою, ці стерті шкіряні чорні палітурки книжок з мідяними застіжками, ці мутнозелені квіти з добре политою землею та обмитим листям, а особливо цей одноманітний, переливчастий звук маятника, — говорили мені виразно про якесь нове життя, що було мені до того часу невідоме, про життя самотности, молитви, тихого, спокійного щастя.

"Проходять місяці, проходять роки, — думав я, — він завжди сам, завпеди спокійний, він завжди почуває, що сумління його чисте перед богом і молитва доходить до нього". З півгодини просидів я на стільці, намагаючись не рухатись і не дихати дуже чутно, щоб не порушити гармонії звуків, які говорили мені так багато. А маятник усе стукав так само — праворуч дужче, ліворуч тихше.

VIII. ДРУГА СПОВІДЬ

Я почув звуки ходи сповідача, і це вивело мене з моєї задуми.

— Добридень! — сказав він, поправляючи рукою своє сиве волосся. — Чого ви баясаєте?

Я попросив його поблагословити мене й особливо радісно поцілував його жовтаву невелику руку.

Коли я пояснив йому своє прохання, він нічого не сказав мені, підійшов до образів і почав сповідати.

Коли сповідь закінчилась і я, переборовши соромливість, сказав усе, що було в мене на душі, він поклав мені на голову руки й своїм виразним тихим голосом сказав:

"Нехай буде над тобою, сину мій, ласка отця небесного, нехай він збереже в тобі назавжди віру, чистість і покірливість. Амінь".

Я був цілком щасливий; сльози щастя підходили мені до горла, я поцілував складку його драдедамової ряси й підвів голову. Обличчя ченця було зовсім спокійне.

Я відчував, що дуже зворушений, і, боячись чимнебудь розігнати це почуття, швиденько попрощався з ченцем і, не дивлячись убік, щоб йе розважатись, вийшов за ограду й знов сів на хиткі смугасті бігунці. Але труська дорога, різноманітність речей, що пробігали перед очима, швидко це почуття розігнали, і я вже думав про те, як тепер сповідач, мабуть, думає, що юнака з такою прекрасною душею, як у мене, він ніколи не бачив та й не побачить, що таких, навіть, і не буває. Я був певен, що це так, і ця певність викликала в мені почуття веселости такого роду, яке вимагало того, щоб кому-небудь сказати про нього.

Мені кортіло поговорити з кимнебудь; але як нікого коло мене не було, крім візника, то я до нього й звернувся.

— Що, довго я був?—спитав я.

— Нічого, довгенько, а коня давно годувати пора; адже, я нічний, — відповів дідусь-візник, що тепер із сонечком, очевидно, повеселішав.

— А мені здалося, що я був лише хвилину, — сказав я.— А знаєш, чого я був у манастирі? — додав я, пересуваючись у заглибину, що була в бігунцях, ближче до дідуся-візника.

— Хіба це нас обходить? Куди наймач скаже, туди й веземо,— відповів він.

— Ні, але всеж як ти гадаєш? — допитував я далі.

— Та, мабудь, ховати кого, їздили місце купувати,—сказав він.

— Ні, брат. А знаєш, чого я їздив?

— Як мені знати, паничу? — повторив він.

Візників голос здавався мені такий добрий, що я вирішив йому на користь розповісти про причину моєї подорожі і, навіть, про почуття, що я його зазнав.

— Хочеш, я тобі розкажу? Було, бачиш, так...

І я розказав йому все й змалював усі свої прекрасні почуття. Я навіть тепер червонію, згадуючи це.

— Он воно як, — сказав візник недовірливо.

* І довго він після цього мовчав і сидів нерухомо, лише зрідка поправляючи полу чумарки, що все вибивалася з-під його смугастої ноги, яка стрибала у великому чоботі на підніжці калібера. Я вже думав, що й він думає про мене те саме, що й сповідач, тобто що такого чудового юнака, як я, немає другого на світі; але він раптом звернувся до мене:

— А що, паничу, діло ваше панське!

— Що? — сказав я.

— Та діло, кажу, діло панське! — сказав він ще раз, шамкаючи беззубим ротом.

"Ні, він мене не зрозумів!"—подумав я, але вже більше не говорив із ним до самого дому.

Хоч і не саме почуття розчулености та побожности, так самозадоволення з того, що я його зазнав, зберігалося в мені протягом усієї дороги, незважаючи на нарід, що при яскравому сонячному світлі вештався всюди на вулицях, але скоро я приїхав додому, почуття це зникло зовсім.