Дитинство, хлоп'яцтво і юнацтво - Сторінка 37

Молодий професор тасував білети, мов колоду карт; другий професор, із звіздою на фраку, дивився на гімназиста, який щось дуже швидко говорив про Карла Великого, до кожного слова додаючи а нарешті", і третій, дідусь в окулярах, нахиливши голову, подивився на нас через окуляри й показав на білети. Я відчував, що його погляд був разом Звернений на мене й на Іконіна і що в нас йому щось не подобалось (може, руде волосся Іконіна), бо він зробив, дивлячись знов же таки на нас обох разом, нетерплячий жест головою, щоб ми швидче брали білети. Мені було прикро, і ображало мене, поперше, те, що ніхто не відповів на наше привітання, а, подруге, те, що мене, очевидно, з'єднували з Іконіним в одне поняття іспитни-ків, і вже були упереджені проти мене за руде волосся Іконіна. Я сміливо взяв білет і хотів відповідати, але професор показав очима на Іконіна. Я прочитав свій білет: він був мені знайомий, і я, спокійно чекаючи своєї черги, спостерігав те, що діялося передо мною. Іконін але ніяк не звомпив і навіть надто сміливо, якось усім боком посунувся, щоб узяти білета, і бадьоро прочитав те, що було написано на білеті. Він розкрив був рота, як мені здавалося, щоб почати відповідати, як от професор із звіздою відпустив гімназиста, похваливши його, і подивився на Іконіна. Іконін наче щось ізгадав і зупинився. Загальна мовчанка тривала хвилин зо дві.

— Ну,—сказав професор в окулярах. Іконін розкрив рота й знов замовк.

— Але ж ви не самі тут; чи ви будете відповідати, чи ні?— сказав молодий професор, та Іконін навіть не глянув на нього. Він пильно дивився в білет і не сказав жодного слова. Професор в окулярах дивився на нього і крізь окуляри і поверх окулярів, і без окулярів, бо встиг за цей час зняти їх, старанно протерти шкла й знову одягти. Іконін не пустив і пари з уст. Раптом усмішка блиснула на його обличчі, він трусонув волоссям, знов усім боком повернувся до столу, поклав білета, глянув на всіх професорів поряду, потім на мене, повернувся й бадьорою ходою, розмахуючи руками, иішов до лав. Професори нерезирнулися між собою.

— Ну й хлюст! — сказав молодий професор: — своєкоштний.

Я посуну вся ближче до стола, але професори майже пошепки говорили між собою, наче ніхто з них мене й не бачив. Я був тоді цілком переконаний, що всіх трьох професорів надзвичайно цікавило те, чи складу я іспита і чи добре я його складу, але що вони так тільки, для годиться, удавали, що це їм однаковісінько й що вони нібито мене не помічають.

Коли професор в окулярах байдуже звернувся до мене, пропонуючи відповідати на питання, то, глянувши йому в вічі, мені трохи соромцо стало за нього, що він так лукавить зі мною, і я трохи запикався на початку відповіді; але потім пішло легше й легше, а як питання було з російської історії, що її я знав чудово, то я кінчив блискуче й навіть так розходився, що, бажаючи дати відчути професорам, що я не Іконін і що мене не можна плутати з ним, запропонував узяти ще білет; але професор, кивнувши головою, сказав: "добре, добре", і щось написав у журналі. Повернувшись до лав, я зараз же довідався від гімназистів, які хто його знає, як все знали, що мені поставлено п'ять.

XI. ІСПИТ ІЗ МАТЕМАТИКИ

На дальших іспитах, крім Грапа, якого я вважав за негідного знатися зі мною, та Івіна, який чогось наче цурався мене, я вже мав багато нових знайомих, Іконін навіть зрадів, побачивши мене, і сказав мені, що професор історії злий на нього ще з торішнього іспита, коли він нібито теж збив його. Семенів, що вступав на один факультет зі мною, на математичний, до кінця іспитів від усіх бокував, сидів мовчки сам собі, спершись на руки й засунувши пальці в своє сиве волосся, і складав іспити чудово. Він був на другому місці; на першому ж був гімназист першої гімназії. Це був високий, худий, чорнявий юнак, дуже блідий, з підв'язаною чорним галсту-хом щокою й поприщеним лобом. Руки йому були худі, червоні, з надзвичайно довгими пальцями й нігті обкусані так, що кінці його пальців, здавалося, перев'язані ниточками. Все це здавалося мені чудовим і таким, яким повинно було бути у першого гімназиста. Він говорив з усіма так само, як і всі, навіть і я з ним познайомився, але всеж, як мені здавалося, в його ході, рухах губів і чорних очах було помітне щось незвичайне, маґнетичне.

На іспит з математики я прийшов раніше, ніж завжди. Я знав предмет добре, але було два питання з альґебри, що я за них якось забув запитати вчителя і які були мені зовсім невідомі. Це були, як тепер пригадую, теорія сполучень і Ньютонів біном. Я сів на задню лаву й продивлявся два незнайомі питання; але як я не звик працювати в шумній кімнаті, та й часу було мало—я це передчував, то я й мало розумів те, що читав.

— От він! Іди сюди, Нехлюдов,—почув я позад себе знайомий Володин голос

Я обернувся й побачив брата й Дмитра, які в розстібнутих сурдутах, розмахуючи руками, йшли до мене між лавами. Зараз видко було студентів другого курсу, що почувають себе в університеті, мов у себе в хаті. Самі їхні розстібнуті сурдути виявляли презирство до нашого браття, що вступали, і викликали в нас заздрість та пошану. Мені було дуже приємно думати, що всі навколо могли бачити, що я знайомий з двома студентами другого курсу, і я швидче встав їм назустріч.

Володя навіть не міг стриматись, щоб не показати своєї внщости.

— Ех, ти, бідолашний!—сказав він,—що, не складав ще?

— Ні.

— Що ти читаєш? Хіба не приготував?

— Та два питання не зовсім. Отут не розумію.

— Що? оце?—свіазав Володя й почав мені пояснювати Ньютонів біном, але так швидко й неясно, що, прочитавши в моїх очах недовір'я до свого знання, він поглянув на Дмитра і в його очах прочитавши, мабуть, те саме, почервонів, але все ж таки говорив і далі щось таке, чого я не розумів.

— Ні, чекай, Володю, краще я йому поясню, коли встигнемо,—сказав Дмитро, подивившись на професорський куток, і підсів до мене.

Я відразу помітив, що друг мій був у тому самому вдо-волено-тихому настрою, який завжди находив на нього тоді, коли він бував задоволений із себе, і який я особливо любив у ньому. Математику він звав добре й говорив ясно,—отже він так добре пояснив мені питання, що я його й досі пам'ятаю. Але ледве він закінчив, як St.-Jérôme гучним пошептом проказав: "à vous Nicolas!" і я слідом за Іконіним вийшов з-за лав, не встигнувши опрацювати другого незнайомого питання. Я підійшов до стола, коло якого сиділи двоє професорів і стояв гімназист перед чорною дошкою. Гімназист швидко писав якусь формулу, стукаючи об дошку крейдою й ламаючи її, і все писав, хоч професор уже сказав йому "досить" і звелів нам брати білети. "А ну, як дістанеться теорія сполучень!" подумав я, витягуючи тримтячими пальцями білет із м'якої купи нарізаних папірців. Іконін з тим самим сміливим жестом, як і минулого разу, хитнувшись усім боком, не вибираючи, взяв верхній білет, глянув па нього й сердито нахмурився.

— І все отакі чорти дістаються!—пробурмотів він.

Я подивився на свій. Ой, жах! Це була теорія сполучень!..

— А у вас який?—спитав Іконін. Я показав йому.

— Цей я знаю,—сказав він.

— Хочете мінятись?

— Ні, все одно, я почуваю себе не в доброму гуморі,—ледве встиг прошепотіти Іконін, як професор уже покликав нас до дошки.

"Ну, все пропало,—подумав я:—замість блискучого іспита, як я сподівався, мені доведеться гіршого сорому зазнати, ніж Іко-нінові". Але раптом Іконін, на очах у професора, повернувся до мене, вирвав у мене з рук білет і дав мені свій. Я подивився на білет: це був Ньютонів біном.

Професор був не стара людина з приємним, розумним виразом, якого йому особливо надавала надзвичайно опукла нижня частина лоба.

— Що це, ви білетами міняйтесь, панове?—сказав він.

— Ні, це він так, давав мені свого подивитись, пане професоре,—викрутився Іконін; і знов слово професор було останнє слово, що він сказав його на цьому місці; і знов, проходячи повз мене, він глянув на професорів, на мене, всміхнувся й знизав плечима з таким виразом, наче говорив: "Нічого, брат!" (Я згодом довідався, що Іконін уже третій рік ходить на вступні іспити).

Я відповідав дуже добре на питання, що його допіру опрацював,—професор навіть сказав мені, що краще, ніж можна вимагати, і поставив п'ять.

XII. ЛАТИНСЬКИЙ ІСПИТ

Все йшло чудово до латинського іспита. Підв'язаний гімназист був на першому місці, Семенів—на другому, я—на третьому, Я навіть починав пишатися й серйозно думав, що я зовсім не абищо, хоч і молодий.

Ще з першого іспита всі з трепетом розказували про латинського професора, який був нібито якийсь звір, що мав насолоду з загибелі юнаків, особливо своєкоштних, і що розмовляв нібито лише латинською або грецькою мовою. St.-Jérôme, що вчив мене латинської мови, підбадьорював мене, та й мені Здавалося, що, перекладаючи без словника Ціцерона, декілька

Горацієвих од і знаючи чудово Цумпта, я був підготовлений не гірше од інших; але вийшло інакше. Ввесь ранок тільки й чути було, що про загибель тих, хто виходили передо мною: тому поставив нуль, тому одиницю, того ще вилаяв і хотів вигнати і т. інш., і т. інш. Тільки Семенів і перший гімназист, як завжди спокійно вийшли й повернулись, діставши кожен по п'ять. Я вже передчував несчастя, коли нас викликали разом З Іконі ним до маленького столика, проти якого страшний професор сидів сам-самісінький. Страшний професор був маленька, худорлява жовта людина з довгим маслистим волоссям і з дуже Задумливим обличчям.

Він дав Іконінові книгу промов Ціцерона й звелів перекладати.

Я дуже дивувався, чуючи, що Іконін не лише прочитав, але й переклав кілька рядків за допомогою професора, що йому підказував. Відчуваючи свою перевагу над таким незначним конкурентом, я не міг не всміхнутись і навіть трошки презирливо, коли справа дійшла до аналізи й Іконін знову безнадійно Замовк. Я цією розумною, трохи глузуватою усмішкою хотів подобатись професорові, але вийшло навпаки.

— Ви, напевне, краще знаєте, що посміхаєтесь,—сказав мені професор,—побачимо. Ну, скажіть ви.

Згодом я довідався, що латинський професор протегував Іконіну і що Іконін навіть жив у нього. Я зараз же відповів на запитання з синтаксиє дане Іконінові, але професор зробив сумне обличчя й одвернувся від мене.

— Гаразд, дійде до вас черга,—-побачимо, як ви знаєте,— сказав він, не дивлячись на мене, і почав пояснювати Іконінові те, про що його питав.

— Ідіть,—додав він, і я бачив, як він у зошиті балів поставив Іконінові чотири.