Дитячі роки одного підприємця - Сторінка 13

"Що це таке?" — "Це щодо жидів із педінституту, вони відіслали в газету "Евр" заяву з двома сотнями підписів проти обов'язкової військової підготовки. А ми протестуємо; нам треба зібрати принаймні тисячу підписів: зараз підписуються військові, моряки, аграрники, політехи, весь цвіт". Така увага лестила Люсьєнові; він запитав: "Це десь надрукують?" — "В "Аксьйон", очевидно. Або, можливо, в "Еко де Парі"". Люсьєнові захотілося тут же поставити свій підпис, але він подумав, що це не зовсім серйозно. Тож він узяв аркуш і почав уважно його читати. Лемордан додав: "Я знаю, ти не цікавишся політикою,— що ж, дивись сам. Але ти француз і маєш право на власну думку". Почувши слова "ти маєш право на власну думку", Люсьєн раптом пройнявся якоюсь дивною насолодою і поставив підпис. Наступного дня юнак придбав "Аксьйон франсез", але заяви там не було. Вона з'явилася лише в четвер, хлопець її розшукав на другій сторінці під назвою: "Молодь Франції б'є прямо по зубах міжнародного сіонізму". Його ім'я красувалося, стисле, безповоротне, поряд з іменем Лемордана, майже таке ж дивне, як Флеш чи Фліно, які стояли пообіч; воно мало зодягнений вигляд. "Люсьєн Флер'є,— подумав він,— селянське прізвище, справді французьке прізвище". Він прочитав уголос всю низку прізвищ, які починалися з "Ф", і коли настала черга його власного, то вимовив, удаючи, ніби йдеться зовсім не про нього. Потім засунув газету в кишеню і, весь сяючи, повернувся додому.

Через кілька днів уже Люсьєн підійшов до Лемордана. "Ти займаєшся політикою?" — спитав він його. "Я член ліги,— відповів Лемордан,— ти хоч інколи читаєш "Аксьйон"?" — "Не часто,— признався Люсьєн,— до цього часу це мене не цікавило, але, гадаю, тепер усе буде по-іншому". Лемордан байдуже, з непроникним виглядом дивився на нього. Люсьєн розповів йому в загальних рисах про те, що Бержер називав "сум'яттям". "Звідки ти?" — запитав Лемордан. — "Із Фероля. У мого батька там завод". — "Скільки часу ти там жив?" — "До другого класу". — "Я бачу,— вів далі Лемордан,— що тебе просто вирвали з корінням. Ти читав Баресса?" — "Я читав "Колетту Бодош". — "Це не те,— мовив Лемордан нетерпляче. — Я ось тобі принесу пополудні "Вирвані з коренем": отам твоя доля. Ти там знайдеш і біль, і ліки від нього". Книга була оправлена в зелену шкіру. На першій сторінці красувався напис: "Ех НЬГІБ Андре Лемордана", виписаний готичними літерами. Хлопець здивувався: йому на думку не спадало, що в Лемордана є ще й ім'я.

Люсьєн почав читати з великою недовірою: скільки вже разів йому намагалися щось утовкмачити, скільки разів йому давали книги, переконуючи при цьому: "Ось почитай, це достеменно про тебе". Люсьєн подумав, сумно посміхаючись, що він не з тих, котрих можна збити з пантелику кількома фразами. Едіпів комплекс, Сум'яття — все це дитячі забавки, які вони нині далекі! Але вже перші сторінки захопили його: по-перше, там не було психології — Люсьєн її наковтався, тієї психології, донесхочу,— молоді Барресові герої не були ні абстрактними індивідами, ні декласованими, як Рембо чи Верлен, ні хворими, як усі ті віденці-нероби, що стали об'єктами психоаналізу Фрейда. Баррес зображував своїх героїв у їхньому власному середовищі, в родинному колі, змальовував провінційних добре вихованих на недавніх, традиціях молодиків. Люсьєн побачив, що Стюрель схожий на нього. "Все-таки правда,— сказав він собі,— мене вирвано з коренем". Хлопець подумав про моральне здоров'я батьків, здоров'я, якого можна набути лише в селі, про їхню фізичну силу (його дід згинав пальцями бронзову монету), із хвилюванням пригадав ферольські світанки, коли він вставав удосвіта і сходив униз навшпиньки, щоб не розбудити батьків, сідав на велосипед, і перед ним відкривався спокійний, лагідний краєвид Іль-де-Франса. "Я завжди ненавидів Париж",— подумав він напружено. Хлопець прочитав також "Сад Береніси", час од часу відкладаючи книжку і поринаючи в роздуми з очима десь далеко-далеко; ось воно, нове, йому пропонують характер і долю, спосіб порятунку від безконечних балачок про власне сумління, вказують, як визначитися й оцінити себе. Ох, які йому тепер огидні нечисті і хтиві тварюки, зображені Фрейдом, яким милим стало подароване Барресом невідання, сповнене сільських пахощів. Щоб уловити їх, Люсьєнові тільки треба облишити безплідне й небезпечне копирсання в самому собі, треба пізнати землю і околиці Фероля, розгадати сенс хвилястих пагорбів, що спускалися до Сернетти, треба звернутися до географії та історії. Або ж просто йому треба повернутися до Фероля і там жити: містечко лежатиме біля його ніг, безневинне і щедре, розкинувшись у долині серед лісів, джерел і трав, стане йому поживним гумусом, з якого він нарешті черпатиме снагу, щоб стати хазяїном. Після таких марень Люсьєн ставав дуже збудженим, а іноді йому навіть здавалося, ніби він знайшов себе. Тепер, коли юнак мовчки сидів біля Мод, обнявши її за стан, слова, рештки фраз відлунювали в ньому: "відновити традицію", "земля і мертві",— слова незглибимі, непроникні й невичерпні. "Яке все це спокусливе",— подумав він. Однак хлопець не зважувався вірити: надто часто його ошукували. Він поділився своїми побоюваннями з Леморданом: "Як було б добре". — "Мій любий,— відповів Лемордан,— у те, чого прагнеш, не треба одразу вірити,— потрібен іще досвід". Потім трохи подумав і додав: "Ти повинен бути з нами". Люсьєн прийняв пропозицію зі щирим серцем, але з умовою, що збереже свою свободу: "Я прийду,— сказав він,— але це мене ні до чого не зобов'язує. Я подивлюся і поміркую".

Люсьєн був у захваті від щирої товариськості, що панувала між хлопцями: вони його прийняли весело й просто, і він одразу відчув себе серед них своїм. Люсьєн швидко запізнався з "товариством" Лемордана — двадцятьма студентами, які майже всі носили велюрові берети. Вони збиралися на другому поверсі бару "Польдер", де грали в бридж і більярд. Люсьєн часто зустрічався там із ними й скоро відчув, що вони його мали за свого, вітаючи хлопця вигуками: "Ось найкращий!" або "Це наш народник Флер'є!" Надто подобалася Люсьєнові їхня безтурботність: не було ніякого педантизму, суворості, дуже мало розмовляли про політику. Товариство сміялося, співало, обурювалось або ж плескало в долоні на честь студентства — ото й усе. Навіть сам Лемордан, не втрачаючи свого авторитету, якого ніхто не зважувався заперечити, трохи розслаблявся і давав волю усмішці. Люсьєн найчастіше мовчав, його погляд блукав по тих галасливих і м'язистих молодиках. "Це сила",— подумав він. Серед них він потроху відкривав для себе справжній сенс юності, уже позбувався удаваної манірності, яку так цінував Бержер; молодь — ось майбутнє Франції. Натомість у Леморданових друзів вже не було такого милого, душевного неспокою юності: це були дорослі, чимало навіть із бородами. Коли придивитися до них, зразу впадала у вічі їхня схожість: вони вже позбулися помилок і непевності юного віку, вивчили все, що їм треба,— одне слово, сформувалися. Спочатку їхні меткі й дикуваті жарти трохи обурювали Люсьєна, йому здавалося, що хлопці безсоромні й жорстокі. Коли Ремі оголосив, що пані Дюбу, дружині лідера радикалів, переїхало ноги вантажівкою, Люсьєн сподівався, що вони бодай поспівчувають нещасливому супротивникові. Натомість вони вибухнули реготом і заляскали собі по сідницях, вигукуючи: "Старе луб'я!" і "Слава водієві!" Люсьєнові зробилося трохи ніяково, але раптом він зрозумів, що цей гучний очисний сміх був захистом: зачувши небезпеку, вони не захотіли боягузливо віддатися жалощам і замкнулися в собі. Люсьєн зареготав також. Згодом він побачив їхню витівку в справжньому світлі, хлопці тільки зовні здавалися легковажними, насправді вони утверджували своє право: їхні переконання були такі глибокі, такі святі, що вони надавали їм право здаватися легковажними, з дотепним жартом посилати до біса все неістотне. Приміром, крижаний гумор Шарля Морра і жарти Десперро (який носив у кишені клапоть старої англійської шинелі, називаючи його крайньою плоттю Блюма), відрізнялися лише рівнем. У січні університет оголосив про урочисті збори з приводу надання ступеня доктора honoris causa двом шведським мінералогам. "Ось де ти побачиш справжню бучу",— сказав Лемордан Люсьєнові, вручаючи йому запрошення. Великий амфітеатр був напханий ущерть. Коли Люсьєн побачив, як під звуки "Марсельєзи" заходить президент Республіки і ректор, його серце закалатало, він злякався за своїх друзів. Майже водночас кілька молодиків на трибунах піднялися і зчинили ґвалт. Люсьєн із симпатією розпізнав червоного, як помідор, Ремі, який пручався в руках двох людей, що тягнули його за поли; він вигукував: "Франція для французів!" Але особливо припав йому до душі літній пан, що наче вперта дитина дув у маленьку дудку. "Як це чудово!" — подумав Люсьєн. Хлопця тішила така дивна суміш затятої поважності й невгамовності, що надавала наймолодшим статечності, а найстарших обертала на лукавих~бісенят. Люсьєн і собі спробував докинути жарт. Він мав успіх, а коли сказав про Ерріо: "Якщо цей помре у своєму ліжку, то немає Бога у світі", то відчув у собі народження священної люті. Тоді він зціпив щелепи і на мить відчув себе таким же переконаним, зібраним і могутнім, як Ремі чи Десперро. "Лемордан має рацію,— подумав він,— потрібен досвід". Він теж навчився не визнавати дискусій. Гюїгар, який був просто республіканцем, надокучав йому запереченнями. Люсьєн його ввічливо слухав, але невдовзі замикався в собі. Гюїгар і далі говорив, але Люсьєн на нього вже навіть і не дивився: він розгладжував стрілки на своїх штанях і забавлявся, пускаючи кільця диму та роззираючи жінок. Кутиком вуха хлопець ловив Гюїгарові аргументи, однак вони відразу ж утрачали свою вагу й пролітали повз нього, легкі й нікчемні. Гюїгар замовкав, тяжко скривджений. Люсьєн розповів батькам про своїх нових друзів, і пан Флер'є спитав його, чи він часом не хоче стати роялістом. Люсьєн повагався, а потім з гордістю відповів: "Так, я б хотів, я б справді цього хотів". — "Люсьєне, я тебе благаю, не роби цього,— заголосила мати,— вони дуже буйні, ці роялісти, і ти матимеш тільки клопіт. Що буде, коли тебе відлупцюють або запроторять до в'язниці? А потім ти ще надто молодий, щоб іти в політику".