Дитячі роки одного підприємця - Сторінка 6

"А знаєш,— сказав якось Люсьєн,— це все-таки ліпше, ніж якби я народився "бідняцьким сином". Берліак усміхнувся. "Ти малий цинік!" — сказав йому він, а другого дня прочитав Люсьєнові один із своїх віршів: "Карузо щовечора ковтав сирі очі, дарма що їв небагато й неквапно. Якось пані зробила букет із очей своєї родини, і на сцену пожбурила. Кожен схиляється перед жестом оцим зразковим. Але ж не забудьте, що час її слави тривав тридцять сім хвилин: від першого вигуку "браво!" до того, як погасла велика люстра в "Опера" (згодом вона змушена була тримати на поводі свого чоловіка, лауреата багатьох конкурсів, який затулив двома хрестами війни рожеві западини своїх очниць). І запишіть ось це: всі поміж нас, хто їстиме надто багато людського м'яса в консервах, помруть від цинги". "Це чудово",— відмовив Люсьєн розгублено. "Я досягаю такого ефекту,— сказав Берліак байдуже,— застосовуючи нову техніку, так зване автоматичне письмо". Якийсь час Люсьєн був під владою несамовитого бажання застрелитися, тож вирішив порадитися з Берліаком. "Що мені робити?" — запитав він, коли розповів геть усе. Берліак його уважно вислухав; він мав звичку смоктати пальці і потім обмазувати слиною прищі на обличчі, від чого його шкіра місцями вилискувала, як бруківка після дощу. "Роби як знаєш,— сказав він нарешті,— це не має жодного значення". Потім подумав хвильку і додав, наголошуючи на кожному слові: "Ніщо ніколи не має ніякого значення". Люсьєн був трохи розчарований, але відчув, що своїми словами глибоко вразив Берліака, і наступного четверга дістав запрошення на полуденок до його матері. Пані Берліак виявилася дуже милою жінкою, хоча й мала бородавки і темно-червону родимку на лівій щоці. "Бачиш,— сказав Берліак Люсьєнові,— справжні жертви війни — це ми". Так вважав і Люсьєн, і вони дійшли згоди, що належать до покоління, яке принесено в'жертву. Настала ніч, Берліак лежав на своєму ліжку, заклавши руки за голову. Вони курили англійські цигарки, крутили платівки на патефоні, і Люсьєн слухав голос Софі Такер та Ела Джонсона. Хлопці посмутніли, і Люсьєн вирішив, що Берліак — його найкращий друг. Берліак запитав, чи він чув щось про психоаналіз; голос у нього був поважний, і він значуще дивився на Люсьєна. "Я хотів свою матір до п'ятнадцяти років",— додав він. Люсьєнові стало незручно; він боявся почервоніти, а ще пригадав бородавки пані Берліак і зовсім не міг утямити, як її міг хтось хотіти як жінку. Проте коли вона принесла грінки, він не знати чому розхвилювався і спробував уявити її живіт під жовтим светром. Коли вона вийшла, Берліак упевнено сказав: "У тебе, звичайно, також виникало бажання переспати з своєю матір'ю". Він не питав, він стверджував. Люсьєн, стенувши плечима, сказав: "Звичайно". Наступного дня він почувався тривожно, боявся, щоб Берліак не повернувся до їхньої розмови. Але швидко заспокоївся. "Зрештою,— подумав Люсьєн,— він себе більше скомпрометував, ніж я". Його спокусили наукові теми, зачеплені під час щирої розмови, і наступного четверга Люсьєн прочитав у бібліотеці Сент-Женев'єв працю Фрейда про сон. Це було одкровення. "Саме те, що треба,— повторював Люсьєн, блукаючи вулицями куди очі світять,— саме те, що треба!" Згодом, коли він придбав "Вступ до психоаналізу" і "Психопатологію до щоденного життя", йому все стало зрозуміле — і те дивне враження небуття, і ця порожнеча, яка довго володіла його свідомістю, і його млявість, розгубленість, і марні зусилля пізнати самого себе, що завжди впиралися в завісу туману... "Чортівня,— подумав він,— у мене комплекс". Люсьєн розповів Берліакові про своє дитинство, описуючи, як він був сновидою і як предмети ніколи не здавалися йому до кінця реальними: "У мене, певно,— зробив він висновок,— найсправжнісінький комплекс". "Точнісінько, як у мене,— сказав Берліак,— у нас родинні комплекси!" Вони взяли за звичку тлумачити свої сни до найменших подробиць; Берліак розповідав стільки історій, що Люсьєн почав підозрювати, що той їх вигадує чи принаймні прикрашає. Але хлопці розуміли один одного з півслова й одверто розмовляли на найделікатніші теми; вони призналися один одному, що носять веселі маски, аби вводити в оману всіх довкола, хоча в глибині душі почуваються страшенно збуреними. Люсьєн позбувся своїх тривог. Він жадібно поринув у психоаналіз, зрозумівши, що це саме те, чого він шукав, і тепер почувався впевненіше, вже не треба було журитися, не треба було копирсатися у власному сумлінні та виявах свого характеру. Справжній Люсьєн глибоко поринув у підсвідомість; про нього,

ніколи не баченого, доводилось тільки мріяти, як про щось дороге й відсутнє. Люсьєн цілоденно думав про свої комплекси і з якоюсь гордістю уявляв собі світ — невідомий, жорстокий, шалений, що ховався під істеричними припадками його свідомості. "Ти розумієш,— казав він Берліакові,— зовні я здавався дитиною сонною і байдужою до всього, геть нецікавою. Майже таким самим здавався я собі і всередині, і мало не повірив у те остаточно. Але я добре знав, що там існувало щось інше". — "Завжди є щось інше,— відповідав Берліак. І вони самовдоволено посміхалися. Люсьєн написав вірша під назвою "Якщо розірветься густий туман", і Берліак визнав, що він чудовий, але докоряв Люсьєнові, що той його заримував. Вони його навіть вивчили напам'ять і, коли їм хотілося поговорити про своє лібідо, то з задоволенням виголошували: "Великі краби причаїлись під покровом туману", потім просто "краби", підморгуючи один одному. Але інколи Люсьєнові, коли він залишався на самоті, особливо ввечері, робилося трохи страшно. Він більше не наважувався звести на матір очей і, цілуючи її перед сном, боявся, щоб якась темна сила не відхилила його поцілунок і не направила на губи пані Флер'є; здавалося, всередині в ньому клекотів вулкан. Люсьєн поводився обережно, щоб не силувати свою розкішну і стражденну душу, яка нині відкрилася йому. Тепер він знав справжню її ціну і боявся жахливого пробудження. "Я боюся себе",— казав він. Півроку тому Люсьєн одмовився від солодійства, бо це йому набридло, і знову повернувсь до давньої звички; він мав надто багато роботи; проте треба, щоб кожен жив відповідно до своїх нахилів, книги Фрейда переповнені оповідками про нещасних молодиків, які доробились неврозів лише через те, що рішуче відмовлялися від своїх звичок. "Що, коли ми зараз збожеволіємо?" — запитав він у Берліака. І справді, інколи по четвергах вони почувалися дивно: в сутінках, які нишком прокрадалися до Берліакової кімнати, вони викурювали цілі пачки сигарет із опієм, їхні руки тремтіли. Тоді один із них мовчки вставав, ішов навшпиньки до дверей і повертав умикача. Жовте світло заливало покої, і вони дивилися один на одного з недовірою.

Люсьєн швидко помітив, що його дружба з Берліаком трималася на непорозумінні: сам він, певно ж, був найчутливіший до зворушливої краси едіпового комплексу, але вбачав у цьому тільки ознаку могутньої пристрасті, яку він намірявся трохи згодом скерувати в інше річище. Берліака, навпаки, здавалося, задовольняв такий стан, і він не хотів з нього виходити. "Ми пропащі,— казав він з гордістю,— невдахи. Ми ніколи нічого не створимо". — "Ніколи нічого",— луною вторив йому Люсьєн. Хоча повнився люттю. Повернувшись із великодніх вакацій, Берліак розповів йому, як він ночував із матір'ю в одній кімнаті якогось готелю в Діжоні; він устав спозаранку, підійшов до ліжка, де ще спала мати, й обережно відгорнув ковдру. "Сорочка в неї була піднята",— казав він, посміхаючись. Учувши ці слова, Люсьєн почав зневажати Берліака і відчув себе дуже самотнім. Мало набути комплексів, важливо знати, як завчасно їх позбутися: адже чи зможе дорослий чоловік брати на себе відпрвідальність і наказувати, якщо зберігатиме дитячу сексуальність? Люсьєн розтривожився неабияк. Він би з радістю порадився з обізнаною в цьому питанні людиною, але не знав, де її шукати. Берліак часто йому розповідав про одного сюрреаліста на ім'я Бержер, який чудово розбирався у психоаналізі і який, здавалося, мав на нього великий вплив, однак ніколи не пропонував Люсьєнові познайомитися з ним. Люсьєн ходив дуже розчарований, розраховуючи, що Берліак підшукає йому якусь жінку; він сподівався, що, завівши гарну коханку, зможе легко позбутися своїх думок. Та Берліак ніколи більше не розповідав про своїх гарненьких подружок. Хлопці, бувало, виходили на Великі Бульвари й спостерігали жінок, але не наважувалися до них заговорити. "Що ж, мій нещасний друже,— казав Берліак,— ми не з тієї породи, яка подобається. Жінки відчувають у нас щось таке, що їх відлякує". Люсьєн відмовчувався, Берліак починав його дратувати. Він часто і не зовсім тактовно глузував із Люсьєнових батьків, називаючи їх пан і пані Пампушка. Люсьєн чудово розумів, що Берліак як сюрреаліст, звичайно, зневажає буржуазію, проте його не раз запрошувала пані Флер'є, ставлячись до нього приязно і з довір'ям; якщо не з удячності, то принаймні задля пристойності він не повинен говорити про неї таким тоном. До того ж Берліак мав неприємну звичку позичати гроші і не вертати їх; в автобусі в нього ніколи не було дрібних, і Люсьєн змушений був за нього платити; у кафе він тільки вряди-годи пропонував розрахуватися за стіл. Люсьєн йому якось сказав відверто, що такого поводження не розуміє і що за все друзі повинні платити порівну. Берліак подивився на нього глибокодумно і мовив: "Я давно здогадувався про те, що ти задниця", а потім пояснив йом> фрейдівський висновок: кал —* дорівнює золоту і фрейдівську теорію скупості. "Я хотів би знати одне,— сказав він,— до скількох років тебе підтирала мати?" Вони мало не посварилися.

З початку травня Берліак почав прогулювати уроки. Люсьєн після занять зустрічався з ним у барі на вулиці Пті-Шан, де вони причащалися вермутом "Розп'яття". Якогось вівторка пополудні Люсьєн застав Берліака за столом із порожньою склянкою. "Ну, нарешті,— сказав Берліак. — Слухай, мені треба зникнути, о п'ятій годині я маю бути у свого зубного лікаря. Зачекай мене, він мешкає неподалік, я повернуся через півгодини". "О'кей,— відповів Люсьєн, опускаючись на стілець. — Франсуа, принеси мені білого вермуту". В цю хвилину до бару зайшов якийсь чоловік і, помітивши їх, з подивом посміхнувся.