Дитячі роки одного підприємця - Сторінка 5

Воно ламаного шеляга не варте. "Невже я хизувався, коли казав це?" Шукаючи відповіді, Люсьєн раптом побачив щось біле, кругле, ніжне, мов клаптик хмарини,— свою колишню думку він запитав: "Ти тямиш?" — воно було в його голові, але описати його несила. Люсьєн зробив безнадійне зусилля, щоб побачити цей клаптик хмарини, і зненацька відчув, як падає сторчголовою всередину, він опинився серед випару і сам став випаром, був не чим іншим, як білою і вологою теплотою, якою відгонило від білизни. Йому захотілося вирватися із цього клаптика і відступитися, але хмарина пливла разом із ним. Хлопець подумав: "Це я, Люсьєн Флер'є, у своїй кімнаті, і роблю якийсь фізичний дослід, сьогодні неділя". Та думки його розчинилися в тумані, біле в білому. Він стрепенувся і почав прискіпливо розглядати фігурки на кретоні: дві пастушки, два пастухи і Амур. Потім ураз мовив: "Я, я існую... — і, трохи затинаючись,— з'явився": він пробудився від довгої дрімоти.

Це було неприємно: пастухи пострибали геть, Л юсьєнові здавалося, ніби він їх бачить у зменшеному вигляді. Замість заціпеніння, яке видалося йому таким ніжним і яке солодко щезало в його власних потаємних глибинах, тепер він почував якусь зачудованість, навіть збудженість і запитував себе: "Хто я?"

"Хто я? Я бачу письмовий стіл, бачу зошит. Мене звати Люсьєн Флер'є, але це тільки якесь ім'я. Я хизуюсь. Я не хизуюся. Я не знаю, це не має сенсу.

Я хороший учень. Ні. Це лише видимість: хороший учень любить працювати, а я — ні. У мене добрі оцінки, однак я не люблю працювати. Не те що я ненавиджу роботу — начхати мені на неї. Мені начхати на все. Я ніколи не стану хазяїном". Він подумав з тривогою: "Але ким же я стану?" Збігла якась хвилина, хлопець почухав щоку і кліпнув лівим оком, бо його засліплювало сонце. "Хто такий я?" Клубочився безконечний густий туман, огортаючись довкола себе. "Я!" Він подивився вдалину; слово дзвеніло в його голові, і згодом можна було вгадати щось схоже на верхівку похмурої піраміди, грані якої зникали в глибині густого туману. Люсьєн здригнувся, і руки в нього затремтіли. "Саме воно,— подумав він,— саме воно! Я в цьому переконаний: я не існую".

Вже кілька місяців Люсьєн намагався знову поринути в сон, але не вдавалося: щоночі він спав по дев'ять годин, а решту часу був дуже збуджений і все більше й більше розгублювався, а батьки казали, що він ніколи так добре не виглядав. Коли йому спадало на думку, що в нього мало хазяйської закваски, то він почувався романтиком і волів би годинами блукати під місяцем, та батьки йому ще не дозволяли виходити ввечері. Тоді він часто розтягувався на ліжкові і міряв собі температуру: термометр показував 37,5 або 37,6 ступенів і Люсьєн думав із гірким задоволенням, що батьки гадають, ніби він у доброму стані. "Я не існую". Хлопець заплющив очі й розслабився: існування — це ілюзія; оскільки я знаю, що я не існую, варто лише затулити вуха й ні про що не думати, як я відразу щезаю. Але ілюзія була чіпка. Чи може він принаймні зловтішатися, що, знаючи таємницю, має перевагу над людьми? Адже Гаррі, наприклад, існує не більше, ніж Люсьєн. Проте досить побачити, як він метушиться серед своїх прихильників, щоб одразу ставало ясно: хлопець, вірячи у своє існування, твердий у тій вірі, як кремінь. Пан Флер'є теж не існував, не існував Pipi, ніхто не існував, світ — комедія без акторів. Люсьєн, який отримав високу оцінку за

свою дисертацію "Мораль і наука", мріяв написати "Трактат про Небуття" і уявляв, як люди, читаючи його, зникатимуть один за одним, як вампіри, коли заспіває півень. Перед тим, як узятися до трактату, йому захотілося почути думку Бабуена, професора філософії. "Перепрошую, пане,— звернувся він до нього в кінці уроку,— чи можна запевнювати, що ми не існуємо?" Бабуен відповів, що ні. "Cogito,— сказав він,— ergo sum. Ви існуєте, оскільки сумніваєтесь у своєму існуванні". Люсьєна це не переконало, але він відмовився писати трактат. У липні хлопець отримав звання бакалавра з математики й поїхав до Фероля із своїми батьками. Розгубленість не минала, здавалося, ніби весь ча£ хочеться чхнути.

Дядько Буліго помер, і менталітет робітників пана Флер'є дуже змінився. Вони отримували великі зарплати і їхні жінки купували шовкові панчохи. Пані Буффардьє ділилася разючими подробицями з пані Флер'є: "Моя знайома розповідала мені, що вчора у власника закусочної вона зустріла маленьку Ансіому, дочку одного кваліфікованого робітника з підприємства твого чоловіка, якою ми піклувалися, коли в неї померла мати. Вона вийшла заміж за складальника Бопертюї. Уявляєш, вона замовила курку за двадцять франків! Та ще з яким гонором! їм завжди мало, вони хочуть мати все, що маємо ми". В неділю, коли Люсьєн прогулювався з батьком, робітники, забачивши їх, ледве торкалися своїх кашкетів, траплялися навіть такі, що переходили на другий бік вулиці, аби не вітатися. Якось Люсьєн зустрів сина Буліго, той удав, що не впізнав його. Люсьєна все це почало трохи дратувати: якраз трапилася нагода довести, що він теж хазяїн. Люсьєн втупив у Жуля Буліго орлиний погляд і, заклавши руки за спину, рушив прямо на нього. Але Буліго, здається, не злякався: він глянув на Люсьєна відсутнім поглядом і пройшов повз нього, щось насвистуючи. "Він мене не впізнав",— вирішив Люсьєн. Одначе був глибоко розчарований і всі ці дні більш ніж будь-коли розмірковував над тим, що світ не існує.

Маленький револьвер пані Флер'є лежав у лівій шухляді її комода. Пан Флер'є подарував його дружині у вересні 1914 року перед від'їздом на фронт. Люсьєн узяв його і довго крутив у руках: це була маленька чудова річ з позолоченою цівкою і з накладним перламутром на руків'ї. Не можна покладатися на філософський трактат, переконуючи людей, що вони не існують. От що треба: якогось воістину відчайдушного вчинку, який би розвіяв маревну видимість і повністю викрив нікчемність світу. Постріл, молоде закривавлене тіло на килимі, кілька слів на аркушику: "Я застрелився, оскільки я не існую. І ви також, мої братове,— ніщо!" Люди читатимуть про це вранці в газетах і нарешті повірять: "Юнак зважився!" — і всяк відчує жахливу розгубленість перед запитанням: "А я? Чи ж я існую?" В історії відомі, як зокрема після публікації "Вертера", такі пошесті самогубства; Люсьєн подумав, що "страдник" по-грецькому означає "свідок". Він був надто м'якосердий, щоб стати хазяїном, але досить рішучий, щоб стати страдником. Згодом хлопець частенько заходив до будуара своєї матері й, споглядаючи револьвер, впадав у тугу. Інколи він стромляв позолочену цівку собі в рот, міцно стискаючи пальцями руків'я. Решту часу Люсьєн був навіть веселий, бо гадав, що всі справжні хазяї світу сього пізнали принаду самогубства. Скажімо, Наполеон. Люсьєн бачив, що сягнув дна відчаю, але сподівався вийти з кризи з загартованою душею і з цікавістю прочитав "Щоденник з острова Святої Єлени". Все ж треба було врешті зважитися: Люсьєн намітив ЗО вересня як останній термін, що мав покласти край його ваганням. Ті дні виявились надзвичайно важкими: певна річ, криза була цілющою, але коштувала Люсьєнові такого несамовитого напруження, що він боявсь розбитися, мов скло. Він більше не наважувався торкатись револьвера і задовольнявся лише тим, що висував шухляду, ледь піднімав материну білизну і довго споглядав маленького крижаного й затятого монстра, який незворушно лежав на ложі з рожевого шовку. І коли Люсьєн усе-таки вирішив жити, його раптом охопило розчарування, і він відчув якусь порожнечу. На щастя, численні турботи, пов'язані з навчанням, поглинули його: батьки відіслали хлопця в ліцей святого Людовіка, щоб він підготувався до вступу в центральну школу цивільних інженерів. Люсьєн носив гарну пілотку з рожевою облямівкою та значком і наспівував:

Цей поршень приводить у рух машини, Цей поршень штовхає вперед вагони...

Нове прізвисько "поршень"1 переповнювало Люсьєна гордістю; і крім того, його клас не був схожий на інші: він мав традиції і підкорявся усталеному порядку^це була сила. Скажімо, було заведено, що за чверть години до кінця уроку^французької мови хтось запитував: "Що таке вояк?" — і всі стиха відповідали: "Член!" Тоді голос знову запитував: "Що таке селюк?" — і відповідь звучала вже трохи голосніше: "Член!" Тоді пан Бетюн, який був майже сліпий і носив чорні окуляри, казав з утомою: "Я вас прошу, панове!" На кілька секунд западала цілковита тиша, лише учні, по-змовницьки посміхаючись, перезиралися, потім хтось вигукував: "Що таке поршень?" — і вони всі гуртом червоніли: "Це ого яка кабака!" В такі хвилини Люсьєн збуджувався. Ввечері він докладно розповідав своїм батькам різні історії, що сталися протягом дня, і коли він казав: "Тоді весь клас починав реготати..." або ж "весь клас вирішив бойкотувати Мейрінезу", то слова, що він їх вимовляв, зігрівали хлопцеві рот, як алкоголь горлянку. Проте перші місяці далися дуже важко, і Люсьєн не виконав контрольні з математики і фізики, до того ж його друзі не викликали особливих симпатій: це були стипендіати, в більшості своїй зубрили й неотеси, з поганими манерами. "Немає жодного серед них,— казав Люсьєн батькові,— з ким би я хотів подружитися". "Стипендіати,— мовив замріяно пан Флер'є,— становлять інтелектуальну еліту, і все-таки з них виходять кепські хазяї: вони мчать надто швидко". Люсьєн, зачувши слова "кепські хазяї", відчув, як щось неприємно кольнуло його в серце, і знову схилився до думки застрелитися найближчим часом, проте колишнього завзяття вже не було. У січні прийшов новий учень Берліак і шокував увесь клас: за останньою модою він носив стягнуті в поясі зелені або бузкові куртки з маленькими круглими комірцями і штани, які можна уздріти хіба що на малюнках у кравця, такі облиплі, що просто дивно, як він у них залазив. Одразу ж він став останнім з математики. "Чхати мені на неї,— заявив Берліак,— я літератор і, займаючись математикою, принижую себе". Ще й місяця не минуло, як Берліак усіх причарував: він роздавав контрабандні цигарки, розповідав, які в нього були жінки, і показував їхні листи. Весь клас вирішив, що це свій хлопець і що з ним слід заприязнитися. Люсьєн був у захопленні від його елегантності й манер, але Берліак ставився до Люсьєна трохи поблажливо, називаючи його "панським синком".