Дивовижна подорож Нільса Хольгерсона з дикими гусаками Швецією (Дивовижні мандри Нільса з дикими гусьми) - Сторінка 13

Вона вела зграю прямо на кам'яний острів.

І раптом, наче за помахом чарівної палички, все навколо змінилося. Величезні кам'яні брили перетворилися на звичайнісінькі будинки. Очі звірів стали вуличними ліхтарями й освітленими вікнами. А чудовиська, що облягали берег острова, були звичайними кораблями на причалі.

Нільс навіть розсміявся. Як же він одразу не здогадався, що внизу під ними було місто. Адже це ж Карлскрона! Місто кораблів! Тут кораблі відпочивають після далекого плавання, тут їх будують, тут їх ремонтують.

Гуси спустилися просто на плечі велета з піднятими руками. Це була ратуша з двома високими вежами.

Акка Кебнекайсе ніколи б не зупинилася на нічліг поряд з людьми. Але цього вечора вибору в неї не було — гуси ледь трималися на крилах.

Втім, дах міської ратуші виявився дуже зручним місцем для ночівлі. Край її мав широкий і глибокий жолоб. У ньому можна було легко сховатися від сторонніх очей і напитися води, що залишилася від недавнього дощу. Одне зле — на міських дахах не росте трава і не водяться водяні жуки.

І все-таки зовсім голодними гуси не залишилися. Між черепицею на даху застрягло кілька хлібних кірок — залишок бенкету чи то голубів, чи то горобців. Для справжніх диких гусей це, звісно, не корм, але, у найгіршому разі, можна і сухого хліба поклювати.

Зате Нільс повечеряв на славу.

Хлібні кірки, висушені вітром і сонцем, видалися йому навіть смачнішими за здобні сухарі, якими славилася на весь Вестменхег його мати.

Щоправда, замість цукру вони були густо притрушені сірим міським пилом, але це невелика біда.

Нільс вправно зішкрябав пил своїм ножиком і, розрубавши кірку на дрібні шматочки, із задоволенням гриз сухий хліб.

Поки він уминав одну кірку, гуси встигли і поїсти, і попити, і приготуватися до сну. Вони розтяглися вервечкою по дну жолоба — хвіст до дзьоба, дзьоб до хвоста, — потім разом підібгали голови під крила і заснули. А Нільсу спати не хотілося. Він забрався на спину Мартіна і, перегнувшись через край жолоба, став дивитися вниз. Адже це було перше місто, яке він бачив так зблизька відтоді, як полетів зі зграєю гусей.

Час був пізнім. Люди вже давно лягли спати. Тільки зрідка поквапцем пробігав якийсь припізнілий перехожий, і кроки його гучно відлунювали в тихому, невагомому повітрі. Кожного перехожого Нільс довго проводжав очима, аж поки той зникав десь за рогом.

"Зараз він, напевне, прийде додому, — сумно думав Нільс. — Щасливий! Хоч би одним оком поглянути, як живуть люди!.. Адже самому вже не доведеться…"

— Мартіне, агов, Мартіне, ти спиш? — позвав Нільс свого товариша.

— Сплю, — сказав Мартін. — І ти спи.

— Мартіне, годі спати. У мене є до тебе діло.

— Ну, що ще?

— Будь ласка, Мартіне, спусти мене вниз, на вулицю, — прошепотів Нільс. — Я погуляю трошки, а ти виспишся і потім прилетиш за мною. Мені так хочеться по вулицях прогулятися. Як усі люди гуляють.

— Іще чого! Нема інших турбот, як униз-угору літати! І Мартін рішуче засунув голову під крило.

— Мартіне, та ти не спи! Послухай, що я тобі скажу. Адже якби ти був колись людиною, тобі б теж кортіло побачити справжніх людей.

Мартін пожалів Нільса. Він висунув голову з-під крила і сказав:

— Гаразд, хай буде по-твоєму. Тільки запам'ятай мою пораду: на людей дивися, а сам їм на очі не показуйся. Щоб не сталося якоїсь біди.

— Ти не турбуйся! Мене жодна миша не побачить, — весело сказав Нільс і з радості навіть затанцював на спині у Мартіна.

— Обережніше, обережніше, ти мені все пір'я переламаєш! — забурчав Мартін, розпрямляючи втомлені крила.

За хвилину Нільс стояв на землі.

— Далеко не йди! — крикнув йому Мартін і полетів угору додивлятися вранішні сни.

2

Нільс повільно йшов вулицею, раз у раз озираючись і прислухаючись. Один за одним гасли вогники у вікнах. Вулиці були порожніми, тихими. Й усе-таки Нільс знав, що за кожною стіною, за кожними дверима живуть люди.

Ось попереду одне вікно освітлене. Нільс зупинився і довго стояв у яскравій смузі світла.

Якби можна було зазирнути крізь розсунену завіску!

Але вікно було дуже високо, а Нільс надто малий.

Він чув голоси, сміх. Слів розібрати він не міг, але все одно готовий був стояти і слухати хоч цілу ніч, — адже це говорили люди!

Можливо, він і простояв би до ранку, але світло у вікні погасло, і голоси стихли. Отже, й у самому домі лягли вже спати.

Нільс побрів далі.

На розі, навпроти вуличного ліхтаря, він побачив вивіску. Великими буквами на ній було написано: АПТЕКА. От якби знайшлися такі ліки, від яких Нільс відразу б виріс! Хай би ці ліки були гіркі, як полин, — Нільс випив би, не скривившись, цілу пляшку. А при потребі випив би і дві пляшки! Тільки де такі ліки взяти?!

На іншому роздоріжжі була ятка, і над нею висів величезний золотий крендель. Нільс не міг відвести від нього погляду.

Хоч би шматочок такого кренделя скуштувати! Та що там кренделя! Простого би хліба шматочок!

Нільс важко зітхнув і попрямував далі.

Він звертав з вулиці на вулицю, поки нарешті вийшов на великий майдан.

Напевно, це був головний майдан міста.

Нільс роззирнувся на всі боки. Цієї пізньої пори на майдані не було жодної душі, якщо не вважати за людину бронзову статую на високій кам'яній тумбі.

"Хто б це міг бути?" — гадав Нільс, ходячи навколо тумби.

Вигляд у Бронзового був дуже поважний — довгий камзол, черевики з пряжками, на голові трикутний капелюх. Одну ногу він виставив уперед, наче зібрався зійти з п'єдесталу, а в руці тримав товсту палицю. Мабуть, якби він не був із бронзи, то, напевне, давно б пустив у хід цю палицю. На обличчі в нього наче викарбувано, що він нікого не пошкодує: ніс гачком, брови насуплені, губи стиснені.

— Агов, страхопуде бронзовий! — крикнув йому Нільс. — Ти хто такий? Та не дивися на мене так сердито! Я тебе анітрохи не боюся…

Нільс навмисне говорив так сміливо, тому що насправді серце у нього завмирало від страху. Це спорожніле принишкле місто… Темні, наче сліпі, будинки… Цей Бронзовий, який, здавалося, не зводив з Нільса очей… Тут будь-кому стане ніяково!

І щоб трохи підбадьорити себе, Нільс вигукнув:

— Чого ж ти мовчиш? Ну гаразд, не хочеш розмовляти — і не треба. До побачення. Щасливо залишатися!

Нільс помахав Бронзовому рукою і рушив далі. Він обійшов майдан і звернув на широку вулицю, що вела до гавані.

І раптом він насторожився. Хтось поволі й важко йшов за ним. Кожен крок відлунював як удар ковальського молота об ковадло. Від кожного кроку здригалася земля і бриніли шибки в будинках.

"Бронзовий!" — здогадався Нільс.

І йому стало так страшно, що він кинувся бігти світ за очі. Він добіг до кінця однієї вулиці, потім звернув на другу, потім на третю…

На ґанку якогось будинку він сів, щоб трохи перепочити.

Кроки тепер відлунювали десь удалині.

— І чого це я так злякався? — заспокоював себе Нільс. — Може, він просто гуляє. Набридло стояти, от він і пішов прогулятися. Що тут дивного? Та я йому нічого лихого й не сказав…

Нільс прислухався.

Тут за рогом наче вдарив набат — так гучно і дзвінко застукотіли по бруківці стопудові чоботи.

Бронзовий ішов прямо на Нільса. Він ішов, не згинаючи колін, не повертаючи голови, і застиглим поглядом дивився перед собою.

"Куди б сховатися? — думав Нільс, розгублено озираючись. — Куди б сховатися?"

Але всі двері в будинках були щільно замкнені, ніде сховатися, ніде врятуватися.

І раптом Нільс побачив через дорогу стару, напівзруйновану дерев'яну церкву. Від часу стіни її покосилися, дах з'їхав набік, і, напевно, вся церква давно б розсипалася, якби старі розлогі клени не підпирали її своїм розложистим гіллям.

"Ось де я сховаюся! — зрадів Нільс. — Залізу на самісіньку верхівку дерева, тоді мене хоч до завтра шукай — не знайдеш".

І Нільс зметнувся туди.

Він був уже майже біля самої мети і лише тепер побачив, що на церковній паперті стоїть якась людина. Людина ця пильно дивилася на Нільса і підморгувала йому одним оком.

Нільс розгубився. Що тепер робити? Куди податися?

Назад бігти — Бронзовий його, наче муху, розчавить, вперед іти — може, ще гірше буде. Хто його зна, чому ця людина підморгує? Якби щось хороше замислив — по-хорошому б і розмовляв, а не моргав.

Цієї миті десь зовсім близько загриміли, загуркотіли бронзові чоботи.

Роздумувати було ніколи, і Нільс рушив уперед.

А чоловік на паперті усе ще стояв нерухомо. Він підморгував Нільсу то одним оком, то другим, кивав йому, але з місця не сходив. І щоразу, коли він нахиляв голову, лунав легкий скрип, наче хтось сідав на розсохлого стільця.

"Здається, він не такий уже й сердитий. Навіть наче усміхається, — подумав Нільс, підходячи до нього ближче. — Та що це! Він же дерев'яний!"

І справді, чолов'яга цей від ніг до голови був з дерева. І борода у нього була дерев'яна, і ніс дерев'яний, і очі дерев'яні. На голові у дерев'яного чоловіка був дерев'яний капелюх, на плечах — дерев'яна куртка, обперезана дерев'яним поясом, на ногах — дерев'яні панчохи і дерев'яні черевики.

Одна щока дерев'яного чоловіка була червоною, а друга сірою. Це тому, що на одній щоці фарба облупилася, а на другій ще трималася.

На дерев'яних його грудях висіла дерев'яна дощечка. Червоними літерами, оздобленими великими в'юнками, на ній було написано:

"Перехожий! На твоїй путі

Покірно я стою.

Монетку в кухоль опусти —

І будеш ти в раю!"

У лівій руці Дерев'яний тримав великий кухоль — теж дерев'яний.

"Он воно що! — подумав Нільс. — Він, отже, милостиню збирає. Тому-то він мене так зазивав! Добре, що в мене є монетка. Віддам її! Все одно вона мені ніколи не знадобиться".

І Нільс поліз у кишеню за воронячою монеткою. Дерев'яний вмить здогадався. З протяжним скрипом і потріскуванням він нахилився і поставив перед Нільсом свій кухоль.

А важкі удари бронзових підошв гримали вже просто за спиною.

"Пропав я!" — подумав Нільс.

Він з радістю сам заліз би в кухоль для монет. Та, як на лихо, отвір був завузьким навіть для нього.

А Дерев'яний наче зрозумів Нільса. Щось знову заскреготіло в нього всередині, і дерев'яна рука опустилася до самісінької землі.

Нільс вистрибнув на широку, наче лопата, долоню. Дерев'яний швидко підняв його і посадовив собі під капелюха.

І саме вчасно! З-за рогу вже крокував Бронзовий!

Примостившись на потилиці свого дерев'яного рятівника, Нільс із жахом чекав неодворотного.

Крізь щілини в старому, розсохлому капелюсі Нільс побачив, як підходив Бронзовий.