Дивовижна подорож Нільса Хольгерсона з дикими гусаками Швецією (Дивовижні мандри Нільса з дикими гусьми) - Сторінка 5

Нільс ледь намацав кінчик носа, що загубився між роздутими щоками.

— Може, треба частіше міняти листки? — боязко запитав він Мартіна. — Як ти гадаєш? Га? Може, тоді швидше одужаю?

— Та куди ж частіше! — одказав Мартін. — Я й так весь час туди-сюди бігаю. І треба ж тобі було в мурашник залізти!

— Хіба ж я знав, що там мурашник? Я не знав! Я горішки шукав.

— Ну гаразд, не крутися, — сказав Мартін і приліпив йому на обличчя великий мокрий листок. — Полежи спокійно, а я зараз прийду.

І Мартін кудись пішов. Нільс тільки чув, як зачавкала і захлюпотіла під його лапами болотяна вода. Потім чавкання стало тихішим і нарешті стихло зовсім.

За кілька хвилин у болоті знову захлюпотіло і зачавкало, спершу ледь чутно, десь удалині, а потім дедалі голосніше й ближче.

Але тепер шльопали по болоту вже чотири лапи.

"З ким це він іде?" — подумав Нільс і завертів головою, намагаючись скинути примочку, що закривала все обличчя.

— Будь ласка, не крутися! — пролунав над ним строгий голос Мартіна. — Який же неспокійний хворий! Ані на мить самого не можна залишити!

— А дай-но я подивлюся, що з ним таке, — промовив інший гусячий голос, і хтось підняв листок із Нільсового обличчя.

Крізь щілинки очей Нільс побачив Акку Кебнекайсе.

Вона довго й здивовано розглядала Нільса, потім похитала головою й сказала:

— От ніколи й гадки не мала, що від мурашок може бути така біда! Бо гусей вони не займають, знають, що гуска їх не боїться…

— Колись і я їх не боявся, — образився Нільс. — Колись я нікого не боявся.

— Ти й тепер нікого не повинен боятися, — сказала Акка. — Але остерігатися мусиш багатьох. Будь завжди напоготові. У лісі стережися лисиці та куниці. На березі озера пам'ятай про видру. У горіховому гаю уникай кібця. Вночі ховайся від сови, вдень не попадайся на очі орлу і яструбу. Якщо ти йдеш по густій траві, ступай обережно і прислухайся, чи не повзе поблизу змія. Якщо з тобою заговорить сорока, не довіряй їй, — сорока завжди обдурить.

— То тоді мені все одно пропадати, — сказав Нільс. — Хіба устежиш за всім одразу? Від одного сховаєшся, а інший тебе якраз і схопить.

— Звичайно, самому тобі зі всіма не впоратися, — сказала Акка. — Але в лісі й у полі живуть не тільки наші вороги, у нас є й друзі. Якщо в небі з'явиться орел, тебе попередить білка. Про те, що крадеться лисиця, пролепече заєць. Про те, що повзе змія, проскрекоче коник.

— Чого ж вони всі мовчали, коли я в мурашник ліз? — пробурчав Нільс.

— Треба й самому голову на плечах мати, — відповіла Акка. — Ми проживемо тут три дні. Болото тут хороше, водоростей скільки душа бажає, а путь перед нами довга. Ось я й вирішила — хай зграя відпочине і підгодується. Мартін тим часом тебе підлікує. Четвертого дня удосвіта ми полетимо далі.

Акка кивнула головою і неквапом зашльопала по болоту.

З

Це були важкі для Мартіна дні. Потрібно було і лікувати Нільса, і годувати його. Змінивши примочку з мокрого листя і поправивши підстилку, Мартін біг у ближній лісок на пошуки горіхів. Двічі він повертався ні з чим.

— Та ти просто не вмієш шукати! — бурчав Нільс. — Розгрібай ретельно листя. Горішки завжди на самій землі лежать.

— Я знаю. Але ж тебе надовго самого не залишиш!.. А ліс не так близько. Не встигнеш добігти, як одразу ж назад треба.

— Навіщо ж ти бігаєш? Ти б краще літав.

— І це правда! — зрадів Мартін. — Як же я сам не здогадався! Ось що таке стара звичка!

На третій день Мартін прилетів дуже скоро, і вигляд у нього був вельми задоволений. Він опустився біля Нільса і, не кажучи ні слова, на всю ширину роззявив дзьоба. І звідти один за одним викотилося шість рівних, великих горіхів. Таких красивих горіхів Нільс ніколи ще не знаходив. Ті, що він підбирав на землі, були всі підгнилі, почорнілі від вогкості.

— Де ж ти знайшов такі горішки! — вигукнув Нільс. — Наче з ятки.

— Ну, може, й не з ятки, — сказав Мартін, — але незгірш.

Він підхопив найбільший горішок і здавив його дзьобом. Шкаралупа дзвінко хруснула, і на долоню Нільсові впало свіже золотисте ядерце.

— Ці горіхи дала мені зі своїх запасів білка Сірле! — гордо промовив Мартін. — Я познайомився з нею в лісі. Вона сиділа на сосні перед дуплом і лускала горішки для своїх білченят. А я мимо летів. Білка так здивувалася, коли побачила мене, що навіть упустила горішок. "От, — думаю, — удача! От повезло!" Примітив я, куди горішок упав, і швидше вниз. Білка за мною. З гілки на гілку перестрибує і спритно так — наче по повітрю літає. Я думав, їй горішка жалко, адже білки народ ощадний. Та ні, її просто цікавість діймала: хто я, та звідки, та чому в мене крила білі? Ну, ми й розговорилися. Вона мене навіть до себе запросила на білченя подивитися. Мені хоча й важкувато серед гілок літати, та ніяково було відмовитися. Подивився. А потім вона мене горіхами почастувала й на прощання он ще скільки дала — ледь у дзьобі помістилися. Я навіть подякувати їй не міг — боявся горіхи розгубити.

— Ось це зле, — сказав Нільс, кладучи горішок у рот. — Доведеться мені самому їй подякувати.

4

Наступного ранку Нільс прокинувся удосвіта. Мартін ще спав, заховавши, за гусячим звичаєм, голову під крило.

Нільс легесенько поворушив ногами, руками, покрутив головою. Нічого, все неначе гаразд.

Тоді він обережно, щоб не розбудити Мартіна, виповз з-під оберемка листя і побіг до болота. Він знайшов найсухішу і найміцнішу купину, піднявся на неї і, ставши рачки, зазирнув у нерухому чорну воду.

Кращого дзеркала годі й знайти! З блискучої болотяної води на нього дивилося його власне обличчя. Й усе на місці, як і годиться: ніс як ніс, щоки як щоки, тільки праве вухо трохи більше за ліве. Нільс встав, обтрусив мох із колін і попрямував до лісу. Він вирішив неодмінно розшукати білку Сірле.

По-перше, треба подякувати за частування, а по-друге, попросити ще горіхів — про запас. І білченя кортіло заразом побачити…

Поки Нільс дістався узлісся, зовсім розвиднілося.

"Треба йти швидше, — заквапився Нільс. — А то Мартін прокинеться і піде мене шукати".

Але все вийшло не так, як гадав Нільс. Од самого початку йому не пощастило.

Мартін казав, що білка живе на сосні. А сосен у лісі дуже багато. Спробуй відгадай, на якій вона живе!

"Запитаю кого-небудь", — подумав Нільс, пробираючись по лісу.

Він старанно обходив кожен пень, щоб не потрапити знову в мурашину засідку, прислухався до кожного шереху і, коли щось насторожувало, хапався за свій ножик, готуючись відбити напад змії.

Він ішов так обережно, так часто озирався, що навіть не помітив, як наштовхнувся на їжака. Їжак сприйняв його за ворога, виставивши вперед сотню своїх голок. Нільс повільно позадкував і, відступивши на безпечну відстань, ввічливо сказав:

— Мені потрібно у вас дещо запитати. А чи не могли б ви хоча б на якусь мить сховати ваші колючки?

— Не можу! — буркнув їжак і суцільною колючою кулею покотився повз Нільса.

— Ну що ж! — сказав Нільс. — Знайдеться хто-небудь приязніший,

І лише він ступив кілька кроків, як звідкись зверху на нього посипався справжній град: шматочки сухої кори, гілки, шишки. Одна шишка пронеслася біля самісінького носа, друга вдарила по потилиці. Нільс почухав голову, обтрусив сміття й сторожко глянув угору.

Прямо над його головою на широковітій ялині сиділа гостродзьоба довгохвоста сорока й зосереджено збивала дзьобом чорну шишку. Поки Нільс розглядав сороку і міркував, як би з нею заговорити, сорока справилася зі своєю роботою, і шишка стукнула Нільса по лобі.

— Дивовижно! Чудово! Прямо в ціль! Прямо в ціль! — заторохтіла сорока і шумно залопотіла крильми, стрибаючи по гілці.

— Здається, ви не дуже вдало вибрали ціль, — сердито сказав Нільс, потираючи лоба.

— Чим же погана ціль? Дуже хороша ціль. А постійте-но тут іще хвилинку, я з тієї гілки спробую. — І сорока спурхнула на вищу гілку. — До речі, як вас звати? Щоб я знала, в кого влучаю! — застрекотіла вона зверху.

— Звуть мене Нільсом. Тільки годі вам завдавати собі клопоту. Я й так знаю, що ви влучите. Краще скажіть, де тут живе білка Сірле. Мені вона конче потрібна.

— Білка Сірле? Вам потрібна білка Сірле? О, ми з нею давні друзі! Я із задоволенням проведу вас до її сосни. Це недалеко. Йдіть за мною слідом. Куди я — туди й ви. Куди я — туди й ви. Прямо до неї й прийдете.

З цими словами вона перепурхнула на клена, з клена перелетіла на ялину, потім на осику, відтак знову на клен, потім знову на ялину…

Нільс метався за нею туди і сюди, не упускаючи з виду чорного вертлявого хвоста, що миготів серед гілок. Він спотикався і падав, знову схоплювався і біг за сорочим хвостом.

Ліс ставав дедалі густішим і темнішим, а сорока все перестрибувала з гілки на гілку, з дерева на дерево.

І раптом вона злетіла в повітря, закружляла над Нільсом і заторохтіла:

— Ах, я геть забула, що іволга кликала мене нині в гості! Самі розумієте, що спізнюватися неввічливо. Вам доведеться мене трохи почекати. А поки що всіляких вам гараздів, усього доброго! Дуже приємно було з вами познайомитися. — І сорока полетіла.

5

Цілу годину вибирався Нільс з лісових нетрів. Коли він вийшов на узлісся, сонце вже стояло високо в небі.

Нільс, утомлений і голодний, сів на коряве коріння.

"От уже посміється з мене Мартін, коли дізнається, як обдурила мене сорока… І що я їй зробив? Щоправда, одного разу я зруйнував сороче гніздо, але ж це було торік, і не тут, а в Вестменхегу. Їй годі про це знати!"

Нільс скрушно зітхнув і з досадою почав носком черевичка колупати землю. Під ногами в нього щось хруснуло. Що це? Нільс нахилився. На землі лежала горіхова шкаралупа. Ось іще одна. І ще, і ще.

"Звідки ж тут стільки горіхових шкаралуп? — здивувався Нільс. — Чи ж не на цій ось самій сосні живе білка Сірле?"

Нільс поволі обійшов дерево, вдивляючись у густі зелені гілки. Нікого не було видно. Тоді Нільс крикнув що було сили:

— А чи не тут живе білка Сірле?

Ніхто не озвався.

Нільс приклав долоні до рота і знову закричав:

— Пані Сірле! Пані Сірле! Озвіться, будь ласка, якщо ви тут!

Він замовк і прислухався. Спершу все було як і раніше тихо, потім зверху до нього долинув тонесенький, приглушений пискіт.

— Говоріть, будь ласка, голосніше! — знову закричав Нільс.

І знову до нього долинув тільки тужливий пискіт. Але цього разу пискіт ішов звідкись із кущів, з-під самісінького коріння сосни.

Нільс підбіг до куща і причаївся.