Дивовижна подорож Нільса Хольгерсона з дикими гусаками Швецією (Дивовижні мандри Нільса з дикими гусьми) - Сторінка 6

Ні, нічого не чути — ні шурхоту, ні звуків.

А над головою знову хтось запищав, тепер уже гучніше.

"Полізу-но подивлюся, що там таке", — вирішив Нільс і, чіпляючись за виступи кори, подерся на сосну.

Дерся він довго. На кожній гілці зупинявся, щоб перепочити, і знову ліз угору.

І що вище він підіймався, то гучніше і ближче лунав тривожний пискіт.

Нарешті Нільс побачив велике дупло.

З чорної діри, як із вікна, визирало четвірко малесеньких білченят.

Вони вертіли навсібіч гострими мордочками, штовхалися, налізали одне на одного, плутаючись довгими голими хвостами й ані на мить не замовкаючи, пищали в чотири роти, в один голос.

Побачивши Нільса, білченята од подиву замовкли на мить, а потім, неначе набравшись нових сил, запищали ще пронизливіше.

— Тірле впав! Тірле пропав! Ми теж упадемо! Ми теж пропадемо! — верещали малюки.

Нільс навіть затулив вуха, щоб не оглухнути.

— Та не галасуйте ж! Хай один говорить. Хто там у вас упав?

— Тірле впав! Тірле! Він заліз на спину Дірле, а Пірле штовхнула Дірле, і Тірле впав.

— Постривайте, я щось нічого не збагну: тірле-дірле, дірле-тірле! Покличте мені білку Сірле. Це ваша мама, еге ж?

— Атож, це наша мама! Тільки її немає, вона пішла, а Тірле впав. Його змія укусить, його яструб заклює, його куниця з'їсть. Мамо! Мамо! Йди сюди!

— Ну от що, — сказав Нільс, — забирайтеся поглибше в дупло, поки вас і справді куниця не з'їла, і сидіть тихесенько. А я полізу вниз, пошукаю вашого Мірле — чи як його там звати!

— Тірле! Тірле! Його звати Тірле!

— Ну, Тірле так Тірле, — сказав Нільс і обережно почав спускатися.

6

Нільс шукав бідолашного Тірле недовго. Він попростував прямо до кущів, звідки раніше долинав пискіт.

— Тірле, Тірле! Де ти? — гукав він, розсуваючи густі гілки.

З чагарів у відповідь йому хтось тихесенько пискнув.

— Ага, ось ти де! — сказав Нільс і сміливо поліз уперед, ламаючи по дорозі сухі стебла і сучки.

У самісінький гущавині чагарів він побачив сіру грудочку шерсті з ріденьким, як віничок, хвостиком. Це був Тірле. Він сидів на тонесенькій гілочці, вчепившись за неї всіма чотирма лапками, і так тремтів зі страху, що гілка розгойдувалася під ним, наче від сильного вітру.

Нільс спіймав кінчик гілки і, як на канаті, підтягнув до себе Тірле.

— Перебирайся до мене на плечі, — скомандував Нільс.

— Я боюся! Я впаду! — пропищав Тірле.

— Так ти ж уже впав, більше падати нікуди! Лізь швидше!

Тірле обережно відірвав від гілки одну лапу й учепився за плече Нільса. Потім він учепився за нього другою лапою і, нарешті, весь, разом із тремтячим хвостиком, забрався Нільсові на спину.

— Тримайся міцніше! Тільки кігті не дуже запускай, — сказав Нільс і, зігнувшись під своєю ношею, поволі побрів назад. — Ох і важкий же ти! — зітхнув він, вибравшись із гущавини.

Він зупинився, щоб трохи перепочити, аж зненацька знайомий скрипучий голос задеренчав прямо у нього над головою:

— А ось і я! Ось і я!

Це була довгохвоста сорока.

— Що це у вас на спині? Дуже цікаво, що це ви несете? — стрекотала сорока.

Нільс нічого не відповів і мовчки попрямував до сосни.

Але не встиг він ступити і трьох кроків, як сорока пронизливо закричала, застрекотіла, залопотіла крильми.

— Розбій серед білого дня! У білки Сірле викрали білченя! Розбій серед білого дня! Нещасна мати! Нещасна мати!

— Ніхто мене не викрадав — я сам упав! — пискнув Тірле.

Проте сорока і слухати нічого не хотіла.

— Нещасна мати! Нещасна мати! — твердила вона.

А потім зірвалася з гілки і стрімко полетіла вглиб лісу, викрикуючи на льоту одне і те саме:

— Розбій серед білого дня! У білки Сірле викрали білченя! У білки Сірле викрали білченя!

— От тріскачка! — сказав Нільс і поліз на сосну.

7

Нільс був уже на півшляху, як раптом почув якийсь глухий шум.

Шум наближався, ставав дедалі гучнішим, і скоро все повітря виповнилося пташиним криком і лопотінням тисяч крил.

Зусібіч до сосни зліталися стривожені птахи, а серед них снувала туди-сюди довгохвоста сорока і гучніше за всіх кричала:

— Я сама його бачила! На власні очі бачила! Цей розбійник Нільс викрав білченя! Шукайте злодія! Ловіть його! Держіть його!

— Ой, я боюся! — прошепотів Тірле. — Вони тебе заклюють, а я знов упаду!

— Нічого не бійся, вони нас навіть не помітять, — хоробро сказав Нільс. А сам подумав: "А й справді — заклюють!"

Але все обійшлося благополучно.

Під прикриттям гілок Нільс із Тірле на спині дістався нарешті до білчиного гнізда.

На краю дупла сиділа білка Сірле і хвостом витирала сльози.

А над нею кружляла сорока і без угаву стрекотіла:

— Нещасна мати! Нещасна мати!

— Беріть вашого сина, — важко дихаючи, сказав Нільс і, наче торбину борошна, скинув Тірле в отвір дупла.

Побачивши Нільса, сорока замовкла на мить, а потім рішуче струсонула головою і застрекотіла ще голосніше:

— Щаслива мати! Щаслива мати! Білченя врятоване! Хоробрий Нільс урятував білченя! Хай живе Нільс!

А щаслива мати обійняла Тірле всіма чотирма лапами, ніжно гладила його пухнастим хвостом і тихенько посвистувала від радості.

І раптом вона обернулася до сороки.

— Постривай, — сказала вона, — хто ж це тріскотів, що Нільс украв Тірле?

— Ніхто не тріскотів! Ніхто не тріскотів! — застрекотіла сорока і про всяк випадок відлетіла подалі. — Хай живе Нільс! Білченя врятоване! Щаслива мати обіймає своє дитя! — кричала вона, перелітаючи з дерева на дерево.

— От, понесла на своєму хвості останні новини! — сказала білка і пошпурила їй услід стару шишку.

8

Тільки під вечір Нільс повернувся додому — тобто не додому, звичайно, а до болота, де відпочивали гуси.

Він приніс повні кишені горіхів і два прутики з нанизаними сухими грибами.

Усе це подарувала йому на прощання білка Сірле.

Вона провела Нільса до узлісся і ще довго махала йому услід золотистим хвостом. Вона б провела його й далі, але не могла: по рівній дорозі білці ходити так само важко, як людині по деревах.

А лісові птахи провели Нільса до самісінького болота. Вони кружляли над його головою і на всі голоси виспівували на його честь дзвінкі пісні.

Довгохвоста сорока старалася найбільше і пронизливим голосом викрикувала:

— Хай живе Нільс! Хай живе хоробрий Нільс!

Наступного ранку зграя покинула болото. Гуси вишикувалися рівним клином, і стара Акка Кебнекайсе повела їх далі.

— Летимо до Гліммінгенського замку! — крикнула Акка

— Летимо до Гліммінгенського замку! — переказували гуси по вервечці.

— Летимо до Гліммінгенського замку! — закричав Нільс у самісіньке вухо Мартіну.

Розділ п'ятий. Чарівна дудочка

1

З усіх сторін Гліммінгенський замок оточений горами. І навіть дозірні башти замку здаються вершинами гір.

Ніде не видно ні входів, ані виходів. Товщу кам'яних мурів прорізають лише вузькі, як щілини, віконця, які ледь пропускають довгі промені в похмурі, холодні зали.

У сиву давнину ці стіни надійно захищали мешканців замку від набігів войовничих сусідів.

Але в ті дні, коли Нільс Хольгерсон подорожував у компанії диких гусей, люди вже не жили в Гліммінгенському замку і в його покинутих покоях зберігали тільки зерно.

Щоправда, це зовсім не означало, що замок був нежилий. Під його склепіннями поселилися сови і пугач, у старому розваленому огнищі оселилася дика кішка, кажани були кутовими мешканцями, а на даху збудували собі гніздо лелеки.

Не долетівши до Гліммінгенського замку, зграя Акки Кебнекайсе опустилася на уступи глибокої ущелини.

Років зо сто тому, коли Акка вперше вела зграю на північ, тут вирував гірський потік. А тепер на самому дні ущелини ледь пробивався тоненькою цівкою струмочок. Але все-таки це була вода. Тому мудра Акка Кебнекайсе й привела сюди свою зграю.

Щойно гуси облаштувалися на новому місці, як одразу ж до них завітав гість. Це був лелека Ерменріх, найстаріший мешканець Гліммінгенського замку.

Лелека — простакуватий птах. Шия і тулуб у нього дещо більші, ніж у звичайної домашньої гуски, а крила чомусь величезні, як у орла. А що за ноги в лелеки! Наче дві тонкі жердини, зафарбовані в червоний колір. І що за дзьоб! Довгий-предовгий, товстий, а прикріплений до зовсім малесенької голівки. Дзьоб так і тягне його голову донизу. Тому лелека завжди ходить похнюпивши носа, ніби завжди чимось стурбований і невдоволений.

Наблизившись до старої гуски, лелека Ерменріх підібгав, як годиться заради пристойності, одну ногу до самого черева і вклонився так низько, що його довгий ніс застряг у розщелині між камінням.

— Рада вас бачити, пане Ерменріху, — сказала Акка Кебнекайсе, відповідаючи поклоном на його уклін. — Сподіваюся, у вас все благополучно? Як здоров'я вашої дружини? Що поробляють ваші поважні сусідки, тітоньки сови?

Лелека намагався щось відповісти, але дзьоб його міцно застряг між камінням, й у відповідь пролунало лише якесь булькотіння.

Довелося порушити всі правила пристойності, стати на обидві ноги й, упершись міцно у землю, тягти свого дзьоба, як цвях зі стіни.

Нарешті лелека справився з цим клопотом і, клацнувши кілька разів дзьобом, щоб перевірити, чи він цілий, заговорив:

— Ох, пані Кебнекайсе! У лиху годину відвідали ви наші місця! Страшна біда загрожує цьому будинку…

Лелека сумно поник головою, і дзьоб його знову застряг між камінням.

Недаремно кажуть, що лелека тільки для того відкриває дзьоб, аби поскаржитися. До того ж він цідить слова так повільно, що їх доводиться збирати, наче воду, по краплині.

— Послухайте, пане Ерменріху, — сказала Акка Кебнекайсе, — постарайтеся якось витягти ваш дзьоб і розповісти, що у вас там скоїлося?

Одним ривком лелека висмикнув дзьоба з розщелини і з відчаєм вигукнув:

— Ви питаєте, що скоїлося, пані Кебнекайсе? Підступний ворог хоче розорити наші житла, зробити нас убогими і бездомними, погубити наших дружин і дітей! І навіщо ж я вчора, не шкодуючи дзьоба, цілий день затикав усі щілини в гнізді! Та хіба мою дружину переконаєш? Їй що не кажи, все мов з гуски вода…

Тут лелека Ерменріх збентежено стулив дзьоба. І як це в нього зірвалося щодо гуски!

Але Акка Кебнекайсе пропустила повз вуха його слова. Вона вважала недостойним ображатися на пусте базікання.

— Що ж усе-таки скоїлося? — запитала вона. — Можливо, люди повертаються до замку?

— Ех, якби ж то! — сумно сказав лелека Ерменріх. — Цей ворог страшніший за всіх людей на світі, пані Кебнекайсе.