Дивовижна пригода Ганса Пфааля - Сторінка 4

А всі інші міркування, виходячи з таких даних, повинні, звичайно, будуватися за простою аналогією. Найвища точка, досягнута людиною,— це висота у 25 000 футів, на яку піднялася експедиція мосьє Гей-Люссака і Біо. Рівень доволі скромний, навіть якщо порівняти з вищезгаданими вісімдесятьма милями; і я мимоволі дійшов висновку, що питання це не таке вже безперечне й дає чимале поле для роздумів. Адже коли ми вже піднялися на якусь задану висоту і піднімаємося далі, маса повітря під нами фактично перебуває в пропорційній залежності від висоти цього підйому (як це виразно можна бачити із вищенаведених цифр), однак пропорція ця постійно зменшується. Звідси очевидно, що хоч на яку висоту ми б піднялись, ми, кажучи буквально, не зможемо вийти на межу, за якою атмосфера не існує. Вона повинна існувати, міркував я, хоча може існувати в безмежно розрідженому стані.

З іншого боку, я усвідомлював, що аргументів, які доводять існування реальної, визначеної межі атмосфери, за якою повітря вже нема, не бракує. Але одна обставина, випущена з уваги тими, хто наполягає на існуванні такої межі,— хоча переконань їхніх вона до кінця й не спростовує,— видалась мені вартою вельми серйозного розгляду. Якщо порівняти інтервали, через які комета Енке з'являється у своєму перигелії,— врахувавши всі зміщення, викликані притяганням планет,— то виявиться, що інтервали ці потрохи вкорочуються; тобто, інакше кажучи, вкорочується велика вісь еліпсоїдної орбіти цієї комети —— вкорочується поволі, але вкрай послідовно. А саме так і повинно бути, коли припустити, що комета ця зазнає опору надзвичайно розрідженого ефірного середовища яке виповнює простір її орбіти. Бо очевидно, що таке середовище, сповільнюючи швидкість руху комети, повинно зменшувати відцентрову і збільшувати доцентрову її силу. Отже, притягання Сонця постійно зростатиме, і комета дедалі більше наближатиметься до нього з кожним своїм обертом. Справді, іншого пояснення вищезгаданих змін годі знайти. Але знову ж таки: спостережено, що реальний діаметр туманного тіла цієї комети швидко меншає при наближенні її до Сонця і так само швидко збільшується, коли вона прямує до свого афелію. Чи не мав я підстав припустити, разом із містером Фальцем, що це зриме зменшення обсягу викликане тиском того ефірного середовища, про яке йшла мова, і густина якого пропорційна близькості його до Сонця? Вартим уваги було й лінзоподібне явище, яке ще називають зодіакальним світлом. Це світіння, яке добре видно в тропіках і яке аж ніяк не можна прийняти за метеоритний блиск, тягнеться по скісній вверх від горизонту і загалом збігається з напрямком сонячного екватора. На мій погляд, так міг світитися лише пояс розрідженої атмосфери довкола Сонця, і сягав він щонайменше орбіти Венери, а то й, як я припускав, значно далі (1). Справді, я не міг погодитися з думкою, що простір існування цього середовища обмежується еліпсоїдним шляхом комети чи найближчими до Сонця околицями. І навпаки, дуже просто було уявити собі, що воно виповнює весь простір нашої планетної системи, згущуючись над кожною планетою в те, що ми називаємо атмосферою,— причому, можливо, згущуючись по-різному на різних планетах, залежно від суто геологічних чинників; інакше кажучи, ця різниця, а чи варіативність, залежить від пропорційної кількості (а чи абсолютних властивостей) речовин, які випаровуються з відповідних небесних тіл.

(1) Зодіакальне світло — це, ймовірно, те, що в античності називали Тгаbes: Emicant Trabes quos docos vocant.— Pliny lib. 2, c. 26 (прим. автора).

Виробивши такий погляд на дане питання, я вже майже не вагався. Якщо атмосфера, з якою я зустрінуся при пере-леті, достоту така, що й на Землі, то, подумав я, з допомогою зовсім нескладного апарата містера Грімма я завжди зможу сконденсувати її до густини, необхідної для дихання. Так що головна трудність при подорожі на Місяць усувається. Я, щоправда, витратив трохи грошей і чимало зусиль, пристосовуючи цей апарат для визначеної цілі, й вірив, що він спрацює успішно, якщо мені вдасться завершити подорож за більш-менш пристойний час, що знов повертало мене до питання, з якою швидкістю можна буде цю подорож здійснити.

Відомо, що швидкість повітряної кулі на перших етапах її підйому порівняно невелика. А сила підйому цілком залежить від того, наскільки вага атмосферного повітря перевищує вагу газу в кулі; і, на перший погляд, здається неможливим, щоб, коли куля набирає висоту і входить у дедалі вищі шари атмосфери, густина якої дедалі швидше меншає,— здається, повторюю, цілком неможливим, щоб у цьому висхідному русі швидкість її наростала. З іншого боку, я не чув, щоб хоч один повітроплавець засвідчив очевидне спадання абсолютної швидкості висхідного руху, дарма що саме це й мало б статися,— якщо, звісно, не йшлося про витікання газу з куль неякісної конструкції чи покритих таким не найкращим засобом, як звичайний лак. Звідси виходило, що витікання газу цілком могло врівноважити прискорення, що виникає при зменшенні відстані кулі від гравітаційного центру. Отже, міркував я, якщо я опинюсь у тому середовищі, про яке я казав, і воно буде таким, як те, що ми його називаємо атмосферним повітрям, то для мене — тобто для моєї висхідної швидкості — ступінь його розрідженості може й не мати якогось особливого значення, оскільки газ у кулі не лише сам підлягатиме такому ж розрідженню (в міру цього розрідження я був готовий втратити стільки газу, скільки треба, щоб запобігти вибухові), а й, при його властивостях, завжди залишатиметься легшим за питомою вагою, ніж будь-який складник азоту чи кисню. Отже, не скидалося на те — точніше, було майже неймовірним, щоб на якомусь етапі свого підйому я міг сягти точки, де сукупна вага моєї величезної кулі, надлегкого газу в ній та гондоли з усім її вмістом могла б зрівнятися з масою витісненої кулею довколишньої атмосфери; це, як неважко збагнути, була єдина обставина, що унеможливила б мені рух догори. Хоча, коли б я й сягнув такої точки, я міг би скинути баласт і ще дещо — всього біля трьохсот фунтів ваги. Водночас сила гравітації мала б постійно спадати — пропорційно квадрату віддалі; отож я, чимраз додаючи швидкості, мав би невдовзі прилетіти в ту ділянку простору, де сила притягання Місяця долає земну гравітацію.

Була, однак, іще одна складність, яка мене трохи непокоїла. Існували свідчення, що з підйомом кулі на значну висоту, крім болю при диханні, з'являються дуже неприємні відчуття в області голови, та й в усьому тілі, що часто супроводяться носовою кровотечею та іншими тривожними симптомами, і стан такий у міру набирання висоти дедалі погіршується (1). Все це трохи баламутило мої міркування. Чи можливо таке, що симптоми ці наростатимуть і приведуть до смерті? Ні, вирішив я. Причини їхньої слід шукати в зменшенні звичного тиску атмосфери на поверхню тіла і відповідному набуханні поверхневих кровоносних судин,— тут не йдеться про якийсь розлад системи живого організму, як це маємо при задусі, коли густина атмосфери хімічно недостатня для відновлення крові в шлуночку серця. А поки таке відновлення відбувається, я не бачу перешкод для підтримки життя навіть у вакуумі,— адже розширення й звуження грудної клітки, що звичайно називається "віддихом",— це суто мускулярна діяльність, це причина) а не наслідок дихання. Одне слово, я збагнув, що в міру призвичаєння тіла до меншого атмосферного тиску болісні відчуття слабнутимуть, і сподівався перетерпіти їх, покладаючись на залізну міць свого організму.

(1) Після першої публікації "Ганса Пфааля" я довідався, що містер Грін, знаменитий повітроплавець із Нассау, та й інші сучасні повітроплавці спростовують такі твердження Гумбольдта і говорять про покращання самопочуття, що цілком збігається з поданими тут теоретичними викладками (прим. автора).

Я, з ласки Ваших світлостей, виклав ті кілька (хоч іще далеко не всі) міркувань, які наштовхнули мене на думку здійснити подорож на Місяць. Далі я опишу результати однієї такої спроби, вочевидь відчайдушної за задумом і, з усякого погляду, унікальної в історії людства.

Досягнувши вищезазначеної висоти,— у три і три чверті милі,— я викинув з гондоли жменю пір'їн і переконався, що я рухаюсь із чималою швидкістю, тож можу обійтися без викидання баласту. Я був радий цьому, бо хотів зберегти при собі якомога більший тягар — з тієї простої причини, що не мав певних даних ні про гравітацію, ні про густину атмосфери на Місяці Самопочуття поки було нормальне, дихав я цілком вільно, голова нітрохи не боліла. Кішка, зовні спокійна, розляглася на плащі, якого я скинув, і байдужим оком стежила за голубами. Ті — прив'язані за лапку, щоб не втекли,— заклопотано визбирували зерна рису, розсипані на долівці гондоли.

Було двадцять хвилин на сьому; барометр показував висоту 26 400 футів, себто повних п'ять миль. Довкола лежала, здавалось, сама безмежність. Справді, методами сферичної геометрії дуже легко можна обчислити, який величезний обшир земної поверхні постав перед моїми очима. Площина опуклої поверхні будь-якого сегмента кулі відноситься до всієї поверхні цієї кулі, як обернений синус даного сегмента до діаметра кулі. А в моєму випадку обернений синус — тобто товщина сегмента, над яким я знаходився,— приблизно дорівнював висоті мого місцезнаходження, тобто віддаленості точки мого зору від земної поверхні. "Як п'ять миль до восьми тисяч",— ось таким відношенням можна було виразити ту площу земної поверхні, яку охоплював мій зір. Інакше кажучи, переді мною лежало не менш як одна тисяча шестисота поверхні земної кулі. Море здавалося гладеньким, мов дзеркало, хоча в телескоп було видно, що воно бушує. Корабля я вже не бачив,— він, здається, поплив кудись на схід. Аж тепер почав я відчувати напади головного болю; боліло зокрема у вухах, хоча дихалось і далі досить легко. Кішка й голуби, здавалось, узагалі нічого не відчували.

Була за двадцять хвилин сьома, коля куля ввійшла у великі густі хмари, які завдали мені чималого клопоту, бо пошкодили конденсувальний апарат, та й сам я перемок до нитки. Зіткнення таке, звичайно, могло трапитись лише раз, бо годі було припускати, щоб іще вище, і так далеко від Землі, могли втриматися такі густі хмари.