Дивовижна пригода Ганса Пфааля - Сторінка 5

Все ж я визнав за краще викинути дві п'ятифунтові порції баласту, залишивши сто шістдесят п'ять фунтів резерву. Невдовзі я вирвався з цієї облоги і тут же помітив, що швидкість мого підйому значно зросла. А через кілька секунд хмаровища піді мною з кінця в кінець прошила яскрава блискавка, і все воно зажевріло, немов величезна головешка. І діялось це, не забуваймо, серед білого дня. Годі собі уявити всю велич цього видовища, якби припало його бачити темної ночі,— хіба з пеклом можна було б його порівняти. Та й без того волосся мені сторчма стало, коли я глянув у ту роззявлену хлань унизу, а уява, шугнувши туди, нипала по дивних склепінчастих залах, рудих проваллях і страшних червоних ущелинах того жахітного, бездонного вогню. Я справді вчасно звідти винісся. Коли б моя куля забарилася там на хвилинку,— коли б не те, що я, аби не мокнути, вирішив скинути баласт, усе могло б піти — ба, напевно пішло б прахом. Така небезпека — найбільша, либонь, з усіх, що чигають на повітроплавців, хоча про неї мало думають. Та я на той час був уже надто далеко, щоб сушити собі цим голову.

Підіймався я дуже хутко, так що о сьомій годині барометр показував дев'ять з половиною миль висоти, не менше. Стало дуже важко дихати; голова геть разболілася. Я вже давніше відчував, що щоки в мене мокрі,— виявилося, це сочилася з вух кров. З очима теж було негаразд. Здавалось,— на дотик,— що вони геть повилазили з орбіт, а всі предмети довкола, навіть сама куля, начеб повикривлювались. Чогось аж такого я не сподівався, то й стривожився трохи. І — вельми необачно, не подумавши,— викинув з гондоли три п'ятифунтові порції баласту. Тим самим я різко наддав швидкості,— замість нарощувати її поволі, потрохи,— потрапив у дуже розріджені шари атмосфери, і результат мало не став фатальним і для моєї експедиції, і для мене самого. Мене зненацька зсудомило,— тривало це понад п'ять хвилин, але навіть згодом, коли трохи відлягло, мені надовго перехоплювало віддих і я натужно хапав ротом повітря; весь цей час з носа і з вух сильно йшла кров,— навіть очі трохи кривавили. Голуби, здається, теж були в розпачливому стані й рвалися на волю, а кішка жалібно нявкала і, висолопивши язика, тинялася туди-сюди, заточуючись, мовби задурманена отрутою. Я аж тепер збагнув, що накоїв, поквапившись викинути баласт, і вкрай розгубився; Попереду було одне — смерть; ще кілька хвилин — і смерть. Фізичні муки, які я терпів, теж зробили своє: я не міг здобутись бодай на якесь зусилля в боротьбі за життя. Навіть думати не ставало сили — різкий біль у голові, здавалось, наростав дедалі більше. Я бачив, що зовсім втрачаю владу над собою, і вже було вхопився за один із клапанних шнурів з наміром спускати кулю, та мене вмить зупинила згадка про той фортель, який я викинув своїм кредиторам, та можливі наслідки його, коли я повернуся. Я ліг на дно гондоли, намагаючись зосередитись. Єдине, до чого я додумався,— це спробувати пустити собі кров. Не маючи ланцета, я був змушений здійснити цю операцію першим-ліпшим знаряддям, і врешті зумів надрізати вену на лівій руці лезом складаного ножика. Вже з першими краплями крові стало значно легше, а коли її стекло чимало (десь із півмиски), зникли чи не всі найприкріші нездужання. Я, однак, не вважав за доцільне тут-таки зриватися на ноги,— навпаки, перев'язав руку якомога тугіше і ще з чверть години лежав. А коли підвівся, то ніякого болю не відчував, дарма, що останню годину з чвертю мені все боліло. Дихати все ж стало не набагато легше, і я подумав, що мабуть-таки доведеться вдатися до конденсатора. Водночас, глянувши на кішку, що знову затишно вмостилась на моєму плащі, я, на свій безмежний подив, виявив, що та, скориставшись моментом, привела на світ троє кошенят. Такого приросту серед пасажирів я аж ніяк не сподівався; однак подія була приємна. Вона давала мені можливість перевірити один здогад, який послужив чи не найсильнішою спонукою до здійснення цього польоту. Я гадав собі, що біль, який відчувають живі істоти на певній відстані від Землі, пояснюється — чи може пояснюватися — тим, що вони звикли до атмосферного тиску на її поверхні. Коли виявиться, що кошенятам нездужається так само, як їхній матері, то теорія моя хибна, а коли ні — то слід вважати, що моя ідея знайшла солідне підтвердження.

Годині о восьмій я був уже, фактично, на віддалі сімнадцяти миль від Землі. А це, як на мене, яскраво свідчило не просто про те, що швидкість мого підйому зростала, а про те, що коли б я навіть і не скинув баласту, то однаково піднімався б трохи швидше. Поновилися напади гострого болю в голові і в вухах; з носа ще час од часу пускалася кров, та в цілому я страждав далеко менше, ніж можна було сподіватися. Дихати, правда, ставало все важче і важче, при кожному вдихові неприємно зводило груди. Я розпакував конденсувальний пристрій і підготував його до вжитку.

У цей час Земля піді мною була справді прекрасна. На захід, північ і південь, скільки оком сягнути, безмежною габою розкинулася дзеркальна гладінь океану, голубінь якого глибшала з кожною хвилиною. На сході — далеко-далеко, але чітко й виразно — виднілися острови Великобританії, все атлантичне узбережжя Франції й Іспанії і шматочок африканського континенту. Ані натяку на якісь споруди,— найславніші міста людства без сліду щезли з лиця Землі;

Що мене вразило найбільше — то це позірна ввігнутість земної поверхні. Я сподівався,— не дуже замислюючись над цим,— що, піднявшись, побачу її опуклою, якою вона є насправді; та щоб пояснити цю відмінність, не треба було довго міркувати. Прямовисна лінія, опущена з точки, де я знаходився, на Землю, була б перпендикуляром прямокутного трикутника, основа якого простягалася б до лінії обрію, а гіпотенуза з'єднувала б цю лінію з точкою мого місцезнаходження. Однак висота, якої я сягнув, була нікчемно мала, а то й нульова, порівнюючи з відстанню до обрію. Інакше кажучи, основа й гіпотенуза мого уявного трикутника були такі довжелезні проти перпендикуляра, що могли вважатися майже паралельними. Через це повітроплавцеві завжди здається, ніби гондола його знаходиться врівень з обрієм. Але оскільки відстань до точки прямо під ним бачиться йому (та й є) дуже великою, то й сама та точка здається йому набагато нижчою рівня обрію. Звідси і враження ввігнутості земної поверхні; і враження це залишатиметься доти, доки висота підйому зросте настільки, порівнюючи з відстанню до обрію, що позірна паралельність основи й гіпотенузи зникне.

Голубам під цей час, як я бачив, до того стало погано, що я вирішив випустити їх на волю. Спершу відв'язав одного — сизого перістого красеня, і посадив його на борт плетеного кошика. Голуб, видно, страшенно непокоївся, бо зиркав тривожно на всі боки, бив крильми і голосно туркотав, однак ніяк не наважувався відірватись від гондоли, аж я вхопив його сам і жбурнув геть, на якихось півдесятка ярдів. Та він і не пробував летіти униз, як я сподівався, а щосили намагався добутись назад і все так само пронизливо, голосно туркотав. Нарешті це йому вдалося, та не встиг він учепитися за борт, як голова йому впала на груди, і він звалився мертвий на дно гондоли. Другому голубові повелося краще. Аби він не зміг, за прикладом товариша, повернутися назад, я з усієї сили жбурнув його вниз, і був радий бачити, як він помчав далі, до Землі, у вільному, цілком природному леті. Дуже скоро він зник мені з очей і, мабуть, щасливо дістався дому. Мурка, здається, вже очуняла, бо взялася наминати мертвого птаха, а попоївши, з явним задоволенням вклалася спати. Кошенята її доволі жваво вовтузились, і, з усього судячи, нічого їм не докучало.

О чверть на восьму, коли біль при вдиханні повітря став просто-таки нестерпний, я взявся лаштувати спорядження, що входило в систему конденсатора. Опис цього спорядження займе трохи місця, і я прошу Ваші світлості мати на увазі, що основною моєю метою було встановити своєрідну камеру, яка захищала б мене і гондолу від впливу високо-розрідженої атмосфери, що мене оточувала, а всередину, з допомогою мого конденсатора, нагнітати ту ж таки атмосферу, згущену до потрібного рівня. Для цього я заготовив дуже міцний, цілковито непроникний для повітря, але еластичний гумовий мішок, достатньо великий за розмірами, щоб умістити в ньому цілу гондолу. Мішок натягувався на гондолу знизу догори, поверх шнурів, аж до верхнього ободу, що на ньому кріпилася сітка від кулі. Коли мішок отаким чином натягнено і гондола повністю закрита з низу і з боків, залишається зашити його верх, протягнувши гумову тканину понад ободом,— тобто, між ободом і сіткою. Але якщо задля цього від'єднати обід від сітки — то на чому ж триматиметься гондола? Так от, сітка прикріплюється до ободу не всуціль, а рядом пересувних петель. Я, отже, розв'язував лише кілька петель нараз, а гондола в той час трималася на інших. Натягнувши на обід частину тканини, я знову пристібував петлі,— не до самого ободу, бо це річ неможлива, оскільки він накритий тканиною, а до низки великих ґудзиків, нашитих на цю тканину футів за три від верхнього краю мішка; проміжки між ґудзиками відповідали відстані між петлями. Після цього від ободу відв'язувалося ще кілька петель, натягувалося ще трохи тканини, і відв'язані петлі знову начіплялися на ґудзики. Таким способом увесь верхній край мішка протягувався між ободом і сіткою. Зрозуміло, що обід тепер мав упасти в гондолу, а сама гондола, разом з її вмістом, трималася лише на ґудзиках. Щось таке, на перший погляд, здається річчю неймовірною; одначе це зовсім не так, бо ґудзики не тільки самі по собі були міцні, а й розміщені так щільно, що на кожен з них припадала дуже незначна частка загального тягаря. Справді, якби гондола з усім, що в ній містилося, була навіть утричі важча, і то я не хвилювався б анітрохи. А обід я знову підняв догори і почепив його, вже зсередини мішка, майже на тій самій висоті, підперши трьома легкими жердинами, заготовленими заздалегідь. Це, звичайно, робилося для того, щоб мішок угорі на опадав і щоб закріпити нижній край сітки там, де слід. Тепер залишалося єдине — зашити верх мішка,— і здійснювалося це просто: досить було зібгати тканину в складки й якомога тугіше скрутити їх у джгут за допомогою такого собі стаціонарного вертлюга.

У стінки камери, що в ній опинилася гондола, були вставлені три круглі віконця із товстого, але прозорого скла, крізь які я вільно міг дивитися в будь-якому напрямку по горизонталі.