Дивовижний монгол - Сторінка 6

Коли грузовик з фургоном на буксирі спинився, ветеринар запитав дідуся, що він хоче: випустити Таха на сусідніх луках чи відвезти його далі в гори?

Дідусь відповів:

— Випускайте прямо тут. Нехай перше його враженню від нового місгі;я буде пов'язане з нами.

Я не знала, чого сподіватися. Пташка стояла ззаду легенько штовхаючи мене носом, а Скіпа замкнули в хаті, щоб він не гавкав. Ще навіть не бачили Таха, а зі мною вже відбувалося щось незвичайне. Я страшенно хвилювалась, і, по-моєму, Пташка теж передчувала, що там, у фургоні, таїться щось загадкове й дике і це має пряме відношення до неї. Вона без упину намагалася просунути голову мені під руку й штовхала мене в спину, немов просила забрати її звідси геть.

— Чш-ш, Пташко, — шепнула я сердито.

Навіть не знаю, чому я заговорила пошепки, але до мене доносилось сердите пирхання Таха, ніби він відчував якусь небезпеку. Жеребець форкав, бив копитом, хвицався.

— Відійди, Кітті, — сказав дідусь і звелів ветеринарові одчинити задній борт.

Як тільки ветеринар узявся за засув, Пташка почала задкувати, а потім обернулась і чкурнула за будинок.

Дідусь засміявся і весело сказав:

— Вона ще передумає.

Нарешті задній борт опустився. З глибини фургона дюйм за дюймом появлявся Тах, і я зрозуміла, що бачу незвичайне, найдикіше в світі створіння. Такого мені зроду не доводилося стрічати. Мимохіть скривившись, я вигукнула:

— Але ж і почварний!

Я не сподівалась побачити коня, який був би такий коренастий і міцний, такий кошлатий і плямистий, з наполовину вилинялим хутром (саме хутром, бо на шерсть це анітрохи не скидалося). А його чудернацька грива, вона стояла сторчма, як зубна щітка! Але над усе мене вра

зила його величезна голова. Він справді мов дві краплі води схожий на тих доісторичних коней, що їхні зображення дідусь порозвішував на стінах. А його бакенбарди! Ніколи в житті я не бачила коня з бакенбардами.

— Хіба ж не красень! — зрадів дідусь, коли Тах зійшов на землю.

— Ну й страшидло, вихопилось у мене ненароком.

— Він мов скажений.— Відверто кажучи, він мене просто злякав.

А дідусь СМІЯВСЯ!

— Ти ще передумаєш!

По-моєму, я вже тоді почала передумувати, коли Тах тільки на мить, на єдину мить закляк з опущеною головою, дивлячись на нас так, ніби готувався напасти. Мабуть, саме тому, що вигляд у нього був лютий і зловісний, мені згадалися всі твої розповіді про нього, про те, яким сміливим, рішучим, нескореним показав себе Тах, коли ви переслідували його. І мені стало байдужісінько, який він на вигляд.

Але дідусеві я сказала:

— Зроду-віку він не буде щасливий тут, дідусю. Надто він дикий і надто незвичайний. Ніколи йому тут не прижитись, ніколи!

— Побачимо, — відповів дідусь, а Тах ураз, ніби великий кіт, напружив м'язи, немовби от-от стрибне. Та натомість рвонув учвал через луки. Він стрілою летів далі й далі, здавалося, що він хоче розпластатись по землі разом зі своїми чудними товстими й короткими ногами.

І невдовзі зник ген-ген у долині. Але й там, гадаю, він усе мчав та мчав без передиху.

— Дивовижно! —— захоплювався дідусь. — Надзвичайно! Оце так кінь! Хоч куди!

Я роззирнулась довкола, шукаючи Пташку, але вона злякано принишкла десь за будинком. Дідусь плеснув себе по колінах і щасливо засміявся в свою колючу бороду.

— Ну а тепер зачекаємо, що повідомить нам Пітер,— мовив він. — Передам йому в його Вороняче гніздо, щоб віднині пильнував за жеребцем.

Вороняче гніздо —— то наш спостережний пункт. Ця споруда цілком зі скла, стоїть на найвищій горі заповідника, і до неї так важко добиратися, що дідусь заборонив мені туди лазити. Пітер — дідусевий асистент — повинен перебувати там влітку і взимку, спостерігати за тваринами. Йому звідтіля видно на багато-багато миль

навкруги. Наступного року на Воронячому гнізді хочуть встановити телевізійні камери, і в нас буде змога бачити все, що там, відбувається, просто з дідусевого кабінету, Дідусеві в його віці важко туди діставатись, хіба, що вертольотом. '

Ми пішли, до будинку, щоб по радіо за допомогою спеціального передавача зв'язатися з Пітером. Коли ж я аа близилась до Пташки, вона вперше за весь час утекла від нас, ніби ми заподіяли їй щось лихе.

— Ну от, уже відчуває... — озвався дідусь.

— А що саме?

— Перше занепокоєння... Пташка відчула, що тут відбувається. Вона знає..

Я не поцікавилась, що ж вона знає, але хоч би там що, пригоди вже почалися.

Судячи з усього, міркувала я, цим двом не судилося подружитись: Пташка ніколи не наважиться ступити далі сусіднього лугу, а Тах, ясна річ, десятою дорогою обминатиме наш будинок. Більше того, я була абсолютно І певна, що Тах уже задумує, як утекти.

Але дідусь сказав мені: "Терпіння, серденько" — і попросив Пітера по радіо негайно повідомити нам, як тільки він запримітить Таха.

— А як, на вашу думку, поводитиметься дикий кінь?— почули ми голос Пітера з динаміка.

— Відверто кажучи, не уявляю, — відповів дідусь. — А втім, який у нього вибір? Відшукає собі десь тиху місцинку й причаїться там на якийсь час.

І справді, так воно й сталося. Назавтра, коли ми снідали, розхвильований Пітер викликав нас із Воронячого гнізда. (Пітер — невисокий на зріст і дуже любить танцювати. А що він там, на горі, завжди сам один, то весь час танцює. Виконує і шотландські танці, й сучасні, ба навіть російські та угорські народні танці, й усе це сам із собою).

— Професоре, я зараз бачу дикого коня, — збуджено розповідав Пітер. — Він кидається навсібіч, відчайдушно шукає виходу або ж силкується розшукати свій табун.

— Чудово! — відповів дідусь. — Постарайся не згубити його з очей.

Відтоді щодня о будь-якій порі Пітер повідомляв про те, що робить Тах. Пітер завжди був дуже схвильований. У Тахові є щось таке загадкове, якась дивовижна здатність хвилювати всіх довкола, ніби чекаєш від нього чо

гось надзвичайного, бунтівливого чи дикого. Я це весь час відчуваю і дідусь теж.

— Тахові в нас, напевне, до болю тоскно й самотньо,— говорила я дідусеві.

— Це справді так, — відповів він. — Тах — стадна тварина, і тому сумує за своїм табуном. Але перш ніж послати до нього Пташку, ми змусимо його затужити що сильніше.

Я промовчала, бо гадала собі, що Пташка нізащо не підійде до Таха й не залишиться з ним.

Пітер стежив за Тахом протягом цілого тижня. А кінь гасав по всьому заповіднику, забирався у иайвіддаленіші нетрі, аж поки, до решти виснажив себе, вгамувався у маленькій долині з піщаним дном, де росла якась солонкувата трава й було вдосталь води.

— Так цікаво за ним спостерігати! — розповідав нам Пітер по радіо. — Раз у раз він гнівно стріпує гривою й хвостом і знай пасе очима довколишні згір'я, немовбито щось шукає. Він переслідує всіх, на кого натрапить, а надто ж птахів та овець. Цими днями я бачив, як він погнавсь у гори за гірським козлом. А то був накинувся на граків, і вони, сердеги, порозлітались, як від нечистої сили. Це дивовижний кінь, професоре! Дивовижний! Вія обрав собі таку долину, де його голіруч не візьмеш.

— Гаразд, — рішуче сказав якось уранці дідусь після чергового радісного повідомлення Пітера. — Привеземо йому Пташку сьогодні пополудні. — Дідусь засміявся своїм задерикуватим сміхом, плеснув себе по колінах і сказав: — Дав би собі правицю відтяти, аби лише глянути, як вони нарешті зіткнуться ніс у ніс. Здається мені, Пташка ним знехтує.

— Але ж Тах може поранити її.

— Ні, — заперечив дідусь. — Це тільки в зоопарках таке трапляється, але не на волі.

— А ти хочеш просто випустити Пташку й покинути там?

— Так. Час настав уже, серденько, — сказав, зітхнувши, дідусь.

— Як це жорстоко! — обурено вигукнула я.

Дідусь ураз посерйознішав.

— Ні, не жорстоко, — промовив він. — Тварини — не люди, Кітті. Я повторюватиму це доти, доки ти цього не збагнеш. Врешті-решт Пташці буде краще, якщо вона поводитиметься, як кінь, а не як цуценя. От побачиш.

Але я була засмучена до сліз, коли ми повантажили

Пташку в наш старенький фургон і поїхали до Тіріон-зької долини, в якій оселився Тах. І Пташка моя зажурилась. їй не подобалося те, що відбувалось. Нам насилу вдалося піймати її та завести до фургона. А вже коли ру-иили, вона відчайдушно, розгнівано заіржала. Навіть місіс Еванс, яка завжди скаржилась на Пташку, стояла на цверях і похитувала головою, наче ми затіяли щось жахливе.

Дідусь звірився з картою і вирішив залишити Пташку трохи вище тієї долини, де був Тах; таким чином їй хоч-не-хоч доведеться перейти його нові володіння, коли вона шукатиме дороги додому.

— Очевидно, вона потрапить у Тахову долину якраз у сутінки,— розмірковував дідусь.— Отож він не боятиметься, а спокійно вийде, щоб поглянути на свою гостю.

— Пташка умре з переляку! — мало не плакала я Тим часом ми під'їхали до гайка, де мали її покинути.

— Дурниці, — сказав дідусь. — Пташці буде так самої цікаво, як і Таху, запевняю тебе.

— Але ж він дикий звір! — протестувала я.

— Гадаю, Пташка не дуже зважатиме на це, — сказав дідусь, підсміхаючись, що не на жарт розсердило мене. Тоді він погладив мене по голові й заспокійливо мовив: — Ну годі-бо, досить.

— Він же уб'є її! — вигукнула я і розплакалась. Ми вже вивели Пташку з фургона й лаштувалися від'їздити, А вона стояла й дивилась на нас, як на чудовиськ, і сама я собі видавалась недолюдком, що чинить безсердечну наругу над нею.

У машині я ридала в свій капелюшок, а Пташка бігла за нами доти, доки ми не набрали швидкості. Тоді вона спинилась і стояла собі, проводжаючи нас очима, ніби покинута дитина.

— Вона заблукає... — аж заходилась я плачем.

— Які дурниці! — Дідусь намагався підбадьорити мене. — Таж кінь скоріше знайде дорогу додому, ніж собака. Заведи Пташку хоч би в Шотландію, вона й звідтіля втрапить до рідного дому.

Проте дідусеві слова мене не втішали. Знала, що поводжуся нерозумно і що треба взяти себе в руки, та все ж уперто уявляла себе на місці Пташки — ану як би я почувалася віч-на-віч з диким азіатським жеребцем у безлюдних горах!

Більше не можу писати, Бар'юте. Я змучена до краю. Пишу, сидячи в ліжку. Вже після півночі, але мені не

спиться. Невідступно думаю про Пташку, про те, як вона блукає в горах, шукаючи стежки додому. Надворі страхітлива гроза, блискавки освітлюють узгір'я та луки, гримить грім, періщить злива...