Дивовижний монгол - Сторінка 8

- Джеймс Олдрідж -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Аж ось вони спинились біля великого каменя, Тах сердито затрусив головою, точнісінько як ото ти розказував. Здавалося, він принюхується до вітру, що дме від нашої садиби.

Зненацька Пташка обернулась і ніби хотіла попрямувати до будинку.

— Тепер побачимо, — сказав дідусь.

У нас на очах Тах обернувся й пішов слідом за Пташкою. Наздогнавши, він, не церемонячись, щосили штовхнув її мордою. Вона завагалась на мить, але врешті решт почимчикувала за ним.

— Він кусонув її, — мовила я.

— Зовсім ні, — заперечив дідусь. — Просто трішки скубнув.

— Вона хотіла спуститись до нас!

— Авжеж. І одного чудового дня вона таки приведе його ближче. Їй уже вдалося привести його в нашу долину. Отже, він помалу приживається.

Але я, Бар'юте, не вірила цьому, і Пітер не вірив. Він повідомив з Воронячого гнізда, що Тах шкутильгає, наче теж ударився об щось, може, об огорожу.

— Думаю, він хотів збити огорожу, — сказав Пітер.— І таки зіб'є.

— Не сміши мене, — відповів дідусь.

А проте сам послав містера Селбі (одного з лісничих, котрий мешкає в котеджі при дорозі) перевірити всю огорожу. Закінчую цього листа, Бар'юте, сподіваючись, що ти не розгубишся від нього. Я зараз дуже розгублена. Не знаю, хто з них сильніший, Пташка чи Тах.

У кожному випадку, ми всі чекаємо, бо ж, певна річ, Тах ще встругне якусь штуку. Щось неодмінно станеться. Ми це передчуваємо. Хоч і не можемо уявити, що саме станеться. Ми просто чекаємо.

У нас уже випав перший сніг, і я непокоюсь, як перебуде Пташка без своєї стаєнки, паші та теплої попони, якою ми частенько її накривали

Дуже прошу тебе, напиши, якщо буде змога. Мені так хочеться дізнатися, що там відбувається в дикому табуні без Таха і чи тебе й досі хвилює доля цього жеребця,

Напиши хоч кілька рядків (якщо тітонька Сероглі не дуже зайнята).

Щире вітання усій твоїй родині.

Твій стурбований англійський друг

Кітті Джемісон.

6

Добрий день Кітті!

Я, звичайно, одержав усі твої, чудові листи, але тітонька Сероглі їздила до Свердловська, отож нікому було почитати їх та відписати тобі. Я хотів дати їх прочитати нашій вчительці англійської мови, але мама сказала, що це було б неввічливо по відношенню до тебе, через те довелося чекати повернення тітоньки Сероглі. Тепер вона вже вдома, надсилає тобі свої вітання й питає, чи ти не будеш проти, якщо вона прочитає деякі з твоїх листів студентам (тітонька навчає студентів-старшокурсни-ків). Вона була б дуже вдячна, оскільки це сприятиме дружньому взаєморозумінню між нашими народами і наша молодь довідається багато цікавого про те, як ви живете у вашій мальовничій острівній країні.

А тепер про Таха й Пташку. Твої розповіді здивували мене, бо я гадав, що Тах оселиться в невеличкому англійському парку, де немає луків та розлогих пасовищ, як у нас. Але Гріт (пригадуєш молодого зоолога?) сказав, що однією з причин, чому вам віддали Таха, був ваш чудовий заповідник, а також схожі природні умови (хоча клімат і різний). Тим-то я не дуже хвилююсь за Таха. Але ти все так гарно описала, що я виразно бачу його, як він тільки й очікує хвилини, щоб дременуть геть.

Тільки куди ж він подасться, Кітті, якщо втече? Це мене найбільше непокоїть. На карті вашої маленької країни видно, що у вас скрізь тисячі шляхів і поселень. А що як Тахові справді пощастить утекти? Він же наражатиметься на небезпеку на дорогах. Або якийсь фермер візьме і застрелить його, як небезпечного звіра. Напевне

знаю лише одне: він ніколи не зважиться переплисти ріку. Твій дідусь казав правильно, наші коні не зносять великої води.

Табун після від'їзду Таха дуже змінився. Тах самовіддано захищав його, і без нього коні зробились якісь легковажні. Проте нині, ясна річ, табун у безпеці. Все буде гаразд, аби тільки не вдарили люті морози. Монгольський уряд оголосив наші гори заповідником для диких коней, і з наступного року їм допомагатимуть перезимувати, влаштують на схилах спеціальні схованки, підгодовуватимуть їх, якщо зима буде дуже сувора.

Тепер про себе. Мої справи в школі значно поліпшились, і тітонька твердить, що після від'їзду Таха я став зібраніший та уважніший. Але я часто не сплю ночами, думаю про нього, тривожусь, як там йому ведеться далеко від рідної домівки. Так само, як і ти, я намагаюсь уявити себе на його місці. Напевно, я був би дуже нещасливим, знаючи, що більше ніколи не побачу наших рідних гір і лук. Тах, напевно, страшенно хоче повернутись додому.

Напишу іще, коли тітонька Сероглі повернеться з Улан-Батора, де вона відішле цього листа.

Найкращі побажання від усієї нашої родини тобі, твоєму чудовому дідусеві та місіс Еванс. Мама без кінця змушує тітоньку Сероглі перечитувати ті рядки з твоїх листів, де ти пишеш про місіс Еванс, мама хитає головою, притакує і зітхає, бо ж добре знає, скільки клопоту в місіс Еванс. Скіпові теж привіт.

Твій далекий друг Бар'ют, учень 6-го класу.

Р. S. Моя тітонька каже, що надішле тобі дуже просту граматику нашої мови, написану по-англійському. А я тепер дуже серйозно візьмуся за англійську, щоб невдовзі мати змогу самому читати твої листи й відписувати тобі. Посилаю свою фотографію, зроблену торік, — це я сиджу на новому мотоциклі мого брата. Правда, я ще не вмію водити його, але вже знаю, як це робиться. Ліворуч моя сестра Міза, вона дуже перелякана, бо думає, що я справді зараз поїду!

Бар'ют.

7

Дорогий Бар'юте!

Цей лист буде дуже, дуже сумний, тому, будь ласка, приготуйся. Перш ніж ти прочитаєш бодай одне слово з нього, я повинна вибачитися за все, про що тут пишу.

Ти, напевно, вже здогадався, що скоїлось. Тах утік від нас і забрав із собою Пташку. Я не написала тобі про це відразу, бо ніхто з нас не міг цьому повірити, навіть Пітер, який завжди казав, що так і станеться. Але сталося саме так!

Краще почну з самого початку, інакше вийде не лист, а суцільна плутанина й розвезені плями від сліз. Пригадуєш, я писала про те, як Пташка силкувалася привести Таха до будинку й ми сподівались, що це добра ознака? Десять днів після того ні ми, ані Пітер їх не бачили й почали вже турбуватись, аж ось вони появилися на шпилі гори, де мешкає Пітер у своєму Воронячому гнізді. Він угледів їх ясного погідного дня, коли гори вже вкрилися снігом. І не повірив своїм очам.

— Не можу збагнути, як їм пощастило видертись аж на таку височінь, — передав він по радіо. — Просто неймовірно!

— Чи є там хоч якась трава? — спитав дідусь, ніби анітрохи не здивований.

— Не знаю, — відповів Пітер. — І що тільки цей скажений кінь надумався тут робити?

— Хтозна, — сказав дідусь. — Але ж який одчайдушний!

А я все турбувалася за Пташку й казала: "Бідолашна Пташка! Тах примушує її ходити за ним. Він їй погрожує..."

Дідусь не на жарт скипів: "Скільки можна тобі торочити! Не вкладай людський мозок у кінську голову!"

Пітер стежив за ними, доки вони знову щезли, і знову ми почали хвилюватись. Надворі різко похолодало, подув вітер, а дощ періщив такий крижаний, що, здавалося, він наскрізь пронизує обличчя.

— Видимість нульова, — щоранку говорив дідусь.

В таку негоду ми навіть не сподівалися побачити Таха чи Пташку. Пітер зі свого Воронячого гнізда передавав, що живе (певно, танцює) у власному білосніжному надхмарному світі, адже він був вище дощових хмар, один серед блакитного неба, а ми мерзли внизу в похмурій сірій і мокрій долині.

За кілька тижнів знову випогодилось, і ми заходилися розшукувати Таха й Пташку. Дідусь сказав, що Тах, очевидно, привчає Пташку пастися ночами а вдень ховатись. Так заведено в диких коней. Навіть лісники не могли натрапити на них, проте якось містер Селбі повідомив, що він несподівано угледів Таха з Пташкою, коли ті лежали в неглибокій западині на схилі пагорба, заховавшись од вітру. Щойно вони помітили містера Селбі, як зірвались і поскакали геть.

Знову в нас одлягло від серця, і ми навіть почали звикати до їхнього зникнення. Тепер ми точно знали, що вдень вони ховаються, а вночі пасуться. Отож, коли протягом наступних двох тижнів вони не попадалися нам на очі, ми не дуже хвилювались. Однак минув ще тиждень, але їх усе ще не було, й цього разу ми по-справжньому занепокоїлись.

Але що можна було зробити?

Тепер дідусь картає себе за те, що недооцінив характеру Таха, його рішучість. І за те, що надто довго зволікав і не викликав військових вертольотів. Лісники пішки обходили всі найглухіші куточки заповідника, а містер Селбі на своєму поні уздовж і впоперек об'їхав долини. Пітер усе дивився в свій потужний бінокль (завбільшки майже такий, як стілець), у підзорні труби і навіть видряпувався на гори так високо, як тільки міг. Ми з дідусем прочесали геть усі закутки в нашому секторі, ба навіть місіс Еванс часом заходила в кабінет і намагалася щось там розгледіти у великий бінокль,

— Якби мали хоч трошки глузду, то розклали б сіна довкола будинку, — повчала місіс Еванс дідуся, — і лошичка прийшла б додому.

Дідусь тільки пирхнув сердито, і, як завжди, почалася запекла сварка. Вони справді були дуже занепокоєні, та й моє дуже зажурене обличчя ще більше їх засмучувало, хоча при них я намагалася мати безжурний і веселий вигляд.

У кожному разі Тах і Пташка не подавали ніяких ознак життя, і кінець кінцем дідусь зателефонував на вертолітну рятувальну станцію королівської авіації в Иью-порті й попросив допомоги. Взагалі ми не любимо, коли вертольоти літають над заповідником бо вони полохають тварин; проте часом, у негоду, звертаємося до них

по допомогу, щоб доставити сіно для диких козлів на далекі крутосхили.

Нам прислали два вертольоти, але сказали, що тільки на два дні. Один з пілотів запропонував мені політати з ними.

— Залюбки! — вигукнула я і, поки він не передумав, видерлась по стрімкій металевій драбинці в кабіну, й ми злетіли. Мені весь час здавалося, що я на літаючій тарілці (не на блюдечку!). І що якийсь велет розкручує цю тарілку над своєю головою. Ми спускалися в долини й піднімалися над горами, а дідусь та решта працівників заповідника розглядали землю в біноклі.

Після двох днів пошуків ми переконалися, що Таха й Пташки в заповіднику немає. На другий день містер Селбі повідомив, що натрапив на прорив у дротяній огорожі далеко в горах, на східному кряжі. Вже сутеніло, й усі потомились, але дідусь умовив одного з пілотів відвезти нас на те місце.