Добрим людям — доброго ранку

Сьогодні у нас свято. У нас з мамою завжди свято, коли прилітає дядько Микола — давній друг мого батька. Вони разом училися колись іще в школі, сиділи за однією партою і воювали проти фашистів: літали на важких бомбардувальниках.

Свого тата я жодного разу не бачив. Він був на фронті, коли я народився. Я бачив його тільки на фотографіях. Вони висіли в нашій квартирі. Одна, велика, в їдальні над диваном, на якому я спав. На ній тато був у військовій формі, з погонами старшого лейтенанта. А дві інші фотографії, зовсім звичайні, цивільні, висіли в маминій кімнаті. Тато там — хлопчина років вісімнадцяти, але мама чомусь любила ці татові фотографії понад усе.

Тато часто снився мені ночами. І може, тому, що я його не знав, він був схожий на дядька Миколу.

...Літак дядька Миколи прибував о дев'ятій ранку. Мені хотілося його зустріти, але мама не дозволила, сказала, що з уроків іти не можна. А сама пов'язала на голову нову хустку, щоб їхати на аеродром. Це була незвичайна хустка. Річ не в крамі. На крамах я мало розумівся. А в тім, що на хустці були намальовані собаки різних порід: вівчарки, волохаті тер'єри, шпіци, доги. Стільки собак одразу можна побачити хіба що на виставці.

У центрі хустки красувався величезний бульдог. Пащека в нього була роззявлена, і з неї чомусь вилітали нотні знаки. Музичний бульдог. Чудовий бульдог. Мама купила цю хустку давно, але жодного разу не надягала. А цього разу надягла. Можна подумати, що навмисне зберігала до приїзду дядька Миколи. Зав'язала ріжечки хустини ззаду на шиї, вони ледве дотяглися, і відразу стала схожа на дівчисько. Не знаю, як кому, а мені подобалося, що моя мама схожа на дівчисько. Дуже, на мою думку, приємно, коли мама така молода. Вона була наймолодша мама в нашому класі. А одна дівчинка з нашої школи, я сам чув, просила свою маму, щоб та пошила собі таке пальто, як у моєї мами. Смішно. Тим паче, що пальто в моєї мами старе. Навіть не пам'ятаю, коли вона його шила. А цього року в нього обтріпалися рукава, і мама їх підкотила. "Тепер модні короткі рукава",— сказала вона. А хустинка їй дуже личила. Вона навіть робила новим пальто. Взагалі я на речі не звертаю ніякої уваги. Ладен ходити десять років у одній формі, аби тільки мама якомога гарніше вбиралася. Мені подобалось, коли вона купувала собі обнови.

На розі вулиці ми пішли в різні боки. Мама заквапилася на аеродром, а я подався до школи. Кроків за п'ять я озирнувся, і мама озирнулася. Ми завжди, коли розлучаємося, пройшовши трохи, озираємося. Дивно, але ми озираємося майже одночасно. Подивимось одне на одного та й ідемо далі. А сьогодні я озирнувся ще раз і здаля побачив на самій маминій маківці бульдога. Ох, як же він мені подобався, цей бульдог. Музичний бульдог. Я йому одразу ж придумав ім'я: Джаз.

Я ледве дочекався кінця занять і помчав додому. Витяг ключ, у нас з мамою окремі ключі, й тихесенько відімкнув двері.

— Поїдемо до Москви,— почув я гучний голос дядька Миколи.— Мені дали нову квартиру. І Толі буде зі мною краще, і ти відпочинеш.

У мене серце закалатало. Поїхати до Москви разом з дядьком Миколою! Я давно тайкома мріяв про це. Поїхати до Москви й жити там утрьох, ніколи не розлучаючись: я, мама і дядько Микола. Пройтися з ним за руку на заздрість усім хлопчакам, проводжаючи його в черговий політ. А потім розповідати, як він літає на пасажирському турбогвинтовому лайнері Іл-18. На висоті шість тисяч метрів, вище за хмари. Хіба це не життя?

Але мама відповіла:

— Я ще не вирішила. Треба поговорити з Толею.

"Ох, боже мій, вона ще не вирішила,— обурився я.— Ну звісно, я згоден".

— Їй-право, мені смішно. Чого він так запав тобі в душу? — Це дядько Микола заговорив про мого батька. Я вже хотів був увійти, але тієї миті зупинився.— Минуло стільки років. Ти й знала його всього півроку.

— Таких пам'ятають довіку. Він був добрий, сильний і дуже чесний. Одного разу ми з ним запливли на Адалари, в Гурзуфській бухті. Вилізли на скелю, і я впустила в море буси. Він стрибнув у воду не роздумуючи, а скеля була заввишки метрів двадцять. Сміливий.

— Ну, просто хлоп'яцтво,— сказав дядько Микола.

— А він і був хлопчаком, і загинув хлопчаком. У двадцять три роки.

— Ти його ідеалізуєш. Він був звичайний, як усі ми. До речі, любив хвастонути.

— Ти злий,— сказала мама.— Я навіть і гадки не мала, що ти злий.

— Я кажу правду, і тобі це неприємно,— відповів дядько Микола.— Ти ось не знаєш, а він не заткнув у літаку, як тобі писали. Він потрапив у полон.

— Чому ти раніше про це не розповів?

— Я сам недавно дізнався. Знайдено нові документи, фашистські. І там написано, що радянський льотчик, старший лейтенант Нащоков, здавсь у полон без опору. А ти кажеш: сміливий. Може, він виявився боягузом.

— Замовкни! — крикнула мама.— Зараз же замовкни! Ти не смієш про нього так думати!

— Я не думаю, я припускаю,— відповів дядько Микола.— Ну, заспокойся, адже це давно минуло й не має до нас ніякого стосунку.

— Має. Фашисти написали, а ти повірив? Якщо ти так думаєш про нього, тобі нема чого приходити до нас. Ти нас із Толею не зрозумієш.

Мені треба було ввійти і вигнати дядька Миколу за його слова про батька. Мені треба було ввійти й сказати йому щось таке, щоб він викотився з нашої квартири. Але я не зміг, я боявся, що, коли побачу маму і його, просто розревуся від образи. Перш ніж дядько Микола встиг відповісти мамі, я вибіг із дому.

На вулиці було тепло. Починалася весна. Біля під'їзду стояли знайомі хлопці, але я відвернувся від них. Я понад усе боявся, що вони бачили дядька Миколу й почнуть мене розпитувати про нього. Я ходив-ходив і все думав про дядька Миколу й ніяк не міг додуматися, навіщо він так погано сказав про тата. Адже він знав, що ми з мамою любили тата. Нарешті я повернувся додому. Мама сиділа за столом і дряпала нігтем скатерть.

Я не знав, що мені робити, і взяв у руки мамину хустку. Почав її роздивлятися. На самісінькому ріжечку був намальований маленький вухастий песик. Не породистий, звичайний дворняга. І фарб художник для нього пошкодував: він був сивенький з чорними плямами. Песик поклав морду на лапи й заплющив очі. Сумний песик, не те що бульдог Джаз. Мені його стало шкода, і я вирішив придумати йому ім'я. Я назвав його Знайдою. Не знаю чому, але мені здалося, що це ім'я йому пасує. Він на цій хустці був якийсь випадковий і самітний.

— Знаєш, Толю, поїдемо в Гурзуф.— Мама заплакала.— На Чорне море. Дід давно чекає нас.

— Гаразд, мамо,— відповів я.— Поїдемо, тільки не плач.

* * *

Минуло тижнів зо два. Якось уранці я розплющив очі, а над моїм диваном на стіні, де висів татів портрет у військовій формі,— порожньо. Від нього лишилася тільки квадратна чорна пляма. Я перелякався: "Раптом мама повірила дядькові Миколі й тому зняла татів портрет? Раптом повірила?" Підхопився, побіг у її кімнату. На столі стояла розкрита валіза. А в ній були дбайливо складені татові фотографії і його старий льотний кашкет, який зберігся в нас з передвоєнного часу. Мама збирала речі в дорогу. Мені дуже хотілося поїхати у Гурзуф, але чомусь стало прикро, що на стіні замість татової фотографії — темна пляма. Сумно якось, і край.

І тоді до мене прийшов мій найкращий друг Льотка. Він був найменший у нашому класі, а сидів за високою партою. З-за неї видніла тільки Льощина голова. Він сам себе через те прозвав: "голова професора Доуеля". Проте Льошка мав одну ваду — він базікав на уроках. І вчителька часто робила йому зауваження. Якось на уроці вона сказала: "У нас є дівчатка, які дуже багато уваги приділяють своїм зачіскам". Ми обернулися в бік Льошиної парти, знали, що вчителька натякає на його сусідку. А він підвівся й каже: "Нарешті це, здається, мене не стосується". Безглуздо, звісно, і зовсім не дотепно. Але вийшло страшенно смішно. Після цього я просто закохався в Льошку. Багато хто з нього сміялися, що він маленький і голос у нього тоненький, дівчачий. А я ні.

Льошка простягнув мені лист.

— Перехопив у поштаря,— сказав він.— Бо ще ключ діставати та лізти в поштову скриньку.

Лист був від дядька Миколи. Я геть розкис. Сам не помітив, як мені сльози виступили на очах. Льошка розгубився. Я ніколи не плакав, навіть коли схопився за гарячу праску й дуже обпік руку. Льошка причепився до мене, і я йому все розповів.

— Про твого татка — це суща дурниця. Стільки орденів одержав за хоробрість — і раптом злякався. Дурниця. А на цього Миколу наплюй! Був — і нема! І край. Навіщо він вам?

"Ні, цього навіть Льошка зрозуміти не міг. У нього був батько, а в мене його ніколи не було. А дядько Микола так мені колись подобався,— подумав я.— Був — і нема. І край. Веселий Льошка!"

Ввечері я віддав листа мамі. Вона взяла новий конверт, запечатала туди нерозпечатаний лист дядька Миколи й сказала:

— Швидше кінчалось би навчання в школі. Поїдемо в Гурзуф, і ти блукатимеш по тих самих місцях, де блукали ми з татом.

Від Сімферополя до Алушти ми їхали автобусом. В автобусі маму дуже захитало, і ми пересіли на теплохід.

Теплохід ходив рейсом від Алушти до Ялти, через Гурзуф. Ми сіли на носі й чекали відходу. Повз нас пройшов кремезний червонолиций моряк у темних окулярах, поглянув на маму й мовив:

— Вас тут заллє водою.

— Байдуже,— відповіла мама. Вона вийняла із сумки хустину й пов'язала голову.

Моряк зійшов у рубку. Він був капітаном. І теплохід відчалив.

З Гурзуфської бухти віяв буйний вітер і здіймав хвилю. А ніс теплохода розтинав хвилю, і бризки великими краплями падали на нас. Кілька крапель упало на мамину хустку. На тому місці, де стояв бульдог Джаз, з'явилася велика пляма. Моє обличчя теж стало мокре. Я облизав губи і закашлявся від солоної морської води.

Усі пасажири пішли на корму, а ми з мамою залишилися на тому ж місці. Нарешті теплохід причалив, і я побачив діда — маминого тата. Він був у парусиновій куртці і в матроській тільняшці. Колись дід плавав корабельним коком, а тепер він працював кухарем у міській чебуречній. Готував чебуреки й пельмені.

Теплохід занурився в дерев'яний поміст, матрос закріпив причальний трос. Капітан висунувся у віконце:

— Привіт коку! В Ялту зібрався?

— Привіт, капітане! Дочку зустрічаю,— відповів дід і заквапився нам назустріч.

А мама, як побачила діда, кинулася до нього і раптом заплакала.

Я відвернувся.